А мій обов’язок вимагає посадити цю жінку на шість місяців у тюрму.
Пан Мадлен лагідно відповів:
— Затямте собі добре: вона не сидітиме в тюрмі жодного дня.
Почувши цей остаточний вирок, Жавер осмілився глянути мерові просто у вічі й сказав глибоко шанобливим тоном:
— Мені дуже прикро суперечити панові меру, зі мною таке трапляється уперше в житті, проте дозвольте нагадати вам, що я дію в межах своїх повноважень. Вернімося до сьогоднішнього випадку. Я сам був на майдані. Ця дівка накинулась на пана Баматабуа, виборця і власника триповерхового будинку з балконом. Крім того, пане мер, це вулична бійка, яка стосується безпосередньо мене, і саме тому я затримав жінку на ім’я Фантіна.
Тоді Мадлен склав руки на грудях і сказав таким суворим тоном, якого ще ніхто в місті від нього не чув:
— Випадок, про який ви згадали, стосується муніципальної поліції. На підставі статей дев’ятої, одинадцятої, п’ятнадцятої і шістдесят шостої карного кодексу судити такі справи належить мені. Наказую відпустити цю жінку на волю.
Жавер зробив останню спробу:
— Але ж, пане мер…
— Я змушений нагадати вам про статтю вісімдесят першу закону від тринадцятого грудня тисяча сімсот дев’яносто дев’ятого року про самовільний арешт.
— Пане мер, дозвольте…
— Ні слова більше.
— Однак…
— Вийдіть, — звелів Мадлен.
Жавер прийняв удар просто в груди, не опустивши погляду, наче російський солдат. Він низько вклонився панові меру і вийшов із відділка.
Фантіна відступила від дверей і провела його розгубленим поглядом.
Дивне хвилювання опанувало її. Щойно вона була свідком того, як змагалися між собою дві могутні сили. Двоє чоловіків, один із яких тягнув її в морок, а другий виводив на світло. Вони ввижалися їй двома велетами, один в образі демона, а другий — доброго янгола. Янгол здолав демона, і дрож пробирав Фантіну, коли вона думала, що цей янгол виявився тим, кого вона досі ненавиділа, кого вважала причиною всіх своїх нещасть! І він заступився за неї тоді, коли вона так страшенно його образила! І не тільки заступився, а й порятував її! Виходить, вона помилялася? Тупо й злякано дослухалася Фантіна до кожного слова, яке говорив Мадлен, і відчувала, як розвіюються у неї в душі сутінки ненависті, як розгоряється там вогник радості, довіри й любові.
Коли Жавер вийшов, пан Мадлен обернувся до неї і сказав, говорячи ніби через силу, як стриманий чоловік, що не хоче дати волю сльозам.
— Я вірю, що ви розповіли правду. Я нічого не знав про те, що вас звільнили з роботи. Чому ви не звернулися тоді просто до мене? А зараз зробимо так: я заплачу ваші борги, і ви скоро побачите свою дитину. Ви житимете з нею тут або в Парижі. Я беру під свою опіку вашу дитину й вас. Я даватиму вам стільки грошей, скільки знадобиться. Ставши щасливою, ви знову станете чесною. Хоч, судячи з вашої розповіді, ви завжди лишалися чесною і святою перед Богом. О, бідолашна жінка!
Це було більше, ніж Фантіна могла витримати. Взяти до себе Козетту! Покінчити зі своїм ганебним життям! Яке блаженство! Вона розгублено дивилась на чоловіка, який говорив до неї, і не могла спромогтися на відповідь — тільки схлипувала. Ноги в сердешної жінки підігнулись, вона впала навколішки перед Мадленом і, перш ніж той устиг перешкодити їй, припала устами до його руки.
Потім Фантіна знепритомніла.
Книга п’ята
Жавер
1. Довгоочікуваний спочинок
Мадлен звелів перенести Фантіну до своєї лікарні, довіривши хвору сестрам. Вона металася в гарячці, а вночі марила вголос, поки нарешті заснула.
