Але, гадаю, так. Якщо бути чесною.
66. Сиджу на вулиці вночі, дивлюся на небо і думаю, чим вона там зараз займається.
67. Він хоче, щоб повернули скляний скейтборд. На його думку, скейтборд належить йому і уряд не має на нього жодного права. (Ви ж уряд, так?) Зате мама, здається, рада поділитися з урядом патентом на рецепт "Кольорових бульбашок". Той чоловік сказав, що рецепт може стати основою для нового розділу молекулярного чогось там чи щось таке. А мені ніхто нічого не давав, то ж я й не переймаюсь.
68. Лише одного разу, коли стояла в садку і дивилася на нічне небо. Хоча я думаю, то була просто оранжувата зірка. А може, й Марс — я знаю, що його називають "червоною планетою". Іноді я думаю, що, можливо, вона стала такою, як раніше, і зараз танцює там, куди її занесло, і усі інопланетяни обожнюють її танці на пілоні, бо нічого кращого вони й не бачили; а ще вважають це новою формою мистецтва, і їм байдуже, що вона трохи "квадратна".
69. Не знаю. Напевно, сидить в садку і балакає з котами. Або пускає бульбашки дурнуватих кольорів.
70. До скону.
Я підтверджую правдивість даних свідчень.
Джемайма Глорфіндел Петула Рамзі
Календар історій
Січнева історія
Лясь!
— І що, так буває завжди?
Хлопчина виглядав спантеличено. Він розгублено оглядав кімнату. Так його можуть вбити, якщо він не буде обережним.
Дванадцятий поплескав його по плечу.
— Ні. Не завжди. Якщо на нас і чекає неприємність, то вона прийде звідти.
Він вказав на двері горища, що розташовувалися вгорі на стелі. Двері були прочинені, і з-за них, наче око, на них глипала темрява.
Хлопчина кивнув. А тоді сказав:
— Скільки в нас часу?
— Взагалі? Може, хвилин десять.
— Є одне питання, на яке мені так і не відповіли на Базі. Сказали, що я сам побачу. Хто вони такі?
Дванадцятий не відповів. У темряві горища над ними щось ледь відчутно змінилося. Він приклав палець до губ, підніс зброю і показав, щоб хлопчина зробив те саме.
Вони клубком скотилися з горища: цементно-сірі та пліснявіло-зелені, гострозубі і швидкі — напрочуд швидкі.
Хлопчина все ще морочився з курком, коли Дванадцятий почав стріляти і поцілив усіх п'ятьох, перш ніж той встиг зробити хоч постріл.
Він глянув уліво. Хлопчина весь тремтів.
— От ти й побачив, — сказав він.
— Гадаю, я мав на увазі, що вони таке?
— Хто, що. Це одне й теж. Вони — ворог. Ворог, який проникає на стиках часу. Зараз, під час передачі, вони попруть повним ходом.
Вони разом спустилися сходами. То був маленький приміський будинок. На кухні за столом, на якому стояла пляшка шампанського, сиділи чоловік і жінка. Здавалося, вони не помічали двох чоловіків у формі, що йшли кімнатою. Жінка взялася наливати шампанське.
Форма хлопчини була свіжою, темно-синього кольору, і виглядала неношеною. Його пісковий роківник, повний блідого піску, звисав з пояса. Форма Дванадцятого була обшарпана та вигоріла, синювато-сірого кольору, залатана там, де раніше її розрізали, розірвали чи пропалили. Вони дійшли до кухонних дверей і…
Лясь!
Обидва опинилися надворі, в лісі, у якихось дуже холодних краях.
— ЛЯГАЙ! — вигукнув Дванадцятий.
Щось гостре пролетіло над їхніми головами і врізалось у дерево позаду.
Хлопчина мовив:
— Мені здавалось, ти казав, що так буває не завжди.
Дванадцятий стенув плечима.
— Звідки вони з'являються?
— З часу, — сказав Дванадцятий. — Вони ховаються за секундами, щоб потім прослизнути.
