З'їхалися православні душі з усієї матушки Русі. І чудеса в нас творить, отець наш, — додав генерал, хрестячись і кланяючись у пояс.
Підійшов німецький рейхсканцлер, хвилинку слухав мовчки, а тоді сказав:
— Так, він уміє догодити народові. Всюди пристосовується до національного характеру. Як на свій вік, він... м-м... напрочуд гнучкий. Ми це спостерігаємо на своїх сусідах. У Чехії, наприклад, він поводиться як страшенний індивідуаліст. Там у кожного власний Абсолют на свій копил. А в нас Абсолют державний. У нас Абсолют зразу дозрів до усвідомлення високих державних інтересів. У Польщі він діє мов якийсь алкоголь; а в нас — як... як... höhere Verordnung, verstehen ?
— І в ваших католицьких землях? — з усмішкою спитав князь Трівеліно.
— Ну, місцеві відмінності є, — визнав доктор Вурм. — Але не надавайте цьому ваги, панове. В Німеччині ще ніколи не було такої єдності, як тепер. Але я хочу подякувати вам, князю, за ті католицькі карбюратори, що ви завозите до нас контрабандою. Вони, на щастя, погані, як усі італійські вироби.
— Тихо, тихо, панове, — втрутився сер О'Паттерні. — В релігійних питаннях слід дотримуватись нейтралітету. Щодо мене, то я ловлю лососів на подвійну вудку. Недавно мені попався отакенний, бачите? Чотирнадцять фунтів.
— А папський нунцій? — тихо спитав доктор Вурм. — Святий престол хоче, щоб ми зберегли спокій за всяку ціну. Хоче, щоб містицизм був офіційно заборонений, як порушення громадського порядку. В Англії це річ неможлива, а взагалі... Чотирнадцять фунтів, хоч вірте, хоч ні. Heaven , трохи мене в воду не затяг! Барон Янато усміхнувся ще чемніше:
— Але ми не хочемо нейтралітету. Він — великий японець. Весь світ може прийняти японську віру. Ми теж хочемо нарешті посилати місіонерів і навчати людей своєї віри.
— Пане бароне, — сказав сер О'Паттерні, — ви ж знаєте, що чудові взаємини між нашими державами...
— Англія може прийняти японську віру, — усміхнувся барон Янато, — і взаємини будуть ще кращі;..
— Стривай-но, батюшка! — вигукнув генерал Бухтін. — Яку там японську віру! Коли вже якась віра, то хай буде православна. І знаєш, чому? — По-перше, тому, що вона православна, по-друге — що вона російська, а по-третє — так хоче государ, а по-четверте — у нас найбільша армія, лебедику. Я, господа, по-солдатському: просто в вічі й по правді. Тож коли віра, то хай буде наша, православна.
— Так не про це ж ідеться, панове, — вже трохи дратливо сказав сер О'Паттерні. — Ми зібрались не для цього!
— Цілком слушно, — підтвердив доктор Вурм. — Ми можемо погодитись на якійсь спільній позиції по відношенню до бога.
— Котрого? — раптом озвався китайський уповноважений містер Кей, нарешті підвівши свої зморшкуваті повіки.
— Як то котрого? — сторопіло перепитав доктор Вурм. — Адже бог, гадаю, один?
— Наш, японський, — солодко всміхнувся барон Янато.
— Православний, батюшка, і більш ніякий! — вигукнув генерал, почервонівши, мов індик.
— Будда, — сказав містер Кей і знову опустив повіки, ставши зовсім подібний до засушеної мумії.
Сер О'Паттерні рвучко підвівся.
— Джентльмени, — сказав він, — прошу, ходімо вже. І панове дипломати вернулися до конференц-залу.
