Що тут скоїлося? Що я повинен чинити? Мені байдуже, як саме ви дізналися про це; для мене важливі самі наслідки.
— Звичайно, я мушу дати вам деякі пояснення, і ви їх дістанете. Але дозвольте мені вести справу своїм власним способом. Чи зможе господиня приділити нам свою увагу, Ватсоне?
— Так, вона хвора, але при здоровому глузді.
— Дуже добре. Лише при ній ми зможемо з’ясувати все до кінця. Ходімо до неї.
— Вона не схоче мене бачити! — вигукнув Ферґюсон.
— Ба ні, схоче, — мовив Холмс. Він написав кілька слів на клаптику паперу. — В усякому разі ви, Ватсоне, маєте право відвідати її як лікар. Чи не зробите ви ласку передати леді цей папірець?
Я знову піднявся сходами й віддав папірець Долорес, яка обережно відчинила мені двері. За хвилину з кімнати долинув вигук, що був водночас і радісним, і здивованим. Долорес визирнула з-за дверей і сказала:
— Вона буде бачити. Вона буде слухати.
Я подав знак, і Ферґюсон з Холмсом піднялися нагору. Коли ми увійшли до кімнати, Ферґюсон ступив кілька кроків у бік дружини, яка підвелася в ліжку, але вона витягла руку вперед, мовби відштовхуючи його. Він упав у крісло, і Холмс умостився поряд із ним, попередньо вклонившись леді, що дивилася на нього широко розплющеними, сповненими подиву очима.
— Гадаю, Долорес можна відпустити... — мовив Холмс. — О, що ви, леді! Якщо ви бажаєте, щоб вона зосталася тут, то немає ніяких заперечень. Що ж, містере Ферґюсоне, мушу сказати вам, що я дуже заклопотана людина, тож не збираюсь марнувати тут з вами час. Що швидше хірург оперує, то меншого завдає болю. Дозвольте мені спершу заспокоїти вас. Ваша дружина — чудова, віддана жінка, яка зазнала несправедливої кривди.
Ферґюсон скочив з крісла з вигуком радості:
— Доведіть це мені, містере Холмсе, і я — ваш боржник до могили!
— Я це зроблю, але тоді мені доведеться завдати вам нових страждань.
— Мені байдуже, аби лише виправдати мою дружину! Поряд з нею все інше для мене не має ваги!
— Тоді дозвольте викласти вам весь перебіг моїх міркувань іще на Бейкер-стрит. Думка про вампірів видалась мені безглуздою. Такого в англійській кримінальній практиці ще не траплялося. Але ваше спостереження не викликало сумніву. Ви побачили, як леді підводилася з колін біля синового ліжечка, і на вустах її була кров.
— Так. Це правда.
— А чи не спало вам на думку, що кров із рани висмоктують не лише для того, щоб її напитися? Чи не пам’ятаєте ви про англійську королеву, яка в давнину висмоктувала з рани кров для того, щоб видалити звідти отруту?
— Отруту?
— Господарство у вашому будинку ведеться на південноамериканський кшталт. Чуття підказало мені, що десь тут має бути колекція зброї, перш ніж я побачив її на стіні. Могла бути використана й інша отрута, але про зброю я подумав насамперед. Коли ж я побачив порожній сагайдак біля невеликого мисливського лука, то зрозумів, що це саме те, що я шукав. Якщо дитину було вколото однією з цих стріл, отруєних соком кураре[39] чи ще якимось диявольським зіллям, на неї чекала неминуча смерть, якщо не виссати з ранки отруту.
І до того ж собака! Якби хтось задумав удатися до отрути, то спершу, безперечно, мав би її випробувати, чи не втратила вона своєї сили. Випадку з собакою я не передбачав, але одразу про все здогадавсь, і цей випадок став у ряд з іншими в логічному ланцюзі.
Тепер ви розумієте? Ваша дружина боялася за дитину. Вона бачила цей напад і врятувала дитині життя, але не схотіла відкрити вам правди, бо знала, як ви любите сина, знала, що це завдасть вам невимовного болю.