У лісі поряд із ними прозвучало якесь "тух" — і висока ялиця спалахнула мерехтливим мідно-зеленим полум'ям.
— Де вони?
— Знову над нами. Зазвичай вони зверху або знизу. Вони злетіли, як іскри з бенгальського вогню: гарні, білі та трохи небезпечні.
Хлопчина почав освоюватись. Цього разу вони відкрили вогонь одночасно.
— Вони ввели тебе в курс справи? — запитав Дванадцятий. На землі іскри здавалися менш гарними і значно небезпечнішими.
— Не зовсім. Просто сказали, що це лише на рік.
Дванадцятий на мить спинився, щоб перезарядитись.
Він був сивий і мав шрами.
Хлопчині ледь вистачало віку, щоб тримати зброю.
— Вони казали, що рік тягнутиметься, як ціле життя?
Хлопчина похитав головою. Дванадцятий згадав свої молоді літа, коли форма його була чиста й необпалена. Чи був він колись таким юним? Таким невинним?
Він прикінчив п'ять іскристих демонів. Хлопчина впорався з іншими трьома.
— Отже, це рік боротьби, — промовив хлопчина.
— Від секунди до секунди, — погодився Дванадцятий.
Лясь!
Хвилі врізалися у берег. Було спекотно — такий вже січень у Південній півкулі. І то була ще тільки ніч. У небі над ними нерухомо висіли феєрверки. Дванадцятий поглянув на свій роківник — залишалося ще кілька піщинок. Скоро кінець.
Він уважно оглянув пляж, хвилі та каміння.
— Не бачу, де воно, — промовив він.
— Зате я бачу, — відказав хлопчина.
Із моря, куди він вказав рукою, піднялося щось величезне й неосяжне — зловісна широченна маса з численними клешнями та щупальцями, — і, піднімаючись, воно ревіло.
Дванадцятий схопився за ракетницю і примостив її на плечі. Постріл — і полум'я снаряду розцвіло на тілі істоти.
— Це найбільше, що я досі бачив, — мовив він. — Певно, приберегли найкраще наостанок.
— Агов, — запротестував хлопчина. — Я-то тільки починаю.
І цієї миті воно понеслося на них: махаючи і клацаючи клешнями, шмагаючи щупальцями, відкриваючи і нехотя стуляючи пащеку. Вони побігли вгору піщаним схилом.
Хлопчина біг швидше за Дванадцятого: він був молодим, а у цьому є свої переваги. У Дванадцятого заболіло стегно, він перечепився. Остання піщинка пролітала його роківником, коли щось — як він зрозумів, щупальце — звилося навколо ноги, і він впав додолу.
Глянув угору.
Хлопчина стояв на вершині схилу, ставши на ноги так, як вчили у таборі для новобранців, і тримав ракетницю незнайомої конструкції — певно, винайдену після часів Дванадцятого. Його тягли берегом, пісок дряпав обличчя, і він вже подумки почав прощатися з життям, як тут пролунав глухий постріл і щупальце зірвалося з ноги разом зі створінням, яке полетіло назад у море.
Він перекидався повітрям, коли остання піщинка злетіла і його забрала Північ.
Перед Дванадцятим постало місце, куди відходять старі роки. Чотирнадцятий допоміг йому спуститися з підвищення.
— Як пройшло? — запитала Тисяча дев'ятсот чотирнадцята.
Вона була вбрана у білу спідницю, що сягала підлоги, і довгі білі рукавички.
— Щороку вони дедалі небезпечніші, — сказав Дві тисячі дванадцятий. — Секунди і те, що криється за ними. Але мені сподобався новий хлопчина. Гадаю, з нього буде пуття.
Лютнева історія
Сіре лютневе небо, імлисті білі піски, чорне каміння й навіть море здавалось чорним — наче на монохромному фото, і лише дівчина у жовтому плащі давала світові хоч якийсь колір.
Двадцять років тому стара бабця ходила пляжем за будь-якої погоди. Вона схилялася, вдивлялась у пісок і час від часу згиналася, старанно, щоб підняти камінь й зазирнути під нього. Коли вона перестала приходити, її змінила жінка середнього віку, яку я прийняв за дочку. Вона ходила пляжем вже не з таким ентузіазмом, як її мати. Вже й жінка більше не з'являлась — тепер тут була дівчина.
