Вигнанці

Артур Конан Дойл

Сторінка 18 з 112

Я виконаю ваш наказ.

— Ви обіцяєте?

— Так.

Обидва її співбесідники підняли руки вгору.

— Сьогодні благословенний день, — сказали вони, — і покоління, ще не народжені, вважатимуть його благословенним.

Мадам де Ментенон сиділа вражена перспективою, яка відкривалась перед нею. Як сказав єзуїт, вона завжди була честолюбною. І почасти їй уже вдавалось задовольнити свою честолюбність, бо не раз вона схиляла короля і його державу туди, куди хотіла. Але одружитися з королем, людиною, заради якої вона охоче життя своє віддала б, яку любила в глибині душі найчистішою, найвищою любов'ю, на яку тільки здатна жінка, — це перевищувало навіть її мрії. Так, вона буде не слабодухою Марією-Терезією, а, як висловився єзуїт, новою Жанною д'Арк, яка з'явилась, щоб направити на кращий шлях дорогу Францію і обожнюваного короля Франції. І коли для досягнення цієї мети їй доведеться зробити своє серце жорстоким проти гугенотів, то провина — якщо це дійсно провина — буде швидше тих, хто поставив цю умову, ніж її особисто. Дружина короля! Серце жінки і душа ентузіастки затріпотіли від самої думки про це.

Але за радістю раптом охопив сумнів і смуток. Адже ця чарівна перспектива не більше як божевільна мрія! І як могли ці люди бути такими певними, що держать у руках короля!

Єзуїт прочитав страх, що потьмарив ясність її погляду, і відповів на її думки перше, ніж вона висловила їх словами.

— Церква швидко виконує свої обіцянки, — промовив він вкрадливо. — І ви, дочко моя, повинні бути готові так само негайно діяти, коли настане ваш час.

— Я дала обіцянку, отче мій.

— Ну, так ми почнемо. Сьогодні ви лишитесь увесь вечір у себе в кімнаті.

— Так, отче мій.

— Король іще вагається. Я розмовляв з ним сьогодні. Серце його вже повно мороку й розпачу. Його краще "я" з огидою одвертається від своїх гріхів, і саме тепер, в момент першого гарячого пориву каяття, його можна схилити до виконання наміченої нами мети. Мені треба йти до нього і поговорити ще раз, і я піду просто звідси. А коли я поговорю з ним, він зараз же з'явиться до вас — або я даремне вивчав його серце протягом двадцяти років. Ми залишаємо вас і скоро не побачимось, але ви відчуєте результати нашої роботи і згадаєте дану церкві обіцянку.

Вони низько вклонилися і вийшли з кімнати, залишивши мадам де Ментенон в глибокому роздумі.

Минула година, потім друга, а вона все ще сиділа в кріслі перед п'яльцями, безпорадно опустивши руки й дожидаючи вирішення своєї долі. Вирішалось її майбутнє, а вона нічого не могла зробити. Денне світло змінилося на сірий присмерк, присмерк на пітьму, а вона все сиділа й ждала. Часом у коридорі лунали кроки; вона тривожно поглядала на двері, і очі її спалахували радістю, яка швидко змінювалась на гірке розчарування. Нарешті, почулася тверда, упевнена, владна хода. Вона схопилася на ноги з палаючими щоками й тріпочучим серцем. Двері відчинились, і в присмерку коридора вималювалась пряма, граціозна постать короля.

— Ваша величність?! Одну мить… мадмуазель зараз засвітить лампу.

— Не кличте її! — Він увійшов і зачинив за собою двері. — Франсуаза, темрява приємна мені, бо вона рятує мене від докорів, які можуть проглянути з ваших очей, якщо навіть ви будете такі ласкаві, що не висловите їх словами.

— Докори, ваша величність! Боронь боже, щоб я дозволила собі вимовити їх.