— Джекі!
— Я спостерігав за ним, коли ви пестили дитину. Обличчя його чітко відбивалось у шибці, там, де її затуляє віконниця. Я побачив у його погляді такі ревнощі, таку люту ненависть, яку мені нечасто доводилося бачити на людському обличчі.
— Мій Джекі!
— Доведеться вам і це витерпіти, містере Ферґюсоне. Найприкріше тут те, що саме ця надмірна, майже божевільна любов до вас, — і, можливо, до небіжчиці-матері, — підштовхнула хлопця до такого вчинку. Душа його сповнена ненависті до цієї безневинної дитини, здоров’я й краса якої так контрастують із його недугою.
— О Боже! В це важко повірити...
— Це правда, мадам?
Господиня плакала, зарившись обличчям у подушки.
— Як я могла, Бобе, сказати це тобі? — обернулась вона до чоловіка. — Як я могла завдати тобі такої рани? Я воліла зачекати, доки хтось інший, не я, відкриє тобі цю правду. Коли ж цей джентльмен, що здається мені справжнім чарівником, написав, що він усе знає, — я так зраділа!
— Як на мене, рік морської подорожі — ось найкращий рецепт для молодого містера Джекі, — мовив Холмс, підводячися з крісла. — Але я й досі не можу з’ясувати для себе одну річ, мадам. Ваші напади на пасерба для мене цілком зрозумілі. Материнське терпіння теж має межу. Але як ви наважилися залишити дитину на ці два дні без нагляду?
— Я розповіла про все місіс Мейсон. Вона все знає.
— Чудово. Так я й думав.
Ферґюсон стояв біля ліжка, ледве переводячи дух. Руки його тремтіли.
— Тепер, Ватсоне, нам, мабуть, краще піти зі сцени, — мовив Холмс пошепки. — Якщо ви підхопите надто вже віддану Долорес під ручку, я підхоплю її під другу... А тепер, — додав він, коли двері за нами зачинилися, — мені здається, їх можна залишити удвох — нехай з’ясовують свої стосунки сам на сам.
Мені залишається розповісти хіба що про один лист. Холмс надіслав його у відповідь на те послання, з якого й почалася вся ця історія. У ньому йшлося:
"Бейкер-стрит,
21 листопада.
Стосовно вампірів.
Сер!
Відповідаючи на ваш лист від 19 листопада, хочу повідомити, що я взяв на себе розгляд справи вашого клієнта містера Роберта Ферґюсона, з фірми "Ферґюсон та Мюїргед, постачальники чаю" на Мінсинґ-Лейн, і її розслід дав задовільний результат. Дякую за рекомендацію, сер.
Щиро ваш
Шерлок Холмс".
Троє Ґаррідебів[40]
Цю історію можна однаковою мірою вважати як трагічною, так і комічною. Одному з її учасників вона коштувала здорового глузду, іншому — мені — незначної втрати крові, ще одна людина постала перед судом. І все ж вона має в собі й деякі комічні риси. А втім, судіть краще самі.
Я добре пам’ятаю час, коли все це сталося: саме того місяця Холмс відмовився від дворянського титулу за заслуги, про які я, можливо, ще коли-небудь розповім. Зараз я згадую про це лише між іншим, бо становище партнера й вірного друга зобов’язує мене остерігатись щонайменшої нескромності. Але я повторюю: саме ця обставина дозволяє мені пригадати час, коли це сталося, — був кінець червня 1902 року, невдовзі по закінченні Бурської війни. Холмс тоді кілька днів не підводився з ліжка, — часом таке траплялося з ним, — але того ранку він з’явився до мене з довгим списаним аркушем паперу в руці й веселими вогниками в суворих сірих очах.
— Ось вам нагода трохи заробити, Ватсоне, — мовив він. — Ви чули коли-небудь прізвище Ґаррідеб?
Я відповів, що не чув.
