Він тяжко й ніжно водночас поглянув у її очі.
— Ми не зможемо знову бути друзями, люба.
— Ні, колись усе забудеться… ти не завжди будеш…
— Як на мене, чоловік має померти, щоб забути тебе. Ні, Зіронько, ми не зможемо бути друзями. Ти не матимеш мого кохання, а воно витіснило з мене всі інші почуття. Я піду. Коли я постарію — по-справжньому постарію — я повернусь, і мабуть ми знову будемо друзями.
— Я ніколи не пробачу собі.
— Повторюся, що пробачати? Я не звинувачую тебе, я навіть вдячний тобі за цей рік. Ти зробила мені королівський дарунок, якого в мене ніхто не зможе забрати. Після всього цього я не проміняв би минуле літо на геть усі чоловічі радості. Моя Зіронько… моя Зіронько!
Емілі дивилася на нього, а в її очах мерехтів поцілунок, якого вона йому так і не подарувала. Яким же порожнім і безлюдним стане світ, коли Дін піде… цей світ за мить стане невимовно старим. І чи забуде вона коли-небудь його очі, що з таким болем дивилися на неї?
Якщо він піде, вона ніколи не стане цілком вільною: її все життя переслідуватимуть ці жалібні очі й думка про кривду, якої вона йому заподіяла. Певно, Дін усвідомлював це, бо в його прощальній усмішці була частка зловтіхи, коли він розвернувся, щоб піти геть. Він попростував стежкою, але зупинився, поклавши руку на хвіртку, а тоді несподівано повернувся.
— Емілі, я також маю в дечому зізнатися. Маю очистити сумління. Брехня — огидна річ. Я вважаю, що завоював тебе брехнею. Можливо, через це я не зміг тебе втримати.
— Брехнею?
— Пам'ятаєш ту свою книгу? Ти просила мене чесно сказати, що я про неї думаю, правда ж? А я цього не зробив. Я збрехав. Це була добра робота, дуже добра. Авжеж, там були деякі недоліки, вона була занадто емоційною, перенасиченою емоціями. Тобі досі бракує спрощеності, стриманості. Але книга вийшла гарна. Вона дуже оригінальна як у стилі написання, так і в сюжеті. Вона має свій чар, і твої персонажі справжні. Природні, подібні до людей, неймовірні. Тепер ти знаєш, що насправді я про все це думаю.
Емілі пильно дивилася на нього, раптовий рум'янець залив її бліде змучене личко.
— Добра? А я спалила її, — пошепки сказала вона.
Дін стріпнувся.
— Ти… спалила її!
— Так. І ніколи не зможу знову її написати. Чому, чому ти збрехав мені? Ти?
— Бо я ненавидів твою книгу. Ти захопилася нею сильніше ніж мною. Врешті-решт ти знайшла б видавця й досягла б успіху. І була б остаточно втрачена для мене. Якими мерзенними стають деякі цілі, коли втілюєш їх у слова. І ти її спалила? Марно було б зараз казати, що я гірко шкодую про це. Марно просити в тебе вибачення.
Емілі зібралася з думками. Щось сталося: тепер вона була по-справжньому вільна — вільна від каяття, сорому, жалю. Її внутрішня жінка випросталася на повен зріст. Її душевна рівновага стрімко відновлювалась.
"Я не повинна тримати зла на Діна через це, подібно до старого Г'ю Муррея", — плутано подумала вона. А вголос сказала:
— Але я… я пробачаю тобі, Діне.
— Дякую, — він підняв погляд на сірий будиночок за її спиною. — Тож, вона залишатиметься Розчарованою Оселею. Вочевидь, на ній справді лежить прокляття. Схоже, будинки, як і люди, не можуть позбутися своїх проклять.
Емілі намагалася не дивитись на будиночок, який вона так любила, досі любила. Тепер він не буде її. Його й надалі переслідуватимуть привиди того, що ніколи не станеться.