— Коли я востаннє пішов од вас, Франсуаза, я був повен добрих намірів. Я намагався виконати їх і не виконав… не виконав. Я пам'ятаю, ви застерігали мене. Який я був нерозумний, не послухавши вашої поради!

— Усі ми слабі й смертні, ваша величність. Хто з нас не падав? Ні, сір, серце у мене крається, коли я бачу ваш смуток.

Король стояв коло каміна, затуливши обличчя руками. З. Його уривчастого дихання мадам де Ментенон зрозуміла, що він плаче. Увесь жаль, такий властивий жіночій душі, прокинувся в її серці, коли вона дивилась на цю безмовну постать, що стояла символом каяття в невиразному світлі. Рухом, повним співчуття, вона простягла руку і торкнулась на одну мить до рукава оксамитного камзола короля. Він зараз же обома руками схопив її руку. Вона не опиралась.

— Я не можу жити без вас, Франсуаза! — крикнув він. — Я найсамотніша людина в світі, наче живу на вершині високої гори, де навколо нікого немає. Хто мій друг? На кого я можу покластися? Одні обстоюють церкву, другі свої родини; більшість — самі себе. Але хто з них зовсім некорисливий? Ви моє краще "я", Франсуаза, ви мій ангел-охоронитель. Те, що каже преподобний отець, цілковита правда: чим ближче я до вас, тим далі від усього поганого. Скажіть, Франсуаза, чи любите ви мене?

— Я люблю вас багато років, сір, — промовила вона. тихим, але ясним голосом, голосом жінки, що ненавидить кокетування.

— Я сподівався на це, Франсуаза, і все ж тремтіння пробігає у мене по тілу, коли я чую від вас ці слова. Я знаю, що ні багатство, ні титул не приваблюють вас, і душа ваша схиляється більше до монастиря, ніж до палацу. Але я прошу вас лишитись тут і царювати. Чи згодні ви бути моєю дружиною, Франсуаза?

Отже, момент і справді настав… Вона помовчала хвилину, тільки одну хвилину, перше ніж зробити останній рішучий крок; але навіть ця коротка затримка була занадто довга для нетерпіння короля.

— Чи згодні ви, Франсуаза? — скрикнув він, і страх зазвучав у його голосі.

— Хай зробить мене бог гідною такої честі, ваша величність! — промовила вона. — Присягаюсь, що коли я проживу ще стільки ж часу, то кожну хвилину свого життя покладу на те, щоб зробити вас щасливішим!

Вона стала навколішки, і король, все ще тримаючи її руку, став теж.

— А я присягаюсь, — сказав він, — що, коли теж проживу ще стільки ж часу, ви будете віднині й назавжди єдиною жінкою для мене.

Розділ XII

ПРИЙОМ У КОРОЛЯ

Можливо, мадмуазель Нанон, повірниця мадам де Ментенон, довідалась дещо про це побачення, або отець Лашез з проникливістю, властивою його орденові, зробив висновок, що гласність — найкращий засіб примусити короля виконати свій намір, але, як би там не було, другого ж дня при дворі стало відомо, що колишня фаворитка знов у немилості і що йдеться про шлюб між королем і гувернанткою його дітей. Ця звістка, яку пошепки переказували при "petit lever", підтвердилась на "grand entree" і стала темою загальної розмови на той час, коли король повернувся з каплиці. Яскраві шовки й капелюхи з пір'ям знову пішли у шафи та коробки, і повернулися з вигнання темні кафтани й скромні жіночі вбрання. Скюдері та Кальпернеді поступилися місцем молитовникові і святому Фомі Кемпійському, а Бурдалу, який цілий тиждень проповідував перед порожніми лавами, побачив свою каплицю напханою стомленими, нудьгуючими придворними й дамами із свічками в руках. До півдня новина облетіла весь двір, за винятком мадам де Монтеспань. Стривожена відсутністю коханця, вона лишилась у себе в кімнаті в погордливій самотності, нічого не підозріваючи про те, що сталось. Багатьом хотілося б сказати їй цю новину, але за останній час король став такий хиткий, що ніхто не зважувався нажити собі смертельного ворога в тій, яка, може, через кілька днів буде знову тримати в своїх руках життя й долю всього двору.