— Отож коли вам пощастить відшукати де-небудь хоч одного Ґаррідеба, то дістанете гарні гроші.
— Тобто як?
— О, це довга історія, і до того ж досить цікава. Я й не знаю, чи траплялося нам серед усіх наших загадок та заплутаних історій щось оригінальніше. З хвилини на хвилину сюди має завітати один чолов’яга, якому ми влаштуємо допит, а доти я нічого не розповідатиму. Візьмімося поки до самого імені.
Поряд зі мною на столі лежав телефонний довідник, і я почав гортати його сторінки, не дуже сподіваючись на успіх. Але, на мій подив, химерне прізвище одразу виявилось на належному місці! Я переможно вигукнув:
— Ось, Холмсе! Дивіться!
Холмс узяв книжку з моїх рук.
— "Н.Ґаррідеб, Вест-Енд, Літл-Райдер-стрит, 136", — прочитав він. — Пробачте, що мушу засмутити вас, Ватсоне, але цей чоловік мені вже відомий. Ось його адреса на листі. Нам потрібен інший, до пари цьому.
Увійшла місіс Хадсон з візитною карткою на таці. Я взяв картку й уважно поглянув на неї.
— Іще один! — здивовано вигукнув я. — Але ім’я вже інше: "Джон Ґаррідеб, адвокат, США, Канзас, Мурвіл".
Холмс подивився на картку і посміхнувся.
— На жаль, Ватсоне, доведеться пошукати ще раз, — відповів він. — Цей джентльмен також бере участь у грі, хоч я, правду кажучи, й не сподівався побачити його так швидко. Маю надію, що він розповість нам дещо цікаве.
За хвилину відвідувач уже стояв у кімнаті. Містер Джон Ґаррідеб, адвокат, був низенький кремезний чоловік із круглим, свіжим, чисто виголеним обличчям, — справжній американський ділок. З опецькуватого, як у дитини, обличчя не сходила широка усмішка, і це надавало йому вигляду ще зовсім молодої людини. Але мене по-справжньому вразили його очі. Мені нечасто доводилося бачити очі, які так виразно промовляли б про постійну напругу внутрішнього світу людини, — такими настороженими були вони, так швидко реагували на кожну нову думку. Говірка в містера Ґаррідеба була американська, але мова — чиста, без простакуватих словечок.
— Містер Холмс? — запитав він, оглядаючи по черзі нас обох. — О, так, звичайно! Вас, дозвольте зауважити, легко впізнати за вашими фотографіями. Сподіваюся, ви вже одержали лист від мого однофамільця Натана Ґаррідеба?
— Сідайте, прошу, — мовив Шерлок Холмс. — Нам треба дещо з вами обміркувати. — Він узяв зі столу аркуш списаного паперу. — Ви, безперечно, той самий містер Джон Ґаррідеб з Америки, про якого згадується в листі. Але ви, здається, вже давненько живете в Англії?
— Звідки ви взяли це, містере Холмсе? — У виразних очах відвідувача майнула тінь підозри.
— Ваш одяг — англійського виробництва.
Містер Ґаррідеб вимушено засміявся.
— Я читав про ваші штучки, містере Холмсе, але ніколи не думав, що ви застосуєте їх до мене. Як ви це підмітили?
— Крій плечей у вашому піджаку, носаки ваших черевиків, — хіба тут можна помилитися?
— Гаразд, гаразд. Я й не знав, що виглядаю як справжнісінький англієць. Нещодавно деякі справи примусили мене переїхати сюди, через те все на мені, як ви помітили, лондонське. Але ваш час, напевно, дорогоцінний, і ми зібралися тут не задля розмови про мої черевики чи шкарпетки. Може, перейдемо до папірця, який ви тримаєте в руці?
Холмс чимось дратував нашого відвідувача: його опецькувате обличчя зовсім утратило недавню привітність.
— Не поспішайте! Не поспішайте, містере Ґаррідебе, — заспокійливо промовив мій друг.