Оце був і весь наслідок найприязніших порад: Штіллер краще все знав. Йому казали, що бідолашна Юліка не лишень кохає його, а кохає йрго дужче, ніж він заслуговує. Штіллер у кращому випадку відповідав: "Дуже добре, що ви мені сказали про це!" Але насправді навіть гадки не мав каятися. Йому підозра, що Юліка наструнчувала спільних знайомих, була несправедлива, як і багато чого в його ставленні до дружини,— на мою думку, Юліка була надто соромлива, щоб звірятися третій особі. Люди просто бачили все на власні очі. А цього вже Штіллер не зносив. Вони давно були знайомі з одною симпатичною парою. Він — ветеринар, вона — відома дитяча лікарка. Цим людям широкої, живої освіти, щирого серця й глибокого розуму" справжнім друзям, Штіллер багато чого завдячував — вони не тільки часто запрошували його разом з Юлі-кою на смачну вечерю, а й підказували багато цікавих задумів, ввели до цюріхського товариства й навіть знайшли одного замовника. Штіллер вважав їх за чудових людей, аж поки лікарка, що часом зустрічалася з Юлі-кою наодинці, сказала йому теж наодинці, що вона думає: мовляв, пані Юліка — надзвичайна людина, такої делікатної і шляхетної до глибини душі жінки вона, лікарка, ще, мабуть, зроду не бачила. Штіллер відразу перебив її: "І навіщо ви мені це говорите?" Вона відповіла жартівливо: "Щиро казати, пане Штіллере, я сама себе часом питаю, чим Юліка заслужила такого чоловіка, як ви!" Вона всміхнулася, аби ще ясніше показати, що говорить жартома. Та Штіллер лише насупив. ся. "їй-богу! — додала вона, справді тільки з щирої приязні.— Сподіваюсь, ви зрозумієте, поки не пізно, поки ви ще молоді, пане Штіллере, яку ви маєте коло себе чудову жінку, яку незвичайну людину, всією душею сподіваюся, для вашого ж добра! Цілком поважно кажу!" Та Штіллер, видко, не зносив і поважного тону. Це було в ресторані, і, поки лікарка говорила далі про Юліку, він підкликав кельнера й розрахувався, ні слова не відповівши на її мову. А далі вже в нього була одна відповідь, найлегша: як тільки симпатична лікарсько-ветеринарна пара запрошувала їх на вечерю, він казав, що не має часу. Юліка справедливо опиралася, тому й почала запрошувати до себе лікарсько-ветеринарне подружжя. Коли Штіллер одного разу прийшов і почув із сіней, хто розмовляє в помешканні, він хотів просто піти геть. Юліці насилу пощастило запобігти публічному скандалові. Штіллер лишився на вечерю, але потім "мусив" іти до майстерні. Просто втік. Часом його поведінка справді вже скидалася на манію переслідування. Він, щоправда, намагався бути чемним з її приятелями, проте вони, звісно, відчували його нехіть, його силуваність. А тоді шановний Штіллер ще й дивувався, що стає дедалі самітніший. Зрозуміло, ніхто не любить ходити в гості до подружжя, що саме переживає кризу. Ти її вловиш, коли навіть не знаєш про неї.
І матимеш таке почуття, наче ти присутній при замиренні, наче правиш за тимчасовий місток і тебе якось зловживають, використовують для своєї мети. Розмова робиться вимушена, веселощі дедалі стають небезпечніші, господарі раптом починають перекидатися трохи загострими, ледь затруєними жартами, гості помічають більше, ніж господарі хочуть, одне слово, така гостина— немов прогулянка по замінованому полю: як навіть ніщо й не вибухне, то однаково весь час тремтиш з напруження. І хоч господарі й правду кажуть, що давно вже не мали такого приємного вечора, ти їх розумієш, але на другі запросини не квапишся, все щось стає на перешкоді, справді не випадає вільного вечора. З таким подружжям не поривають стосунків, боронь боже. Тільки бачаться трохи рідше, а через те й забувають його, коли самі збирають гостину, забувають мимоволі, ненавмисне. От вам і наслідки. Штіллерові не було чого дивуватися — він" сам своєю поведінкою відштовхнув усіх людей, що бажали йому добра. На щастя, Юліка мала принаймні в театрі приятелів, а насамперед свою роботу. На кону, в сяйві прожекторів, вона була вільна від усього, зовсім інша людина, щаслива людина, втілення щастя. Штіллер не приходив уже на проби. Поринув у свою роботу. Не помогло навіть те, що чоловік її приятельки, ветеринар, прийшов одного ранку до його майстерні, щоб поговорити з ним, як чоловік з чоловіком, навіть гадки не мавши докоряти йому. Досить було одної фрази: "Мені здається, Штіллере, що —ви дуже несправедливі до своєї дружини". Штіллер відповіів: "Авжеж! — у голосі його був чистий глум.— А чого ж ви ще сподівалися? Чи ви коли бачили, щоб я робив щось справедливе?" Ветеринар усяко пробував, однак Штіллер навіть не запросив його сісти, почав чистити своє знаряддя й сказав: "Adieu", навіть не провів(ии гостя до дверей. То була справді якась манія переслідування: всіх людей, приязних до Юліки, він вважав за своїх потаємних ворогів. Що Юліка мала робити? їй було Шкода Штіллера. Він сам себе рокував на самому. Чого вона вже тільки не перепробувала! Вона ще сприймала Штіллера з гумором, як він тішився, що його ніхто не розуміє. І часто, коли він сидів такий глибокодумний, непорушний, мов паралізований, замкнений у собі й мовчазний, що можна було вмерти з нудьги, від-
^юдкуватий, мовляв, байдужий, безвільний, нічим не /нагадуючи чоловіка, що може вщасливити жінку, Юлі,-^ка клала йому руку на плече й осміхалася: "Аякже, ти такий нещасний!.."
