Аромат такий слабкий, ніби то був тільки легіт повітря. Я ніжно поцілував її. Губи здалися мені м'якими й солодкими! Вона поклала мені руки на плечі, і я ще раз припав до її вуст.
Хтось прочинив дверцята і, побачивши нас, засміявся:
— Пробачте, я хотів потелефонувати.
Ми вийшли знічені.
Я глянув на наручний годинник — було вже майже пів на сьому.
— Коли ждатиме тебе тітонька Деб?—запитав я.
— Обід о восьмій. Устигнемо. Ще повештаємось трохи та зазирнемо в антикварні крамниці.
Ми попростували закапелками Брайтона, зупиняючись біля кожної яскравої вітрини та милуючись її вмістом. Час від часу зупинялися на розі, щоб у темряві ще й ще раз насолодитись поцілунком, так недоречно обірваним у телефонній будці. Цілунки Кет були ніжні й невинні. I хоч її тіло пташкою билося в моїх обіймах, то ще не була пристрасть а чи бажання.
У кінці одного провулка, коли ми роздумували, йти далі чи ні, позаду раптом спалахнули яскраві ліхтарі: господар бару "Блакитне каченя" саме відчинив свій заклад, який і привабив нас.
— А що, коли вип'ємо по чарчині на дорогу? — запропонував я.
— Чудово! — погодилась Кет.
Отак випадково й не задумуючись ми здійснили найбільш важливий крок у своєму детективі.
9
Стойка бару була оббита лискучою мідною бляхою. Яскраво сяяли пивні кухлі. Виблискували склянки. Це була Чиста, затишна кімната з м'яким освітленням та числен-ними олеографіями рибацьких селищ, порозвішуваними по стінах.
Ми з Кет прихилились до стойки бару й вели розмову з господарем про напої. То був чоловік років п'ятдесяти, військової виправки, із настовбурченими, пофарбованими на кінцях вусами. Я визначив його як фельдфебеля у відставці. Та він знав свою справу, і херес, що його нам запропонував, був відмінної якості. Ми виявилися першими його відвідувачами й охоче з ним розмовляли. Він був гостинний, як і будь-який ресторатор, однак я все-таки вловив деяку настороженість. Вона нагадала мені чутливість південноафриканської сарни, яка роздимає ніздрі, навіть коли все поблизу гаразд. Та я не надав цьому значення, бо помилково вважав, що то його власні потаємні тривоги.
Зайшло ще двоє молодят, і ми з Кет, узявши свої напої, сіли за столик у кутку. При цьому Кет спіткнулася, розбила свою склянку об край і порізала руку.
Господар гукнув дружину, маленьку, худорляву жінку з вицвілим волоссям. Побачивши кров, вона стривожено вигукнула:
— Негайно обмийте холодною водою! Це зупинить кров. Сподіваюсь, ви не забруднили своє гарненьке пальто?
Вона одсунула стойку й повела нас до кухні, такої ж ошатної, як бар. На столі лежали скибки хліба, масло, варене м'ясо й салата. Господиня готувала сандвічі для вечірніх відвідувачів. Вона підійшла до раковини, одкрутила кран і покликала Кет. Я стояв біля дверей, роззираючись.
— Шкодую, що завдала вам стільки клопоту,— сказала Кет.— Хоч і рана не глибока, а так юшить.
— Який то клопіт, моя люба! — одказала господиня.— Ось я перев'яжу вам руку.— I, посміхаючись до Кет, висунула шухляду комода, шукаючи бинт.
Я хотів підійти, щоб оглянути рану, та не встиг і кроку зробити, як із ящика поряд з холодильником вискочила чорна німецька вівчарка. Її жовтогарячі очі свердлили мене, а гострі ікла готові були вчепитись. Я придивився й побачив, що вона не прив'язана. Глухе гарчання примусило мене зупинитись.
Господиня взяла важкенького дубця й підійшла до собаки. Я бачив, що вона хвилюється.