Близько полудня Фантіна прокинулася, відсунула запону й побачила біля свого ліжка пана Мадлена. Його сповнений жаллю погляд був спрямований на розп’яття, яке висіло на стіні.
За цей час пан Мадлен цілком перемінився в уяві Фантіни. Їй здалося, що він промениться сяйвом. Вона довго дивилась на нього, не зважуючись заговорити, нарешті боязко озвалася:
— Що ви тут робите?
Мадлен прийшов сюди ще годину тому й чекав, поки Фантіна прокинеться. Він узяв її за руку, помацав пульс.
— Як ви себе почуваєте? — запитав він.
— Добре, — відповіла вона. — Я поспала, й мені краще.
Мадлен усю ніч і весь ранок наводив довідки, й тепер він знав історію Фантіни в усіх її сумних подробицях.
— Ви багато страждали, бідолашна мати, — сказав він. — Але не нарікайте на свою долю. Віднині для вас почнеться зовсім інше життя. Не можна стати янголом, не пройшовши крізь пекло.
Він глибоко зітхнув. Фантіна всміхнулася йому чарівною усмішкою, яка не здалася гіршою від того, що їй бракувало двох зубів.
Тієї самої ночі Жавер написав листа і вранці власноручно опустив його в поштову скриньку. Лист був адресований у Париж: "Панові Шабуйє, секретарю префекта поліції". Поштмейстерша і кілька інших службовців, які бачили листа й упізнали Жаверів почерк, вирішили, що то прохання відставки — бо ж про випадок у поліційному відділку вже знало усе місто.
Мадлен негайно написав Тенардьє. Фантіна заборгувала їм сто двадцять франків. Він надіслав триста і попросив негайно привезти дитину в Монтрей-Приморський, де її чекає хвора мати.
Тенардьє був приголомшений.
— Ну й чортівня! — сказав він жінці. — Не можна випускати дитину з рук. Побачиш, як цей жайворонок перетвориться для нас на дійну корову. Певно, якийсь бовдур уклепався в матір.
У відповідь він надіслав добре продуманий рахунок на п’ятсот франків із лишком. Там були два найсправжнісінькі рахунки, один від лікаря, другий — від аптекаря, які лікували Епоніну й Азельму, коли ті довго хворіли. Козетта, як ми вже згадували, хворою не була. Отже, лишалось тільки підмінити імена. Внизу Тенардьє зазначив: "Отримано по рахунку триста франків".
Мадлен негайно послав іще триста франків і написав: "Якомога скоріше привозьте Козетту".
— Христе-Боже! — сказав Тенардьє. — Дитину відпускати не слід.
А тим часом Фантіна не одужувала. Вона й далі лежала в лікарні.
Спочатку сестри з відразою поставилися до "дівки, яку їм доручили доглядати". Та вже через кілька днів Фантіна їх обеззброїла. Вона розмовляла з лагідним смиренням, а її материнські почуття зворушили б хоч кого. Одного дня сестри почули, як вона в гарячковому маренні говорила:
— Я була грішницею, та Господь простить мене. Адже я грішила тільки заради своєї дівчинки. Я відчую на собі благословення Боже, коли Козетта буде зі мною. Вона янгол, мої любі сестри. У цьому віці крильця ще не відпадають.
Пан Мадлен заходив провідати її двічі на день, і щоразу вона запитувала:
— Скоро я побачу свою Козетту?
— Може, й завтра, — відповідав він. — Її ось-ось привезуть.
Бліде обличчя матері променилося радістю.
— О, яка я буду щаслива! — казала вона.
Фантіна все не одужувала. Навпаки, її стан погіршувався з тижня на тиждень. Ота грудка снігу, вкинута між голі лопатки, різко прискорила розвиток хвороби, яка жевріла в ній уже кілька років.
Якось лікар вислухав Фантіну й похитав головою.
— Ну що? — запитав Мадлен.
— У неї, здається, є дитина, яку вона хоче бачити? — і собі запитав лікар.
— Так.
— Тоді покваптеся її привезти.