Вона прямувала до мене. Крім мене в такий туман на пляжі нікого не було. Я виглядав не надто старшим од неї.
— Що ви шукаєте? — вигукнув я.
Вона скривилася.
— Чом це ви думаєте, що я тут щось шукаю?
— Ви приходите сюди щодня. До вас тут була жінка, а до неї інша, значно старша жінка з парасолею.
— То була моя бабця, — сказала дівчина у жовтому плащі.
— Що вона загубила?
— Кулон.
— Напевно, дуже цінний.
— Та ні. Вона ним просто дорожить.
— Гадаю, що не так все просто, раз ваша сім'я шукає його вже не перший рік.
— Ваша правда.
Вона завагалась. А тоді вимовила:
— Бабця сказала, що кулон поверне її назад додому. Вона розказувала, що прийшла сюди лише погуляти. Бо їй було цікаво. Але вона почала хвилюватися через кулон, тому сховала його під каменем, щоб потім повернутися і забрати. Та коли повернулася, збагнула, що вже не пам'ятає, де той камінь. З того часу спливло п'ятдесят років.
— А де був її дім?
— Вона нам так і не сказала.
Через оті слова я поставив питання, яке мене злякало.
— А вона ще жива? Ваша бабуся?
— Жива. Якщо так можна сказати. Вона більше не говорить з нами. Тільки те й робить, що дивиться на море. Мабуть, жахливо бути такою старою.
Я похитав головою. Ні, не жахливо. Тоді засунув руку до кишені пальта і простягнув їй його.
— Щось схоже на це? Я знайшов його на цьому пляжі рік тому. Під каменем.
Кулона не торкнулися ні пісок, ні солона вода.
Дівчина виглядала враженою. Вона обійняла мене, подякувала, взяла кулон і побігла туманним пляжем у напрямку маленького містечка.
Я дивився їй услід: золота пляма у чорно-білому світі, яка несе в руках кулон своєї бабці. То був двійник кулона, який висів в мене на шиї.
Я думав про її бабцю, мою молодшу сестру: чи повернеться вона колись додому? І якщо так, то чи простить вона мені цю витівку? Напевно, вона вирішить зостатись на землі, а замість себе відправить дівчину. Це було б весело.
Тільки коли моя внучата племінниця пішла, залишивши мене на самоті, я злетів догори, дозволивши кулону тягти мене додому — в блакитну широчінь, де ми блукаємо з самотніми небесними китами, де небо і моря зливаються в одне.
Березнева історія
…ми знаємо одне — її не стратили.
Чарльз Джонсон
"Загальна історія пограбувань і вбивств найсумнозвісніших піратів"
У великому будинку було надто душно, тому вони обидві вийшли на ґанок. Весняна гроза насувалася аж ген із заходу. Спалахнула блискавка й зненацька здійнялися холодні пориви вітру, остудивши їхній жар. Вони чинно сиділи на ґанковій гойдалці, мати й донька, та говорили про те, коли повернеться батько, який переправляв кораблем урожай тютюну у далеку Англію.
Тринадцятирічна Мері, дуже гарна і страшенно ляклива, мовила:
— Офіційно заявляю: я рада, що всіх піратів відправили на шибениці, і батько повернеться до нас у безпеці.
Материна усмішка все ще ніжно бриніла на устах, коли вона сказала:
— Я не бажаю говорити про піратів, Мері.
* * *
Коли вона була маленькою, її вдягали як хлопчика, щоб приховати батькову ганьбу. Вона не одягала жіночої сукні, доки не опинилася на кораблі зі своїм батьком та матір'ю, його служницею-коханкою, яку він називав дружиною в Новому Світі, і вони вирушили з Корка до Північної та Південної Кароліни.
Під час тієї подорожі вона вперше закохалася — обкутана в незвичний одяг, незграбна в незнайомих їй спідницях.