Людовік, з вродженого егоїзму, так звик дивитися на всі події тільки з того боку, який стосувався його особисто, що йому й на думку не могло спасти, щоб многостраждальна сім'я, яка завжди покірно виконувала всі його вимоги, наважилась що-небудь заперечити проти нового наміру монарха. Тому він дуже здивувався, коли на півдні брат короля, попросивши у нього приватну аудієнцію, ввійшов до нього в кімнату не з властивим йому смиренним виглядом і без звичайної ласкавої усмішки, а похмуро насупившись.

Мосьє являв собою чудну пародію на свого вінценосного брата. Він був нижчий за нього на зріст, але через величезні каблуки здавався високим. З обличчя був непривабливим. Товстий, він ходив трохи перевалюючись і носив величезний парик, довгі буклі якого спадали йому на плечі. Обличчя в нього було довгастіше й смуглявіше, ніж у короля, ніс випинався дужче, але очі були такі самі, як у брата: великі, карі, успадковані обома ними від Анни Австрійської. В нього не було простого і разом з тим величавого смаку, яким визначалась одежа монарха; одяг був обвішаний стьожками, що маяли й шелестіли, коли він ішов; величезні жмути їх зовсім закривали ноги. Хрести, зірки, коштовності й відзнаки були розкидані по всій одежі; широка блакитна стьожка ордена св. духа красувалась на його кафтані; великий бант на кінці цієї стьожки був ненадійною підтримкою для обсипаної діамантами шпаги. Така була постать, що підкотилась до короля, тримаючи в руці капелюх з силою пір'я. Розумом, як і зовнішнім виглядом, він являв собою комічну копію монарха.

— Що це, мосьє, сьогодні ви наче не такі веселі, як звичайно? — усміхаючись промовив король. — Одежа у вас, правда, яскравих кольорів, але чоло ваше хмурне. Сподіваюсь, що "мадам" і герцог Шартрський здорові?

— Так, вони здорові, ваша величність, але сумні, як і я, і з тієї самої причини.

— Он як! А яка ж це причина?

— Чи порушував я коли мій обов'язок молодшого брата, ваша величність?

— Ніколи, Філіп, ніколи! — сказав король, ласкаво кладучи руку на плече братові. — Ви даєте чудовий приклад моїм підданим.

— Так чому ж ви хочете образити мене?

— Філіп!

— Так, сір, повторюю — образити. Ми — королівської крові, як і наші жінки. Ви одружилися з іспанською принцесою, я — з баварською. Це була поблажливість, проте я все-таки повінчався з нею. Моя перша дружина була англійська принцеса. Як можемо ми прийняти в нашу сім'ю, що входила в такі союзи, жінку, вдову горбаня-поета, автора пасквілів, ім'я якого стало людським посміховищем по всій Європі!

Король здивовано дивився на брата, але при цих словах здивовання змінилося на гнів.

— Присягаюсь честю! — крикнув він. — Присягаюсь честю! Я тільки що говорив, що ви чудовий брат, але боюсь, що висновок мій був трохи передчасний. Отже, ви насмілюєтесь іти проти дами, вибраної мною за дружину?

— Так, сір.

— А з якого права?

— З права родинної честі, ваша величність, яка так само стосується мене, як і вас.

— Невже ви досі не навчились, що в цій державі я — єдине джерело честі, і що кожен, кого вшаную я, тим самим стає гідним пошани? Якби я взяв жебрачку з вулиці Пуассоньєр, то й її зміг би поставити на таку височінь, що найзнатніші вельможі повинні були б схилитись перед нею.

15 16 17 18 19 20 21