— Це той добродій, що хотів мене заманити фальшованими листами в різні місця. Мабуть, думав мене там познайомити з дуже милими людьми.
— З тутешньою військовою поліцією, — буркнув сер Реджіналд.
Інженер Карсон злісно блиснув очима і застережливо кашлянув.
— Прошу про це не говорити, бо...
— Чи хочете, панове, ще щось взаємно з'ясувати? — посміхнувся Прокоп, підійшовши до дверей.
— Ні, вже нічого, — сказав поважно сер Реджіналд; він і досі не вшанував другого Карсона жодним поглядом.
— Тоді, — почав Прокоп, — передусім дякую вам за відвідини, по-друге, я дуже радий, що кракатит у надійних руках, себто в моїх власних, бо коли б ви мали хоч найменшу надію дістати його інакше, то мене так дуже не шукали б, правда ж? Я вам дуже вдячний за цю мимовільну інформацію.
— Ще не радійте, — буркнув Карсон. — Ще залишається...
— ...він? — запитав Прокоп, показуючи на сера Реджіналда.
Карсон заперечливо покрутив головою.
— Де там! Невідомий третій.
— Пробачте, — перебив його майже ображено Прокоп, — невже ви думаєте, що я повірив чомусь із того, що ви мені вчора наплели?
Карсон із жалем знизав плечима.
— Як хочете.
— По-третє, — вів далі Прокоп, — я вас просив би сказати мені, де тепер Томеш.
— Але ж я вам пояснив, — схопився на ноги Карсон, — що не маю права сказати... Поїдете до Балттіна, тоді довідаєтесь.
— Тоді ви, сер, — звернувся він до лорда.
— Beg your pardon, — промовив довготелесий добродій, — але це я залишу при собі.
— Тоді, по-четверте, щиро вас прошу: не з'їжте тут один одного, а я тим часом піду...
— ...до поліції, — закінчив сер Реджіналд. — Вельми слушно.
— Мене тішить, що ви з цим згодні. Пробачте, я вас тут тим часом замкну.
— О, будь ласка, — сказав чемно лорд, тоді як Карсон пробував розпачливо протестувати.
З великою полегкістю Прокоп замкнув за собою двері і приставив ще до них двох коридорних, а сам помчав до найближчого поліційного відділу, бо вважав за потрібне дати туди деякі відомості. Та виявилось, що це річ зовсім не така легка, бо він нічого не міг закинути цим чужоземцям, — ні крадіжку срібних ложок, ні гру в макао. Йому важко було переконати поліційного чиновника, що, як видно, вважав його за якогось божевільного. Нарешті, — мабуть, щоб відчепитися, — він дав Прокопові якогось детектива, чолов'ягу вельми підтоптаного і мовчазного. Коли вони зайшли в готель, то застали обох слуг, які хоробро стояли на посту серед величезного збіговиська всього персоналу. Прокоп відімкнув, і детектив, чмихнувши носом, спокійно ввійшов до кімнати. Вона була порожня. Обидва Карсони зникли.
Мовчазний суб'єкт лише зиркнув кругом і попрямував до ванни, що про неї Прокоп зовсім забув. Вікно в двір тут було відчинене навстіж, а в протилежній стіні було вибите вікно вбиральні. Мовчазний суб'єкт попрямував туди. Вихід з неї до іншого коридора був замкнений, і ключ зник. Детектив подлубав у замку відмикачкою і відімкнув: у коридорі не було нікого, лише видніли сліди ніг. Неговіркий суб'єкт замкнув усе і сказав, що пришле сюди пана комісара.
Пан комісар, дуже рухливий чоловічок, відомий криміналіст, прибув дуже швидко. Він добрих дві години випитував Прокопа, намагаючись за всяку ціну вивідати, які справи мав той з обома чужоземцями. Здавалось, йому дуже кортить заарештувати самого Прокопа, що впадав у неможливі суперечності, розповідаючи про свої контакти з Карсонами. Потім вислухав швейцара, коридорних і сказав Прокопові о шостій з'явитись до поліційної управи; а до того часу щоб краще й не виходив з готелю.
Решту дня Прокоп провів, бігаючи по кімнаті і з жахом думаючи про те, що його, мабуть, посадять до в'язниці; бо як же він зможе дати пояснення, коли про кракатит нізащо не скаже й слова. Чортзна, як довго може тривати це ув'язнення, і замість шукати ту, незнайомку в вуалі... У Прокопа очі були повні сліз. Він почував себе таким слабим і розм'яклим, що аж засоромився. Перед шостою зібрав усю свою мужність і пішов до поліційної управи.
Його зразу ввели до кімнати з грубими килимами, шкіряними кріслами і великою коробкою сигар. (То був кабінет начальника поліції). За письмовим столом Прокоп побачив широчезну боксерську спину, схилену над паперами, спину, що з одного погляду збудила в ньому жах і покору.
— Сідайте, пане інженере! — привітно запросила спина, вимокнувши написане й повернувши до Прокопа не менш монументальне обличчя, солідно насаджене на міцну шию. Могутній чолов'яга якусь мить розглядав Прокопа і сказав: — Пане інженере, я не примушуватиму вас говорити мені те, що з поважних причин ви хочете залишити в таємниці. Я знаю ваші праці і гадаю, що йдеться тут про якусь вибухівку?
— Так.
— Отже, справа має велике значення... скажімо... воєнне.
— Так.
Могутній пан підвівся і, подаючи Прокопові руку, сказав:
— Я хотів лише подякувати вам, пане інженере, що ви не продали її закордонним агентам.
— Це й усе? — промовив Прокоп.
— Усе.
— А ви їх спіймали? — запитав Прокоп.