Мадлен здригнувся.
— Що сказав лікар? — спитала в нього Фантіна.
Мадлен присилував себе всміхнутися.
— Він сказав, щоб скоріше привезли вашу дитину. Що це поверне вам здоров’я.
— О, це правда! І чому ті Тенардьє досі не привезли моєї дівчинки? Хоч би скоріше вона приїхала! Тоді нарешті я буду щаслива!
Тенардьє тим часом "не відпускав дитини" і вигадував для цього сотні причин. То Козетта не зовсім здорова, щоб їхати взимку, то сам він надто заклопотаний, і таке інше, і таке інше.
— Я пошлю когось по Козетту, — сказав Мадлен. — А як треба буде, поїду сам.
І під диктовку Фантіни він написав листа, якого вона підписала.
"Шановний пане Тенардьє! Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.
З повагою.
Фантіна".
А тим часом сталася одна важлива подія. Хоч би як старанно обтісували ми таємничу брилу, яку називаємо своїм життям, чорний прожилок долі проступить на ній завжди.
2. Як "Жан" може перетворитися на "Шан"
Якось уранці Мадлен сидів у своєму кабінеті, даючи лад найневідкладнішим справам мерії на випадок, якби довелося поїхати до Монфермея, коли йому доповіли, що поліційний наглядач Жавер бажає говорити з паном мером. Почувши це ім’я, Мадлен не міг заглушити в собі неприємне почуття. Після подій у поліційному відділку Жавер уникав мера більше, ніж будь-коли, і Мадлен жодного разу з ним не зустрівся.
— Просіть, — сказав він.
Жавер увійшов.
Пан Мадлен гортав підшивку протоколів дорожніх правопорушень. Він навіть не глянув на Жавера. Він мимоволі згадав про бідолашну Фантіну й не мав охоти виявляти люб’язність.
Жавер шанобливо вклонився панові меру, що сидів до нього спиною, ступив два-три кроки й зупинився посеред кабінету, не порушуючи мовчанки.
Фізіономіст, який добре знав би Жавера, цього дикуна, поставленого на службу цивілізації, цю дивну суміш римлянина, спартанця, ченця і капрала, цього шпига, нездатного на брехню, фізіономіст, що знав би про його давню й таємну відразу до Мадлена, про їхню сутичку з приводу Фантіни, — такий фізіономіст, подивившись на Жавера тепер, сказав би собі: "Щось сталося". Було очевидно, що цей чоловік із його прямим, ясним, щирим, чесним, суворим і невблаганним сумлінням пережив якусь внутрішню драму. Увійшовши, він уклонився Мадленові з шанобливістю, в якій не було ні злопам’яті, ні гніву, ні виклику, і стояв майже виструнчившись, не кажучи й слова і покірливо чекаючи, коли пан мер захоче обернутися, — стояв спокійний, серйозний, із капелюхом у руці, з опущеним поглядом. Смирення і глибокий смуток відбивалися на його простому й непроникному, як граніт, обличчі. Та ще якась похмура рішучість.
Нарешті пан мер напівобернувся.
— Ну, що там у вас, Жавер?
Жавер хвилину помовчав, наче збираючись із думками, потім із якоюсь сумною врочистістю заявив:
— Річ у тім, пане мер, що вчинено злочин.
— Який злочин?
— Один із нижніх чинів адміністрації виявив неповагу до високого урядовця. Мій обов’язок довести це до вашого відома.
– І хто цей нижній чин? — запитав Мадлен.
— Я, — відповів Жавер.
– І хто той високий урядовець, що має підстави бути невдоволеним поведінкою нижнього чина?
— Ви, пане мер.
Мадлен випростався у своєму кріслі.
Жавер провадив з тим самим суворим виразом обличчя й не підводячи погляду:
— Пане мер, я прийшов просити, щоб ви домоглися від начальства мого звільнення з посади.
Мадлен, здивований, розтулив був рота, але Жавер урвав його на півслові:
— Ви скажете, я міг би подати у відставку, але цього недосить.