— Лежати, Принц! Лежати!— Вона вказала на ящик. Повагавшись, вівчарка вляглася, але дивилась на мене з безмежною люттю. Я не ворушився.
— Пробачте, сер. Він не полюбляє мужчин. Чудовий сторож! Але вас не зачепить, поки я тут.— I, поклавши палицю на комод, знову заходилась біля Кет з ватою, бинтом і йодом.
Я зробив крок у напрямку Кет. Пес здригнувся, але продовжував лежати. Я підійшов до раковини. Рана вже не юшила і, як і вважала Кет, була не глибока. Господиня промила її й перев'язала. Я прихилився до сушарки, дивлячись на собаку, на важку палицю, й згадав настороженість бармена. Все тут зводилось до одного: захисту!
Але від кого?.. Захист заради захисту підказувала свідомість. Хтось намагався залякати господаря: плати, а то знищимо твій заклад... тебе... й твою дружину. Та господар, певно, виявився непіддатливим. У всякому разі вимагачі обов'язково мусили натикатися на оту чорну потвору в кутку. Доводилось самим волати про поміч! Бармен зазирнув до кухні.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Так, велике вам спасибі,— мовила Кет.
— У вас чудовий пес,— зауважив я.
Принц одвів погляд від мене й повернув голову до господаря.
— Авжеж, він молодець
Несподівано у мене майнула думка: врешті-решт, тут же не сотні бандитських ватаг, і навіщо таксомоторній компанії наймати вбивць та влаштовувати криваві сутички? I я мовив з фатальною необережністю:
— Таксі "Марконі"!
Запобіглива усмішка на обличчі господаря блискавично змінилася лютою зненавистю. Він ухопив з комода дрючок і заніс над моєю головою. Пес вискочив із ящика, настовбурчив шерсть, прищулив вуха й вишкірив ікла. Очевидно, я переграв.
Кет поспішила на виручку. Вона стала поруч мене й вигукнула:
— Ой боже! Не бийте його, тітонька Деб жде нас за півгодини, щоб пригостити смачним ягнятком з картоплею, а вона терпіти не може, коли спізнюються.
Це примусило господаря повагатися, і я встиг пояснити, що таксисти "Марконі" — мої вороги.
Бармен опустив важку палицю, але собаку не відкликав, і той стояв напоготові за чотири фути од мене.
А Кет не вгавала:
— Куди ми встряли? — Бинт звисав у неї з руки, крізь нього проступила червона пляма; вона зібгала кінці й запхала їх під рукавичку.
— Самозахист? — звернувся я до бармена.— А щодо таксі, то в мене просто вискочило — думаю про них ось уже кілька днів. Побачив вашого страшенного пса, й одразу спливло на думку. Повірте, що саме так.
— Тиждень тому його побили таксисти "Марконі",— пояснила Кет дружина,— отож не дивуйтесь, що він трохи того... як тільки почує про таксистів.
Бармен обвів нас довгим поглядом. Потім підійшов до собаки, обійняв його за шию й почухав підборіддя. Хижі зелені очі блаженно заплющились, пес припав до ніг господаря. Він одіслав його на місце.
— Принц дуже хороший пес,— заявив бармен.— Сью, може, посидиш у залі, поки ми тут поговоримо?
— Мені ж треба готувати сандвічі.
— Я зроблю,— засміялася Кет.— Сподіваюсь, вони будуть без крові.— I, взявши ножа, заходилася намащувати скибки. Бармен з дружиною могли опиратися таксистам, а Кет їх миттю роззброїла, і після короткого вагання дружина пішла до зали.
— Ну, сер?—звернувся бармен.
Я розповів йому про смерть Білла та свою сутичку з водіями таксі.
— Мені б тільки знати, хто господар фірми "Марконі", тоді б я знайшов того, хто влаштував пастку майорові Девідсону.
