Потім одного дня зрозумів, що серце йому крається з жалю, і ладен був покаятися вже не тільки перед самим собою, та ба— занадто з цим опізнився, на віки вічні опізнився. Він пішов до хати Моллі. Стояло тихе надвечір'я, Генрі з Лукесом ось-ось мали повернутися з поля. Моллі була вдома, дивилася з кухонний дверей, як він іде подвір'ям. Обличчя її було незворушне; він зупинився під дверима і втупився в неї, ледь розставивши ноги, дрібно тремтячи, владний, сповнений рішучості, потім сказав якомога лагідніше в таку хвилину (опісля він зумів би сказати це, як годиться, з усією категоричністю, так щоб від цього непорозуміння не лишилося й сліду):
— Сьогодні я вечерятиму у вас.
Отже, знову все гаразд. її обличчя було незворушне. Він відчував, що зуміє вже сказати це як годиться, хай-ио тільки прийде час.
— Певно, що в нас,— відповіла вона.— Я засмажу тобі курку.
Далі все було так, ніби й справді нічого не сталося. Генрі прийшов майже слідом за ним, певно, побачив його з поля —і вони вдвох зарізали й обскубли курку. Потім надійшов Лукес, і вони втрьох, він, Генрі й Лукес, пішли до хліва, де Генрі подоїв корову. Потім вони гуляли на подвір'ї в сутінках, вдихаючи пахощі смаженої курки, поки Моллі покликала Генрі, а трохи перегодя і його самого, як завжди, спокійним і рівним голосом:
— Іди вечерять.
Та це не могло вже нічого поправити. Стіл, як завжди, був накритий у кухні, і Моллі, як завжди, витягала з печі сковороду з перепічкою, однак Лукеса там не було, і біля столу стояв тільки один стілець, а на столі — їжа тільки для нього, тільки його склянка молока біля полумиска з неторканою куркою: похолонувши, він сахнувся назад — перед очима все попливло, здавалося, стіни кухні хитаються і падають на нього,— а Генрі вже рушив до дверей.
— Ти що, гребуєш їсти зі мною? — крикнув вій.
Генрі зупинився й, ледь повернувши до нього голову,
відказав поволі, негнівливо:
— Я не гребую ніким. Навіть собою.
Отак Керазерс Едмондс посів свою спадщину. Він скуштував її гіркого плоду. Чув, як Лукес неухильно поза очі називає його батька "містером Едмондсом", а не "містером Зеком", і як уникає в очі звертатися до нього й на ім'я, і
на прізвище, та так обмірковано, з такою холодною, постійною пильністю і так гнучко, аж якийсь час він не міг навіть дібрати, чи знає сам батько, що негр не бажає величати його "містером". Врешті він завів про це мову з батьком. Той поважно вислухав його; виразу батькового обличчя хлопець не міг тоді прочитати, та й не звернув на нього особливої уваги, бо був іще зовсім дитина; лише через багато років він здогадався, що батька й Лукеса розділяло щось більше, ніж расова відмінність,— адже між Лукесом і будь-яким білим вона стиралася сама собою,— і щось більше за домішку крові білого, навіть коли це кров Маккаслінова: адже між його дядьком Айзеком Маккас-ліном і Лукесом ніякої ворожнечі не було.
— По-твоєму, якщо Лукес старший від мене і взагалі такий старий, що пам'ятає навіть трохи дядьків Ферта й Кумпана, коли він прямий нащадок тих, хто давніше жив у цих краях, де ми, Едмондси, тільки приблуди, що виросли, як гриби після дощу... то цього не досить, щоб він відмовлявся величати мене "містером"? — запитав батько.— Ми разом росли, разом їли й спали, полювали й рибалили, як-от ви з Генрі. Аж поки дійшли літ. Тільки що я завше побивав його у стрільбі... Опріч одного разу. Але, як виявилось, я і тоді його перевершив. По-твоєму, цього не досить?