О восьмій годині звідти вибіг його превосходительство генерал Бухтін, аж буряковий на виду, зі стиснутими кулаками. За ним доктор Вурм, на бігу запихаючи в портфель свої папери. Сер О'Паттерні, забувши про вихованість, пішов геть з капелюхом на голові, весь червоний, а за ним пан Дюдьє. Князь Трівеліно вийшов блідий, а за ним барон Янато, що всміхався як завжди. Останнім вийшов містер Кей, потупивши очі й перебираючи пальцями довжелезні чотки.
Цим закінчується повідомлення, яке пан Білл Пріттом опублікував у "Геральді". Офіційне комюніке про цю конференцію не було надруковане — окрім вищезгаданого, про сфери інтересів, — і коли й було ухвалено якусь резолюцію, це вже мало що змінило. Бо "в лоні історії", як висловлюються трохи по-гінекологічному, вже назрівали непередбачені події.
РОЗДІЛ XXI
Телеграма
В горах іде сніг. Падає великими, тихими пластівцями вже цілу ніч, нападало на півметра, а воно валить і валить. Тиша лягає на ліси. Тільки вряди-годи трісне гілка під вагою снігу, але й той тріск не може пробитись дуже далеко в загуслій від снігу тиші.
Потім прихопив мороз, і з прусського боку налетів крижаний вітер. М'якенькі пластівці змінилися колючими крупами, що б'ють прямо в обличчя. Вітер здіймає вже випалий сніг, і він кружляє в повітрі гострими голочками. З дерев зриває білі пелехи, що швидко летять над землею, вихряться й злітають до темних хмар. Кушпелить від землі до неба.
В густому лісі рипить і скрегоче гілля; з важким тріском падає дерево, ламаючи молодняк, але ці різкі звуки немовби розмітає, розвіює свистюче, гудюче, різуче, уривчасте виття й скигління вітру. Коли воно на мить стихає, чути, як вищить під ногами мерзлий сніг — ніби товчене скло.
Над Шпіндельмюле пробирається посланець із телеграфної контори. Йти глибоким снігом страшенно важко. Посланець насунув шапку на вуха, ще й запнувся поверх неї червоною хусткою; на ньому вовняні рукавиці, шия замотана барвистим шарфом, і все ж йому холодно. Ну, дарма, думає він, години за півтори якось доберуся до Ведмежого долу, а спускатися вниз — позичу санчата. І надало ж когось посилати телеграму в таку негоду!
Біля Дівочої кладки посланця підхопив вихор і аж закрутив ним. Він задубілими руками вхопився за стовп із табличкою для туристів. "Матінко пресвята, — сказав сам до себе, — невже воно ніколи не вщухне?!" Навпроти нього на відкритому місці котилася ціла хмара снігу; ближче, ближче, вже ось-ось, і тепер треба затамувати дух... Тисячі голочок колють.в обличчя, лізуть за комір, десь у штанях дірка, бо сніг проникає аж до тіла. Одежа замерзла, а тіло під нею мокре. Хмара пролетіла, і посланець уже ладен вернутись на пошту. "Інженер Марек, — повторює він собі адресу, — це хтось не тутешній; але телеграма негайна, хтозна про що там у ній сповіщається, може, вдома яке нещастя..."
Ось вітер трохи притих, і посланець побрався через Дівочу кладку й понад потоком на гору. Сніг рипів під важкими чобітьми; холод проймав до кісток. Вітер завив знову, цілі купи снігу падають з дерев, ось одна така купа звалилась посланцеві прямо на голову й за комір; по спині біжить цівочка крижаної води. Але найгірше те, що ноги з'їжджають назад у сипкому снігу, а дорога все крутіша й крутіша. І раптом знову зірвався сніговий ураган.
