Я тільки кажу: хоч усе люди роблять на цім світі, але за волею господньою, призначення жінок — материнство. "Ти у муках родитимеш дітей своїх". У муках, панно Пюте, тут уже не йдеться про гріх! Це місія, до якої наші* дівчатка мають готуватись заздалегідь,— ось що я мав на увазі.
— Виходить, ті, хто не родить, пі на що не здатні, пане кюре?
Абат Поносе помітив, що заїхав трохи не туди. Але при всьому своєму переляку він знайшовся на заспокійливі слова:
— Люба моя панно, які ж бо ви швидкі на висновки! Зовсім навпаки, церкві потрібні й вибрані душі. Ви належите до них з волі самого господа, таке призначення господь дає тільки вибраним чистим душам, що я можу сміливо твердити, не порушуючи догми благодаті. Але цих вибраних душ мало. Ми не можемо повести всю молодь таким шляхом... гм... шляхом незайманості, люба моя панно, що вимагає зовсім виняткових чеснот..,
— Ну, нехай так, але як, же буде з убиральнею?
— Доведеться її залишити там, де вона є, тимчасово, люба моя панно, тимчасово. Суперечка між кюре та муніципальною радою в даний ча с тільки порушила б мир серед парафіян. Майте терпіння. І якщо так станеться, що на око вам потрапить яка [ непристойна річ, відведіть свій погляд, люба моя панно, оберніть його до тих незліченних картин, що їх провидіння розгортає перед людським зором. Ці дрібні невигоди тільки збільшать число ваших заслуг, яких уже й так чимало. Зі свого боку, панно Пюте, я молитимуся, щоб усе владналось якнайкраще, я буду дуже багато молитися.
— Гаразд,— холодно відмовила Жюстина Пюте,— як на мене, то хай всі оці неподобства чиняться привселюдно. Я скидаю з себе всяку відповідальність. Але ви ще покаєтесь, що не послухали мене, пане кюре. Згадаєте мої слова.
Сутичка в Божолейських галереях,— головним чином завдяки ревним турботам Бабетти Манапу та пані Фуаш, балакучих осіб, які поставили собі за мету вести скандальну хроніку містечка й довірчо інформувати слухачів про різні таємничі й збудливі пригоди,— незабаром розійшлася по всьому Клошмерлю.
Перша з оцих благовісниць, Бабетта Манапу, була най-завзятіп а пліткарка з долішнього містечка. Вона проголошувала свої міцні коментарі в пральні перед гуртом прачок, загартованих щоденною працею з праником та брудною білизною, запеклих молодиць, Які навіювали острах навіть чоловікам і завжди вели перед у словесних баталіях. Чиясь слава, потрапивши до рук цих безстрашних жінок, швидко дерлась на лахміття й розходилася по будинках разом з пакунками випраної білизни.
Пані Фуаш, продавщиця з тютюнової крамниці, так само завзято вела хроніку горішнього містечка, хоч її методи були зовсім інакші. Коли народні жінки-літописці, побравшись руками в боки, перекидались вульгарними твердженнями, присмаченими влучними прізвиськами, то пані Фуаш,— жінка з багатим життєвим досвідом, яка завжди намагалася бути безсторонньою (з огляду па свою торгівлю тютюном, що мала зоставатись нейтральною справою),— діяла делікатними натяками, навідними питаннями, поблажливими недомовками, жадібними вигуками переляку, жаху, співчуття та бурхливим потоком підбадьорливих слів (як от "моя бідна... моя люба пані... моя чудова панночко... комусь би я не повірила, а вам...), які непомітно спонукали навіть найобережніших довірятись їй. На ввесь Клошмерль не було кращої майстрині витягти із співбесідника те, що їй треба.
Отож завдяки турботам Бабетти Манапу. й пані Фуаш, які завжди невідомо через які канали першими дізнавались про найдрібніші події, по Клошмерлю прогуло, що в Божолейських галереях спалахнула люта сварка між подружжям Туміньйонів та, Жюстиною Пюте. Ці поголоски, відразу перебільшені й перекручені сотнями уст, подавали сварку вже як бійку між жінками, що тягалися за коси та кидались дряпати одна одній обличчя, тим часом як Туміньйон тряс Жюстину, "мов ту сливу", відриваючи її від жінки. Одні твердили, що чули крики, інші заявляли, що бачили, як Туміньйон з усього розмаху дав Пюте копняка в сухорлявий зад.
Так само повторювано, вже хто зна вкотре, що стара панна жадібно підглядає з-поза фіранки за клошмерляна-ми, які в завулку стають під стіною біля вбиральні.
Вже почався липень. Літні грози пройшли осторонь цього закутня божолейського краю, і виноградарі вже вио-ралцсь із обкурюванням купоросом; погода стояла пречудова. Нічого більше не лишалось, як дати спокійно стигнути виноградові, а самим тим часом розповідати всілякі історії та попивати молоде вино. Вилазка Жюстини Пюте займала ціле містечко, і уява клошмерлян, блукаючи довкола цього гороїчно-комічного об'єкта, збагачувала його соковитими подробицями.
Якось про стару панпу зайшла мова в кав'ярні "Ластівка". І тоді в головах учнів Фадо зародилась одна хитромудра ідея.
— Якщо ця Пюте така вже допитлива,— казали вони,— то її допитливість легко вдовольнити.
Якось надвечір вони посунули цілою ватагою до завулка Ченців. Експедицію було організовано по-військовому. В завулку зловмисні жартівники вишикувались і гукнули Жюстині, щоб вона не пропускала жодної подробиці вистави, а відтак на команду "До зброї!" як один виставили свої краники. Лицедії з задоволенням бачили, як за фіранкою ворушиться тінь старої панни.