— Діне… ось ключ.
Дін похитав головою.
— Нехай буде в тебе, доки я не попрошу. Яка мені з нього користь? Дім згодом можна буде продати, хоч це й видається святотатством.
Щось досі залишалося невирішеним. Відвернувшись, Емілі простягнула йому ліву руку. Дін має зняти того смарагда, якого він на неї одягнув. Вона відчула, як він сповзає з її пальця, лишаючи на її теплій шкірі зимну смужку, немов примарне кружальце. Перстень часто видавався їй пасткою, але зараз вона відчула пекучий жаль, розуміючи, що він зник — назавжди. А разом із ним зникло й щось інше, що роками робило її життя прекрасним — Дінова вірна дружба і товариство. Вона сумуватиме за цим — завжди. Вона й не знала, наскільки гіркою може бути свобода.
Коли Дін закульгав геть, Емілі пішла додому. Їй більше нічого не лишалося. Але вона відчувала зловтіху з того, що Дін врешті-решт визнав її письменницький хист.
* * *
Якщо заручини Емілі й Діна спричинили в обох родинах неспокій, то їх розірвання стало приводом до ще лютішої бучі. Прісти водночас тріумфували й обурювались, але це було ніщо в порівнянні з непослідовним гнівом Мурреїв. Тітка Елізабет неухильно засуджувала ці заручини, але значно гарячіше вона засуджувала їх розірвання. Що ж скажуть люди? Дуже багато було також сказано про "легковажність Старів".
— А ти, — саркастично цікавився дідько Воллес, — очікувала від цієї дівчини, що вона думатиме однаково і сьогодні, й на завтра?
Усі Мурреї висловлювалися так, як це було притаманно кожному з них, але вислів Ендрю в якомусь значенні став найсильнішою отрутою для забитого духу Емілі. Ендрю десь вичитав а чи почув нове слово й назвав Емілі "темпераментною". Половина Мурреїв гадки не мала, що це слово означає, але всі вони охоче вхопилися за нього. Емілі була "темпераментною" — і все. Це пояснювало абсолютно все: відтепер це слово причепилося до неї, немов реп'ях. Якщо вона писала вірша; якщо їй не подобався морквяний пудинг, у той час як іншим членам родини він подобався; якщо вона носила низькі зачіски, коли всі інші робили високі; якщо вона любила блукати пагорбами при місячному світлі; якщо деколи ранком вона мала такий вигляд, немов не спала всю ніч; якщо вона звідкілясь приносила кумедний пристрій, щоб вивчати зірки у бінокль; якщо шепотілися, що її бачено саму-самісіньку танцюючою біля огорожі сінокосу Місячного Серпа; якщо на її очах з'являлися сльози, коли вона бачила проблиск краси; якщо вона віддавала перевагу зустрічі у сутінках у "старому фруктовому саду" перед танцем у Шрусбері. Усьому цьому давали одне пояснення: вона була темпераментною. Емілі почувалася зовсім самотньою в цьому ворожому світі. Ніхто її не розумів, навіть тітка Лаура. Навіть Ільза, яка їй написала довжелезного листа, кожне речення якого суперечило іншому, залишила Емілі з неприємним бентежним відчуттям, що Ільза любить її так само сильно як і раніше, але теж вважає її за "темпераментну". Чи могла Ільза підозрювати, що Перрі Міллер, почувши, що між Діном Прістом та Емілі Стар "усе скінчено", приїхав до Місячного Серпа, щоб знову попросити руки Емілі? Емілі довелося трохи попрацювати над його манерами, оскільки Перрі під впливом моди клявся так огидно, та ще й із гордістю мавпи. Хоча, зрештою, так само він клявся й багато разів раніше.