— Ми не приблуди,— трохи не закричав хлопець.— Наша бабуся така ж родичка старому Керазерсові, як дядьки Ферт і Кумпан. Дядько Айзек сам дав... дядько Айзек сам ка-же...— Він затнувся під батьковим поглядом.— Ні, тату,— кинув він шорстко,— цього не досить.
— Ох,— важко зітхнув батько.
І раптом хлопцеві вдалося прочитати вираз його облич-я. Як і всім дітям, йому вже була знайома та хвилина, коли ти, ще оточений, оповитий теплом і довірою дорослого, нараз відкриваєш, що межі між тобою і старшими не подолано раз і назавжди, як гадалося, що вона зникла тільки позірно, аби обернутися ще неприступнішим муром,— ота секунда, коли ти усвідомлюєш із жалем та обуренням, що хтось із батьків тебе випереджає, спізнавши уже всього,— і ганьби, і тріумфу, а ти не можеш їх із ним поділити.
— Давай умовимось,— запропонував батько.— Я з'ясовую з Лукесом свої стосунки, а ти свої.
Згодом, уже ставши юнаком, він зрозумів, щб саме побачив на батьковому обличчі того ранку, яка то була тінь, яка пляма, яке тавро,— щось, безперечно, зайшло між
батьком і Лукесом, але про це ніхто, крім них, не знав і ніколи не знатиме, як вони самі не скажуть,— зайшло не тому, що вони належали до різних рас чи в їхніх жилах текла споріднена кров,— просто вони були чоловіки, не більше й не менше. Потім, уже на порозі двадцятиліття, ставши майже дорослим, він навіть здогадався, що це було. "Жінка,— подумав він.— Мій батько з чорним посварилися через жінку. Мій батько з чорним — через чорну".— Бо навіть саму гадку про білу жінку він рішуче відкидав, сам собі в цьому не признаючись. Імені Моллі він не назвав і в думці. Річ, зрештою, була не в тому, вона це чи не вона.— І Лукес напевне переміг його,— подумав він.— Переміг Едмондса,— подумав їдко, ущипливо.— Едмондса. Мак-каслін, навіть чорний, бере гору... бере гору над нами всіма. Старий Керазерс плодив своїх чорнопузих байстрят просто в себе на задвір'ї, а проте хотів би я побачити, як чоловік котроїсь із тих жінок або хтось інший насмілився б йому сказати: "Ні!" Так, Лукес побив Едмондса, інакше б його тут не було. Якби батько переміг Лукеса, то він не дав би йому зостатися тут навіть для того, щоб Лукес міг пробачити йому. Отже, переміг тільки Лукес... він залишився тут, бо його ніщо не бентежить, навіть якби йому довелося комусь прощати чи когось кривдити".
Плин часу його теж не бентежить. Зекарі Едмондс помер, і він, Керазерс Едмондс, своєю чергою успадкував плантацію, хоч її справжній спадкоємець по чоловічій лінії, мавши на неї право моральне і, можливо, якби докопатися до правди, то й юридичне теж,— топтав іще ряст, живучи на жалюгідну грошову підмогу — тепер її щомісяця своєю чергою надсилав троюрідний небіж. Ось уже двадцять років Керазерс Едмондс обробляв ту землю; час приносив свої зміни, й він намагався йти з ними в ногу, як його батько, дід і прадід. А проте, коли оглядався назад на всі ті роки, вони уявлялись йому однією довжелезною низкою нікчемних клопотів і боротьби, не з землею і не з погодою (і навіть, якщо взяти останній час, не з федеральним урядом), а зі старим негром, що в його, Керазерсовім, випадку навіть не завдавав собі мороки умикати чемного "містер", а величав його як попало: то "містером", то "містером Едмондсом", то "містером Керазерсом", то просто "Керазерсом", чи "Разом", чи "сином", а як розмовляв з ним у гурті молодших негрів, то іноді мішав його в одну купу з ними, вдаючись до звертання "ви, хлопці". Всі ці роки Лукес обробляв свої акри у давній дідівський спосіб, що його, напевне, дотримувався сам Керазерс Маккаслін,