— Нащо? — засміявся начальник. — Ми не маємо на це права. Поки що йдеться лише про вашу таємницю, а не про таємницю нашої армії.
Прокоп зрозумів тонкий докір і збентежився.
— Ця справа... ще не зовсім визріла.
— Вірю. Покладаюсь на вас, — сказав могутній чолов'яга і знову подав йому руку.
На цьому й скінчилось.
XXII
"Треба діяти методично", — вирішив Прокоп і після довгих міркувань і складання найдивовижніших планів зважився на таке.
Перш за все він через день уміщував у всіх великих газетах оголошення: "Пан Їржі Томеш. Посланець з пораненою рукою просить даму в вуалі повідомити свою адресу. Дуже важливо. Шифр — 40 000, відповідь на умовне ім'я Грегр".
Таке формулювання здалося йому дуже хитрим: щоправда, хоч і нема певності, щоб молода дама взагалі читала газети, особливо оголошення, проте хто зна? Випадковість — сила. Однак замість жаданої випадковості трапилось таке, що можна було б передбачати, але чого Прокоп не взяв до уваги. На умовне ім'я надійшла ціла купа кореспонденції: у більшості це були рахунки, нагадування, погрози і грубощі на адресу зниклого Томеша або ось такі прохання: "Нехай пан Томеш у власних інтересах вкаже свою адресу під умовним зн." і таке інше. Крім того, в канцелярії оголошень чекав якийсь худий чоловік; він причепився до Прокопа, коли той прийшов по листи, з запитанням, де тепер перебуває їржі Томеш.
Прокоп на нього визвірився так, як лише дозволяли обставини, та худий панок розгорнув поліційне посвідчення і виразно порадив йому не робити дурниць. Ішлося про якусь розтрату і подібні паскудства. Прокопові вдалося переконати худого панка, що йому самому вкрай треба знати, де Томеш. Проте після цієї пригоди та по розгляді отриманої кореспонденції його сподівання на успіх оголошень дуже ослабли. Щоправда, листів надходило менше й менше, зате були вони щоразу грізніші.
Тоді Прокоп відвідав приватне розшукне бюро. Там він розповів, що шукає незнайому дівчину в вуалі і спробував її описати. Тут знайшлись охочі дістати йому секретну інформацію про неї, коли укаже її адресу або назве ім'я. Отож і звідти пішов він ні з чим.
Тоді йому сяйнула геніальна думка. В конверті, з яким він не розлучався ні вдень ні вночі, було, крім дрібних інших грошей, тридцять банкнот по тисячі крон, оперезаних бандеролькою, як звичайно робиться в банках при виплаті більших сум. Правда, там не було назви банку, але дуже можливо, що дівчина взяла їх в одній з кредитних установ того ж дня, коли він, Прокоп, поїхав з ними до Тиниці. Отож досить тепер пригадати докладно дату, а потім обійти всі банки в Празі й попросити, щоб сказали йому ім'я особи, яка того дня взяла тридцять чи, може, трохи більше тисяч крон. Так, точно встановити дату; Прокоп, правда, пригадував, ніби кракатит вибухнув у нього у вівторок, чи що (за два дні до цього була неділя чи якесь свято), отож дівчина взяла гроші, очевидно, в середу; проте щодо тижня і місяця Прокоп не був певний, це могло бути і в березні, і в лютому. Він з усієї сили намагався згадати .чи вирахувати, коли це було, проте всі обчислення сходили нанівець, бо він не знав, як довго хворів. Добре, тоді напевне знають у Томешів, у Тиниці, коли він до них приїхав. І, окрилений цією надією, Прокоп послав телеграму старому лікареві Томешу: "Телеграфуйте, коли я до вас приїхав. Прокоп". Та ледве він послав телеграму, як його охопив сором, що він так негарно повівся з ними. А втім, відповідь не надходила. Коли він хотів був уже цю надію відкинути, йому спало на думку, що цей день повинна пам'ятати Томешева двірничка. Він кинувся до неї. Але двірничка запевняла, що то було десь у суботу. Прокоп зовсім зневірився, та зненацька отримав листа, написаного крупним і акуратним почерком зразкової школярки; з листа Прокоп довідався, що він приїхав до Тиниці такого й такого дня, "але тато не повинен знати, що я до вас писала". І більше нічого. Підпис— Анчі. У Прокопа хтозна від чого обливалося кров'ю серце, коли він читав ці два рядки.
І ось, із щасливо з'ясованою датою, побіг він до першого банку: чи не могли б йому сказати, хто такого й такого дня брав у них гроші, тридцять тисяч крон. Службовці покрутили головою, що, мовляв, розголошувати такі речі не заведено і що взагалі це не дозволяється... Та коли побачили, який він засмучений цим, пішли до когось за порадою, а потім спитали його, з якого рахунку взято гроші і чи взято їх по книжці, по чекові чи по акредитиву — Прокоп цього зовсім не знав. Далі йому пояснили, що тут просто, мабуть, продано цінні папери, і що в такому разі ім'я особи в книги не заноситься. А коли Прокоп признався, що не знає, чи ті гроші виплачено в цьому банку, чи, може, в якому іншому, вони засміялись, питаючи, чи не має він на думці оббігати всі двісті п'ятдесят, чи скільки їх там, банків, філіалів, міняльних контор Праги. І так Прокопів геніальний план зійшов нанівець.
Залишилась остання можливість: десь випадково зустрітися з нею. Прокоп і тут пробував застосувати якийсь метод. Він розподілив Прагу на сектори й проглядав кожен з них, бігаючи зрання до вечора. Якогось дня він підрахував, що побачив у такий спосіб за день близько сорока тисяч людей. А це у відношенні до загального числа населення Праги давало йому один шанс із дванадцяти побачити ту, котру шукає.