Деякі молоді члени общини збунтувалися проти влади старійшин, і частина невдоволених покинула Юту, зреклася віри. Серед них були Дреббер і Стенгерсон. Ніхто не знав, де вони поділися. Були чутки, що Дреббер зумів продати значну частину своєї власності і виїхав багатою людиною, а його компаньйон Стенгерсон став бідним. Однак ніхто не знав місця їх перебування.
Кожна людина, яка б вона не була мстива, давно облишила б думку про відплату, натрапивши на такі труднощі, але Джефферсон Гоуп не завагався ні на мить. Із своїм убогим достатком, сяк-так заробляючи, він мандрував від міста до міста по Сполучених Штатах, розшукуючи своїх ворогів.
Минав рік за роком, темне волосся Гоупа припорошила сивина, а він усе ганяв, мов хорт у людській подобі, думаючи тільки про те, чому присвятив майже все своє життя.
Нарешті упертість Гоупа була нагороджена. Якось у Клівленді, в штаті Огайо, у вікні одного з особняків промайнуло ненависне обличчя, і Гоуп уже знав, що люди, яких він шукає, — тут. Він повернувся до себе додому з готовим планом помсти. Проте сталося так, що Дреббер, глянувши у вікно, впізнав вуличного бродягу і в його очах прочитав смертний вирок собі. Разом із Стенгерсоном, що став його особистим секретарем, Дреббер поспішив до мирового судді розповісти про небезпеку, яка їм загрожує від колишнього суперника. Цього, ж вечора Джефферсона Гоупа було арештовано. Не маючи поручителів, він просидів під вартою кілька тижнів. Після звільнення йому лишалося тільки переконатися, що Дреббер покинув свій будинок і разом із секретарем виїхав до Європи.
Знову месник збився з сліду, і знову безмірна ненависть змушувала його продовжувати погоню. Але невистачило грошей, і на якийсь час Гоуп мусив повернутися до роботи, заощаджуючи кожен долар для майбутньої подорожі. Зібравши, нарешті, потрібну суму, він подався до Європи і там переслідував своїх ворогів од міста до міста, не гребуючи для заробітку ніякою працею.
Та месникові не щастило. Коли він добрався до Санкт-Петербурга, втікачі вже виїхали в Париж, а прибувши туди, Гоуп дізнався, що вони щойно вирушили в Копенгаген. У датській столиці він був уже через кілька днів після того, як вони виїхали до Лондона. Тут йому, нарешті, вдалося їх вислідити. А що сталося в Лондоні, найкраще можна дізнатися з власної розповіді старого мисливця. Вона записана в щоденнику доктора Уотсона, якому ми так багато завдячуємо.
Розділ VI
ПРОДОВЖЕННЯ СПОГАДІВ ДОКТОРА ДЖОНА УОТСОНА
Хоч наш полонений і чинив такий шалений опір, особисто до нас ненависті він, здавалось, не відчував, бо, переконавшись у своєму безсиллі, привітно посміхнувся і висловив надію, що в бійці нікого з нас не ушкодив.
— Ви, очевидно, хочете забрати мене в поліцію, — звернувся він до Шерлока Холмса. — Мій кеб біля дверей. Якщо мені розв'яжуть ноги, я спущуся до нього. Тепер мене не так легко підняти, як бувало колись.
Грегсон і Лестрейд перезирнулися, вважаючи цю пропозицію надто зухвалою, але Шерлок Холмс одразу повірив полоненому на слово і розв'язав рушника, яким ми скрутили йому ноги в кісточках. Гоуп підвівся і випростав ноги, ніби хотів переконатися, що вони знову вільні. Пам'ятаю, як, дивлячись на нього, я не міг відігнати думки, що мені рідко коли доводилось бачити людину такої міцної будови, а вираз його засмаглого обличчя свідчив про відважність і енергію не меншу, ніж його фізична сила.