і, глухий до всіляких добрих порад, не хотів ані вживати новітніх знарядь, аиі пустити бодай трактор на Маккаслі-* нову землю, дану йому без усяких застережень у довічне користування, ані навіть дозволити пілотові, який посипав хімікатами рештки з'їденого довгоносиком бавовнику, хоча б пролетіти над його полями на завантаженому тією отрутою аероплані,— а проте брав товари з його плантаційної комори так, ніби обробляв щонайменше тисячу акрів, і то з шаленими, нечуваиими зисками, так, ніби й не мав у гросбухах песплачених рахунків тридцятирічної давності, що їх, Едмоидс те знав, ніколи й не сплатить, хоча б уже тому, що Лукес мав пережити не тільки теперішнього Ед-мондса, як пережив уже двох його попередників, а може, й самі гросбухи з цифрами своїх боргів. До того ж Лукес гнав віскі трохи не на задвір'ї його, Едмондсового, дому щонайменше двадцять років, за словами його дочки, аж поки не став жертвою власної захланності, та ще й украв у свого співвласника й поручителя, ба навіть фактично родича, мула вартістю в триста доларів і виміняв на машипу-скарбошукача, а тепер маєш — іще нова морока: після
сорока п'яти років подружнього життя Лукес руйнує домашнє вогнище тій, яка була Едмондсові за рідну матір, яка викохала його, вигодувала власиою груддю так, як вигодувала під той час рідного сина, яка повсякчас дбала про його тіло й душу, навчаючи своєї зичливості, своєї порядності, щоб він був лагідний із нижчими за себе, чесний з рівнею, великодушний до слабкого й уважний до старого, гречний, щирий і сміливий, яка щедро й некорисливо обдаровувала його, сироту без матері, своєю всепереможною, невсипущою, самовідданою любов'ю, що йому тільки й судилося знати па віку; саме їй Лукес руйнує домашнє вогнище, а в неї ж тільки й родини, що старий брат у Джефферсопі, якого вона не бачила десять років, та ще вісімнадцятирічна заміжня донька — в неї вона, ясно, не захоче жити, бо зять, вона того певна, накликав на себе прокляття, як і її чоловік.
Так, час його теж не бентежить. Едмоидс сидів сам-один за вечерею, їжа не лізла в горлянку, і йому ввижалося, ніби ось тут, у кімнаті, перед ним стоїть Лукес — у шістдесят сім років обличчя в нього по суті молодше, ніж у нього самого в сорок три, менше позначене руйнівною дією пристрастей, думок, переситу й розчарувань; це обличчя не мало навіть приблизної схожості з обличчям його діда, старого Маккасліпа, але донесло, відтворило з цілковитою, разючою достемепністю образ його покоління
й дух того часу, обличчя це, як здалося Айзекові Маккас-ліиу сорок п'ять років тому, мовби зібрало в собі риси цілого покоління запеклих і непоборних молодих солдатів Конфедерації й задубилося, застигло, як у мумії,— і він подумав з подивом, трохи не жахом: "В ньому більше натури старого Керазерса, ніж у всіх нас разом узятих, не поминаючи й старого Керазерса. Він спадкоємець і водночас прототип усього того географічного, кліматичного й біологічного комплексу, що породив старого Керазерса, й усіх пас, і наших ближніх,— оті незліченні міріади, тепер уже без облич, ба навіть без ім.ен, окрім його самого, бо він і цільний, і досконалий, і сповнений самоповаги, як колись, певно, був старий Керазерс, він сам собі батько й постав з крові всіх чорних, білих, жовтих і червоношкірих, а також своєї власної..."
1
Вік повноліття в США.
II
Вже зовсім звечоріло; Едмондс прив'язав кобилу до Лу-кееовог© тину, потім кам'яною стежкою, чепурно облямованою грузом, склянками й повтикуваними догори дном пляшками, попростував до хати й, піднявшись на ганок, зайшов у сіни.