Відтоді ці сатурналії стали щодегіною розвагою. Може, годилося б осудити безвідповідальне ставлення дорослих клошмерлян до цих неподобних пустощів,— старші-бо навіть сміялись про себе. Але передусім треба, як і деінде в нашій оповіді, пояснити таке; потурання браком розваг у провінції. До потурання клошімерлян схиляло також те, що тут ішлося про підлітків, а пустощі, притаманні цьому вікові, завжди пов'язувались у них з думкою про свіжість, про чарівну молодість: жінки озивалися про цих підпарубків не без ніжних висловів. Між іншим, мешканці містечка й думки не припускали, що юні бешкетники можуть згубно вплинути на розум старої панни.
Тоді, моя*е, нам би слід було замовчати оці негідні капості? Тільки ж вони вирішально вплинули на подальші події у Клошмерлі, та й крім того," вся людська історія сповнена отаких пустощів, альковних подвигів, інтимних вільностей, які також спричинялись до значних подій та страшних державних катастроф. Згадаймо Лозена який, сховавшись під ліжком, слухав королівські зітхання, щоб у перервах між утіхами монаршого подружжя підслуховувати державні таємниці. Або російську царицю Катерину, завзяту спадкоємицю династії Романових, яка доручила одному своєму коханцеві нагляд за обрізанням свого чоло-віка-імператора, а гуртові інших коханців — убити— цього чоловіка. Або Людовіка XVI, нерішучого монарха, який ішов на все, щоб зустрітися з Марією-Антуанеттою. Або ж Бонапарта, миршавого й трагічно блідого юного генерала, що зробив кар'єру на зрадах Жозефіни: якби стегна креолки були не-вплутались у політику, то її чоловік з усім своїм генієм, можливо, нічого б так і не досяг. Що ж до принців, які плюндрували світ вогнем і мечем через гарні очі якоїсь дурки, нехай навіть і принцеси, то ім'я їм легіон: перед Троянською війною теж не одна пара грішила. Все це', взагалі кажучи, куди серйозніше й соромітніше від дурисвітства наших підлітків.
Але повернімося до подальших подій у Клошмерлі. Отже, в глибині завулка Ченців Жюстина Пюте, потай стежачи за тим, що її мало б* не обходити, бачить виставлені на світ божий речі, які прикро вражають їй зір. Давши відкрито знати про свою присутність, вона б може була повернула всьому лад. Та вона хоче усі ці невинні забавки використати як привід для скандалу. її маневр, що
1 Лоз єн, Антонів (1632—1723) — французький військовий діяч і придворний,
призвів до гумористичних балачок, обертається проти неї самої. Неподобства прикро множаться, тепер за ними стріть буйне зухвальства юності. Ні для Кого більше не таємниця,' що стара панна дивиться оці вистави, спонукувана своїми умовами, і все містечко тішиться її стражданнями. Вона принижена до краю.
Але приниження — то ще півлиха. Тут справа набагато важливіша: віднині самотнє життя робиться для неї нестерпним. Є цнотливість за переконанням, цнотливість каяття, зневіри чи то розпуки, з якими людина мириться доброхіть. Але цнотливість* Жюстини Пюте була вимушена, її тілесні вади не полишали їй іншого вибору. Так вирішила жорстока доля, щоб вона стала старою панною, і ніхто собі не уявляв, яких це їй завдавало мук. Ті', кому бракує вроди, всього позбавлені, навіть жалості. Там, де дорослі мешканці Клошмерля бачили тільки невинні пустощі, можливо, крилося знущання. Таки справді знущання, і то нелюдське. Жюстина Пюте могла довго терпіти свою самотність, силкуючись забути про те, що витворює зв'язок між чоловіком і жінкою. Але ж від неї відбирають змогу забутися, і самотність тепер її душить, ночі стають тривожні й гарячкові, перед зором постають спокусливі видіння. По-диявольському чоловічі процесії клошмерлян проходять перед нею вві сні, безсоромно схиляються над її ліжком, і вона пробуджується — все так само одинока, обливаючись потом. Уява, заспокоєна було дбалістю та роками молитов, розперізується з новою спотворливою несамовитістю. Розшарпана в цих муках, Жюстина Пюте вирішує завдати ще одного великого удару — піти до самого мера, Бартелемі П'єшю.
VII
КЛОШМЕРЛЬ ДІЛИТЬСЯ НА ТАБОРИ
— Мер Клошмерля уже два тижні дожидав цього візиту. Отож міг заздалегідь добре підготуватися, щоб його не заскочено зненацька.
— О-о,— промовив він,— панна Пюте! Це ви, мабуть, у якійсь доброчинній справі? Зараз я скажу, щоб покликали дружину.
— Ні, я прийшла саме до вас,— рішуче мовила стара панна.
— До мене,, справді? То заходьте.
Він запросив її до свого кабінету і підсунув відвідувачці стільця.
— Ви знаєте, що коїться, пане мер? — спитала Жюстина Пюте.
— Це ви про що? Де й що коїться?
— Та в завулку Ченців.
— Слово честі, не знаю, панно Пюте! А що — коїться щось серйозне? Вперше чую.— І поспішив запропонувати: — Може, чогось вип'єте? Маленьку чарочку? Не так часто випадає нагода вас пригостити... Ну, чогось слабенького. Моя жінка робить смородинову наливку, покуштуєте яка.
Він вийшов і повернувся з пляшкою та чарками.
— За ваше здоров'я, панно Пюте! Ну то як вам сподобалась наливка?
— Смачна, пане мер, дуже смачна.
— Ось бачите! Це стара наливка, кращої у нас, ніхто не робить.