Літо в Давосі, її життя на веранді в стилі початку двадцятого сторіччя, де за вікнами пахло сіном і стрибали вивірки, напевне було нелегке. Юліка там почувалася, видко, так, як і більшість новачків: після першого переляку, після двох чи трьох ночей, коли вона покладала собі негайно втекти, і після страшного почуття, що тебе кожного разу готують до смерті, коли загортають у вовняні коци і вивозять щоразу на ту саму веранду, Юліка непомітно призвичаїлась до санаторійних буднів, навіть почала втішатися, що не має тепер ніяких обов'язків, аніякісіньких. Від неї вимагали єдиного — спокою. Давно вже Юліка не втішалася так самим своїм існуванням на світі. Давос виявився зовсім не такий страшний. То була собі долина як долина, зелена, тиха, може, трохи нуднувата долина, із стрімкими узбіччями, зарослими лісом, і рівними полонинами, подекуди з кам'янистими ущелинами — гарний краєвид, і більше нічого. Смерть ходила тут не кістлявим косарем з косою — ні, косили тільки траву, всюди пахло сіном, живицею з поближнього лісу, десь неподалік розкидали гній, а в модринах перед верандою вистрибувала грайлива вивірка. Цілими днями жилося, як на вакаціях. Життя її, здається, набагато полегшував один сусід, що кожного дня на чверть години сідав у ногах на її ліжко; врятований від смерті, він міг уже гуляти й приносив їй лугові квітки, власне, досить іще молодий, молодший за Юліку, однак у санаторії ветеран, що дуже гарно опікувався новачками. Це він їй приносив книжки, не такі, як колись Штіллер, цілий новий світ. І ще який світ! Юліка читала "Сократову смерть" Платона — читати її було нелегко, проте молодий санато-щйний ветеран допомагав їй, навіть гадки не маючи •рфвчати, а між іншим, весело, як завше ті люди, що самі сприймають усе надзвичайно легко й ніколи не припускають, що хтось своїм розумом не може чогось осягти. Він був чарівний — вузеньке, завше трохи лукаве обличчя, великі очі. З усім тим вони нітрохи не були Закохані одне в одне. Юл.іка, мабуть, оповідала про балет, а молодий санаторійний ветеран, що носив одіж померлих,— про всіх тих людей, що їхній кашель Юліка чула від часу до часу, не бачивши їх самих в обличчя. Не історію їхнього життя, а лиш плітки, що не мали в собі нічого непристойного. Юліку вони розважали. Спершу вона була неприємно вражена його "фривольним" тоном, та скоро задоволено помітила, що гострий дотеп не вилучає внутрішньої глибини, він тільки надає їй іншої форми, може, не такої липкої, чистішої. Одне слово, Юліка раділа з тих п'ятнадцяти хвилин, і як молодий санаторійний ветеран раз не з'явився, їй аж прикро зробилося. Що сталось? Нічого — приїжджали родичі, та й годі. Другого дня він прийшов і заходився пояснювати Юліці якийсь рентгенівський знімок. Його власний? Він промовчав натомість показав, що називають "затемненням", і поступово домігся, що Юліці кістяк почав навіть видаватися чимось гарним, цікавим, наче графічний малюнок. її захоплювало серце, таке прозоре, що аж не виходило на знімку, зачаровували таємничі хмаринки між ребрами й хребтом, а добре приглянувшись, вона помітила безліч форм, що губилися в таємничому мороці. Коли ж бешкетник сказав нарешті, що то була вона власною особою, пані Юліка Штіллер-Чуді, просвічена рентгеном, вона вже зовсім не злякалася. Де він його взяв? Украв учора, як чекав у лікаря. Він вважав, що тут навіть треба встругнути часом якубь штуку, бо люди поводяться надто поважно, особливо в санаторії, а може, й узагалі. Юліка, певне, згадала про Штіллера. Звісно, та гостина в ногах на її ліжку дужче її цікавила, ніж Штіллерові регулярні, з обов'язку писані листи, бо Юліка дуже добре відчувала, що вони нічого не висвітлювали, навпаки. То була радше балакуча мовчанка. Що ж Юліка могла на них відповісти! Єдине, що лікар і сестра заспокоювались, побачивши ті листи, бо вони, делікатно кажучи, дивувалися, дуже дивувалися, що пан Штіллер ніколи не відвідував своєї дружини. Юліці доводилось боронити його. "Мій чолр-вік напевне приїде!" — часто казала вона. "Час бк вже! — відповідав лікар.— А то пошлю вашому чоловікові залізничний розклад, може, він не знає, коли йде .потяг!.." Усі дуже любили пані Юліку, і вдень, особливо як була гарна година, час збігав приємно. Молодого санаторійного ветерана, студента католицької семінарії,
справді наче сам бог послав. Такий освічений і водночас хлопчак хлопчаком — Юліка навіть не уявляла собі, що таке може бути. їй ще ніколи не доводилося розмовляти з такою вченою людиною, і часто вона здавалася собі невігласкою, але, з іншого боку, і зрілою жінкою, бо він, як уже сказано, був хлопчисько. В кожному разі, Юліка дуже втішалася його розмовою, його знанням, його хлоп'ячістю, коли він сидів тих п'ятнадцять хвилин у ногах на її ліжку. їй подобалося знаходити якесь питання, що на нього він не знав відповіді,-?-то було все одно, що кинути Фокслі кудись камінь або шишку; через кілька днів він приходив і вже знав, де й що можна на ту тему прочитати.