— Атож,— мовив бармен.— Сподіваюсь, вам більше пощастить, аніж мені. Як не б'юся, нічого не можу взнати. Глухий кут — та й годі! Але що більше їх турбуватимуть, тим скорше цю зграю ліквідують.— Він узяв два сандвічі, один дав мені, а другий надкусив сам.
— Зоставте місце для смаженого ягняти, — сказала Кет і глянула на годинник.— Ой! Ми вже спізнились, а мені так не хотілося б сердити тітоньку Деб.— Проте спокійно продовжувала готувати сандвічі.
— Я купив "Блакитне каченя" півтора року тому,— мовив бармен,— тільки-но зняв військову форму.
— Старшина? — промимрив я,
— Батальйонний,— гордовито заявив він.— А звати Томкінс. Так от, купив я "Блакитне каченя" на свої заощадження й військову пенсію. Дешево купив. Навіть надто дешево! I мусив здогадатися, що тут щось не те... Прожили ми спокійно тижнів зо три й виручку мали непогану, як раптом заходить один і каже, що ми теж мусимо платити, інакше буде погано. При цьому загріб шість склянок та об підлогу! Ціну призначив — п'ятдесят соверенів у тиждень. Чуєте? П'ятдесят соверенів! Не дивно, що попередній власник збув свою крамничку. Мені розповідали, що довго не міг цього зробити, бо всі навколо розуміли, що куплять халепу, отож і ждав такого дурня, як я,— прямо з армії, що вхопиться за цю облуду чотирма лапами, Бармен задумливо жував сандвіч.
— Та я йому наказав забиратися геть. Наступного вечора вони вдерлися вп'ятьох і потовкли геть усе, мене огріли пляшкою по голові, а дружину зачинили на горищі. Все потрощили — пляшки, посуд, стільці. Я отямився на підлозі серед уламків, а вони стояли навкруг. Сказали, що це тільки попередження, а коли не даватиму їм щотижня п'ятдесят фунтів, то наступного разу розгромлять комору та повиливають усе вино в підвалі, а то ще візьмуться за мою дружину.
Його обличчя скривила лють.
— Що ж було далі?
— Після німців і япошок мені не личило піддаватися шмаркатій наволочі. Проте кілька місяців платив, щоб дістати перепочинок. Але ж де візьмеш п'ятдесят фунтів після сплати мита й податків? Тут можна мати зиск, але за такої "щедрості" мені зоставалося б сидіти на пенсії. Так не могло довго тривати.
— Ви заявили в поліцію?
Томкінс зніяковів.
— Ні, — повагався він, — у поліцію не пішов. Я ж не знав, хто ті типи, розумієте? Вони ж залякували бозна-чим, якщо покличу поліцію. Знаєте, в армії є залізне правило: не встрявати у новий бій із сильним противником, поки не дістанеш поповнення. Тоді я й подумав про собаку. А згодом заявив і в поліцію,— закінчив він, ніби виправдовуючись.
— Авжеж, поліція може ліквідувати фірму "Марконі", коли остання причетна до злочинів,— підтримав я.
— Ви так гадаєте? Але все не так просто. Фірма їх справжня, таксомоторний парк. До того ж чималий. Більшість водіїв — чесні хлопці, які нічого не відають про гангстеризм. Я декому з них говорив, що ними прикривається злочинна зграя. Та вони й слухати не хочуть про такі речі. А злочинці на вигляд цілком пристойні люди, ви ж бачили їх? Водій як водій, під'їздить перед закриттям бару, входить і тихо вимагає грошей. А потім ще й пасажира підбере, везе за лічильником, як і належить — сама невинність.
— А ви не можете запросити поліцейського в цивільному? Хай сидить у барі як відвідувач і арештує вимагача, коли той почне правити гроші,— запропонувала Кет.
Бармен гірко відказав:
— Нічого не вийде, міс. I не тому, що не знатимеш напевно, коли його ждати,— поліцейському довелося б сидіти, мабуть, тижнів зо два,— а тому, що не буде підстави для арешту: адже в цих типів завжди при собі підписане мною зобов'язання платити п'ятдесят фунтів.