Сніг летів згори білою стіною. Не встиг посланець відвернутись, як його вдарило прямо в обличчя, і він аж зігнувся, насилу хапаючи ротом повітря. Ступив уперед — і впав; сів на сніг спиною до вітру, але раптом злякався, що його може засипати. Підвівся, спробував видертись вище; але знову послизнувся й упав на обидві руки; підвівся, з'їхав на кілька метрів униз. Ухопився за дерево, насилу відсапався. "Грім його побий, — сказав сам до себе, — треба ж таки якось видертись нагору!" Йому пощастило ступити кілька крюків, але він знов упав і з'їхав униз на череві. Поліз рачки; рукавиці промокли, сніг набивався за камаші, але вгору, вгору! Тільки не зоставатись на місці! По обличчю в нього стікав розталий сніг і піт; він нічого не бачив крізь снігову завію, йому здалося, що він збився з дороги; ґолосно плачучи, він усе дерся на гору. Але в довгій одежині важко лізти рачки; він звівся на ноги, борючись із вітром, рушив далі. Півкроку вперед — і з'їхав на два кроки назад; ще трохи пройшов, але послизнувся і, зарившись обличчям у колючий сніг, знову посунувся вниз. А підвівшись, виявив, що загубив ціпок.
Тим часом через гори летять снігові хмари, зачіпаються за скелі, свистять, завивають, закручуються у вихори. Посланець аж хлипає від страху та натуги, спиняється, ще крок, спинитись, відвернутись, перевести дух, і знову крок, господи боже! Ось він ухопився за дерево. Котра ж воно година? Видобув з жилетної кишеньки свою "цибульку" в жовтому прозорому футлярчику: його зразу заліпило снігом. Здається, вже смеркає. Вернутись? Але ж він, певно, вже на горі!
Поривчастий вітер змінився безупинною хвищею. Хмари сунуть прямо по узбіччю гори, темна сіра імла, повна колючих сніжинок. Сніг летить поземно, прямо в обличчя, заліплює очі, ніс, рот; мокрими, задубілими пальцями доводиться вибирати його, напіврозталий, з вух і очних западин. Посланець спереду весь обріс п'ятисантиметровим шаром снігу; сірячина ледве гнеться, зробилась тверда й важка, як дощана. На підошвах теж за кожним кроком усе товще налипає сніг. А в лісі вже темніє. Ненечко, таж іще тільки друга година дня!
Нараз усе вкрила якась жовто-зелена імла, а сніг сипонув наче з мішка. Пластівці завбільшки з долоню, мокрі й важкі, летять і вихряться так густо, що вже не розрізниш, де земля, а де повітря. Не видно й на крок уперед; вдихаєш сніг, бредеш у звихреній завії, що сягає вище голови, посуваєшся вперед наосліп, ніби прориваючи собі хід у снігу. Єдине прагнення — йти вперед. Єдине бажання — дихати не снігом. Уже не можна витягати ноги зі снігу; плутанишся в заметі, що сягає вище колін, і сліди за тобою враз щезають.
А тим часом десь у містах, там, унизу, падають ріденькі сніжинки й розтають у чорне болото. В крамницях засвічують світло, кав'ярні світяться, люди сидять під лампочками й бурчать, що день такий похмурий, темний. По всьому великому місту висипає безліч вогників, і водяне болото іскриться від них.
Один-єдиний вогник блищить на заметеній снігом полонині. Насилу пробивається крізь метелицю, блимає, погасає і знов проблискує: він є, він живий! На "Колибі" у Ведмежому долі світиться.
Була вже п'ята година й зовсім стемніло, коли перед "Колибою" спинилося щось безформне. Те "щось" розгорнуло товсті білі крила й почало бити ними об себе, струшуючи десятисантиметрові пласти снігу. З-під снігу показалася кирея, під киреєю дві ноги, і ті ноги били об кам'яний поріг, а з них спадали купи снігу. То був поштар із Шпіндельмюле.
Він увійшов до будинку й побачив худорлявого чоловіка, що сидів за столом. Хотів привітатись, але не зміг видобути з себе голосу. Тільки засичало, як ото коли випускають пару.
Худорлявий пан підвівся.
— Чоловіче добрий, куди це вас чорти понесли в таку хуртовину! Адже ви могли життя позбутися, хай йому біс!
Поштар кивнув головою й щось прохрипів.
— Де ваша голова! — невгавав худорлявий пан.