— Якщо тут місце начальника поліції вакантне, то я гадаю, ви найбільше його заслужили, — сказав він, з неприхованим подивом оглядаючи мого друга. — Ви висліджували мене, мов справжній хорт.
— Поїдемо разом, — звернувся Холмс до обох детективів.
— Я можу правити кіньми, — сказав Лестрейд.
— Гаразд! А Грегсон сяде рядом зі мною. Ви також, докторе. Вас цікавила ця справа, отже, приставайте до нас.
Я радо згодився, і ми всі разом вийшли. Наш полонений зовсім не збирався втікати, а спокійно зайшов у свій власний кеб, а ми — слідом за ним. Лестрейд сів на передку, стьобнув коней, і кеб швидко прибув до призначеного місця. Нас запросили до маленької кімнати, де інспектор поліції записав ім'я арештованого та імена людей, у вбивстві яких його обвинувачували. Це був блідолиций, сухий чоловік, що механічно виконував свої обов'язки.
— За тиждень в'язень стане перед судом, — промовив він. — Тим часом, містер Джефферсон Гоуп, чи не бажаєте ви що-небудь сказати? Мушу застерегти, що ваші слова будуть записані і можуть бути використані проти вас.
— У мене є багато чого розповісти, — сказав повагом наш в'язень. — Я хочу викласти цим джентльменам усе.
— Чи не краще буде вам приберегти все це до суду? — спитав інспектор.
— Мені, мабуть, ніколи не доведеться стояти перед судом, — відповів він. — Не дивіться так злякано. Я не подумую про самогубство. Ви лікар? — подивився він на мене чорними палючими очима.
— Лікар, — відповів я.
— Тоді прикладіть сюди руку, — сказав він з усмішкою, вказуючи скутими руками на свої груди.
Я приклав вухо і одразу ж почув надзвичайні шуми і пульсування, його грудна клітка, здавалось, двигтіла і здригалась, мов хистка будівля, коли в ній працює потужний двигун. У тиші кімнати я чув глухе гудіння і хрипіння.
— Еге! — вигукнув я. — У вас розширення аорти!
— Так мені говорили, — сказав він байдужим голосом. — Я ходив до лікаря на минулому тижні, і він сказав, що незабаром вона прорветься. Це у мене вже не один рік. А все через те, що я надто довго не мав притулку і недоїдав у горах Солоного озера. Тепер я зробив своє діло, і мені байдуже, коли прийде кінець. Але я хотів би, щоб люди взнали всю правду. Я не хочу, щоб мене згадували як звичайного вбивцю.
Інспектор і обидва детективи порадились, чи слід дозволяти йому розповідати свою історію.
— Як ви гадаєте, докторе, загрожує арештованому безпосередня небезпека? — спитав інспектор.
— Безсумнівно, — відповів я.
— В такому разі наш обов'язок вислухати його в інтересах правосуддя, — сказав інспектор. — Ви можете, сер, розповісти вашу історію, яка, знову попереджаю вас, буде записана.
— З вашого дозволу, я сяду, — сказав арештований. — Ця хвороба швидко стомлює мене, а бійка, яку ми зчинили півгодини тому, не поліпшила мого стану. Я на краю могили, і мені нема чого брехати вам. Кожне моє слово буде щирою правдою, а як ви використаєте мої показання, мені байдуже.
Джефферсон Гоуп відкинувся до спинки стільця і почав свою незвичайну розповідь. Він говорив зовсім спокійно, наче події, про які йшла мова, були повсякденними. Я ручусь за точність викладу його історії, бо я мав доступ до Лестрейдового блокнота, в якому все було записано, слово в слово.
— Для вас не має великого значення, чому я ненавидів цих людей, — почав він. — Досить того, що вони були винні в смерті двох людських істот — батька й дочки — і за це поплатилися своїм життям. Відтоді, як вони вчинили свій злочин, минуло багато часу, тому я не міг посадити їх на лаву підсудних. Одначе я знав їхню вину і вирішив, що сам буду їм і суддею, і виконавцем вироку. Ви зробили б те саме, якщо у вас є мужність і ви були б на моєму місці.