Розділ 12
Незначні, але приємні примітки
4 травня 19…
Перша година ночі — неземний час для того, щоб написати у щоденнику. Сьогодні в мене біла ніч. Я не можу заснути і втомилася лежати в темряві, уявляючи собі всілякі речі — неприємні речі… тому я запалила свою свічу і відшукала старого щоденника, щоб "виписати" все.
Я жодного разу тут не писала, відколи спалила свою книгу і впала зі сходів… і померла. А зараз я вертаюся до життя і розумію, що все змінилося, що все вже стало інакшим. І нерідним. І страхітливим. Здається, життя лишилося позаду. Коли я гортаю сторінки й дивлюся на ті веселі світлі записи, я приголомшено запитую себе, чи справді їх робила я, Емілія Берд Стар.
Ніч прекрасна, коли ти щасливий, задовільна, коли тобі боляче, і невимовно жахлива, коли ти самотній і нещасний. Нещастя затьмарює мені розум. Либонь, я ніколи не навчуся відчувати щось наполовину. Коли мене охоплює відчуття самотності, воно забирає у своє володіння мою душу й тіло і стискає мене усією своєю порожнечею та болем, допоки не видушить з мене всю силу і мужність. Цієї ночі я сама. Сама. Кохання не прийде до мене; дружба для мене втрачена; найімовірніше, як я й сама відчуваю, я не можу писати. Я знову намагалась, і в мене не вийшло. Колишній вогонь творчості, здається, догорів до кінця й перетворився на попіл, і я не можу запалити його знову. Я весь вечір намагалася написати оповідання — дерев'яне оповідання, в якому дерев'яні ляльки рухалися, коли я смикала за мотузки. Врешті-решт я розірвала його на тисячу шматочків, почуваючись так, неначе виконала роботу Бога.
Ці останні тижні були найгіршими. Дін поїхав, і я навіть не знаю куди. Він відтоді не писав і, гадаю, не писатиме. Якимось дивним і неприродним здається те, що Дін далеко, а я не отримую від нього листів.
Зараз почуватися вільною занадто солодко.
Ільза пише, що буде вдома весь липень і серпень. Тедді теж буде вдома в цей самий час. Можливо, цей останній факт пояснює мою білу ніч. Мені хочеться втекти перед його приїздом.
Я так і не відповіла на його лист, якого він мені написав потому як потонув "Флавіан". Я не могла. Я не могла писати про це. А якщо, приїхавши, він заговорить про це, я цього не витримаю. Чи здогадається він, що я кохаю його й тому готова відкинути обмеження часу і простору, щоб урятувати його? Я готова вмерти з сорому на одну думку про це. А ще на думку про те, що я сказала пані Кент. Тим не менш, я ще жодного разу не мала бажання, щоб це залишилося невисловленим. У різкій відвертості в цьому питанні я віднайшла деякий спокій. Я не боюся, що вона коли-небудь розповість йому про сказане мною. Вона ніколи не дозволить йому дізнатися, що я про нього турбувалась, якщо тільки в її силах буде запобігти цьому.
Але хотіла б я знати, як я перенесу це літо.
Трапляються часи, коли я ненавиджу життя. А тоді я знов люблю його — нестримно, з конаючим усвідомленням того, яке воно прекрасне… або яким прекрасним могло б бути… якби…
Перед від'їздом Дін заколотив усі вікна Розчарованої Оселі. Тепер я не ходжу туди, звідки можу це побачити. Але я все одно бачу її. Вона чекає на тому пагорбі… чекає… німа… сліпа… Я так і не забрала звідти своїх речей. Тітка Елізабет вважає це беззаперечним показником божевілля. І не думаю, що Дін вчинив інакше. Усе лишилося неторканим. Мона Ліза досі глузує в мороці, а Елізабет Бас терпляче-презирливо дивиться на темпераментних дурнів, а Леді Джованна розуміє геть усе. Милий мій будиночку! І він ніколи не стане домівкою. Я почуваюся зараз так само як і багато років тому, коли йшла за веселкою, а вона раптово зникла.