Дівчина, про яку я говорив, була моєю нареченою двадцять років тому. Її примусили одружитися з тим самим Дреббером, і вона у відчаї померла. Я зняв шлюбний перстень з її пальця, коли вона лежала в труні, і поклявся, що очі Дреббера перед тим, як заплющитись навіки, спиняться на цьому персні, який нагадає йому в останній раз про злочин і неминучу кару. Я носив перстень з собою і ловив Дреббера та його спільника на двох континентах, поки не спіймав. Вони думали, що я виб'юся з сили, але помилились. Якщо я помру завтра, а це дуже можливо, то я помру, знаючи, що моє діло на цьому світі зроблене, і непогано зроблене. Вони загинули від моєї руки. Більше я від життя нічого не чекаю і нічого не прагну.
Вони були багаті, а я бідний, і тому мені нелегка було ганятися за ними. Коли я добрався до Лондона, у мене зовсім не залишилось грошей, і треба було взятись за якусь роботу, щоб прожити. Правити кіньми і їздити верхи для мене так само легко, як ходити пішки. Тому я звернувся до контори найманих кебів і швидко дістав роботу. Я щотижня віддавав хазяїнові певну суму грошей, а вся решта лишалась мені. Правда, ця решта ніколи не була велика, але сяк-так я зводив кінці з кінцями. Найважче було вивчити вулиці, бо з усіх лабіринтів, які тільки коли-небудь придумували, Лондон, мабуть, найбільш заплутаний Проте мені допомогла карта. Я відмітив на ній головні готелі і вокзали і потім справлявся по місту досить добре.
Минуло немало часу, поки я дізнався, де жили мої джентльмени. Вони влаштувались у мебльованих кімнатах в Кемберуеллі, по той бік річки. Знайшовши їх, я був певен, що зони в моїх руках. Я відпустив собі бороду, так що мене не можна було впізнати, і ганяв за ними, мов пес, твердо вирішивши не дати їм утекти знову. А їм це замалим не вдалося. Куди б вони не йшли чи їхали в Лондоні, я тепер був завжди у них за спиною. Часом я переслідував їх на своєму кебі, часом пішки, хоч перший спосіб був найкращий, бо тоді вони не могли втекти. Тільки рано-вранці або пізно ввечері я міг щось заробити і вже заборгував своєму хазяїнові. Та про це мені було байдуже, бо я мав надію скоро з ними розквитатися.
Але ж і вони були хитрі. Мабуть, розуміли, що їх можуть підстерігати, і тому ніколи не ходили пізно ввечері і весь час трималися один одного. Тижнів зо два я щодня їздив слідом за ними і ні разу не бачив, щоб вони розлучалися. Сам Дреббер часто був п'яний, але Стенгерсона не можна було захопити зненацька. Я стежив за ними з ранку до вечора, а нагоди не траплялося. Та я не впадав у розпач, бо відчував, що час розплати настав. Одного тільки боявся, щоб ця штука у мене в грудях не прорвалась передчасно і не перешкодила довести справу до кінця.
Одного вечора я їздив туди й сюди по Торквей Террейс — так зветься вулиця, де вони зупинились, — і побачив, що якийсь кеб під'їхав до їхніх дверей. За хвилину винесли багаж, а через деякий час вийшли Дреббер і Стенгерсон і поїхали. Я дуже занепокоївся, що вони переїжджають. На Юстонському вокзалі обидва вийшли, а я, доручивши хлопцеві потримати коня, рушив слідом за ними на платформу. Я чув, як вони питали про ліверпульський поїзд, чув, як їм відповіли, що один недавно відійшов, а другого треба чекати кілька годин.