Із заходу наступали піхотинці Мато. Водночас з'явилась і кіннота. То був Нар-Гавас із своїми нумідійцями. Перестрибуючи рівчаки та кущі, вони гналися за втікачами, як хорти за зайцями. Саме ця переміна воєнної фортуни урвала мову суфетові. Він загукав, щоб йому помогли вилізти з ванни. А троє бранців і досі стояли перед ним. Негр, який у бою тримав над Ганноном парасольку, нахилився до його вуха.
— Ну й що? — повільно мовив суфет і швидко докінчив: — Убий їх!
Ефіоп вихопив довгого кинджала, і всі три голови попадали додолу. Одна з них, підстрибнувши, плюснула в басейн і якийсь час плавала там з роззявленим ротом і осклянілими очима. Ранішнє світло пробивалося крізь вікна; з трьох трупів, що лежали долі, фонтанами дзюркотіла кров, і червона калюжа розпливалась по мозаїчній підлозі, припорошеній голубим піском. Суфет умочив руку в ту теплу рідину і потер нею коліна, — це вважалося цілющим.
Настав вечір, і Ганнон разом із своїм почтом вислизнув із міста. Він подався в гори, навздогін за своїм військом, але знайшов самі тільки недобитки.
За чотири дні по тому він був у Горзі над ущелиною, коли внизу з'явилися Спендієві загони. Двадцять непохитних списів, ударивши в лоб колони, легко зупинили б військо; проте ошелешені карфагенці тільки дивилися, як ішли варвари. Ганнон упізнав у ар'єргарді нумідійського царя; Нар-Гавас уклонився, вітаючи його, і подав знак, якого той не зрозумів.
Повернулися в Карфаген, зазнавши немало всякого страху. Ішли тільки вночі, вдень ховалися по маслинових гаях. На кожному переході кілька чоловік умирало. Не раз, бувало, чекали смерті. Нарешті добилися до Гермейського мису, куди прийшли по них кораблі.
Ганнон був такий стомлений, у такому розпачі,— надто побивався він за втраченими слонами, — що, прагнучи всьому покласти край, просив у Демонада отрути. Зрештою, він уже загодя відчував себе розіп'ятим на хресті.
Карфаген не мав сили обурюватися проти нього. Втрачено було чотириста тисяч дев'ятсот сімдесят два сикли срібла, п'ятнадцять тисяч шістсот двадцять три шекелі золота, загинуло вісімнадцять слонів, чотирнадцять членів Великої ради, триста багатих громадян, вісім тисяч простого люду, пропало стільки хліба, що вистачило б на три місяці, велика сила військових припасів та всі бойові машини. Не було сумніву, що Нар-Гавас зрадив. Варвари знову облягли Карфаген і Гіппо-Заріт. Автарітова армія розтягнулася тепер від Туніса до Радеса. З акропольського узвишшя видно було, як, охопивши села, підіймається до неба довга димова заслона,— то горіли палаци багатіїв.
Був один-єдиний чоловік, який міг би врятувати Республіку. Каялись тепер, що були до нього невдячні, партія миру, і та ухвалила принести богам жертви, благаючи їх, щоб повернувся Гамількар.
Неначе в чаду ходила Саламбо, побачивши заїмф. Вночі марилось їй, ніби чує богинину ходу, і вона прокидалася з жаху, голосно волаючи. Щодня веліла відносити до храмів їжу. Таанах геть стомилася, виконуючи її накази, а Шагабарім і не відходив від неї.
VII
ГАМІЛЬКАР БАРКА
Оповісник місячних фаз, що ночами стежив за світилом на даху Ешмунового храму і сповіщав сурмою про всі його зміни, якось уранці помітив щось подібне до птаха, який довгими крильми черкав на сході морську поверхню.
То був корабель на три ряди весел; ніс його був оздоблений вирізьбленим конем. Вставало сонце. Оповісник місячних фаз заслонив долонею очі, а тоді вхопив обіруч сурму, і гучні бронзові переливи полинули над Карфагеном.
З усіх будинків повиходили люди; говорили всяку всячину, не вірячи одне одному, сперечалися; мол був укритий народом. Нарешті пізнали Гамількарову трирему.
Горда та сувора, з прямою реєю, з напнутим вітрилом, підпливала вона, розтинаючи піну; велетенські весла одностайно вдаряли по воді; час від часу кіль її, подібний до лемеша, з'являвся над водою, і тоді здавалося, ніби під тараном, у кінці носа, схопившись на диби, мчить по морському обширу кінь з головою із слонової кості.
Трирема обходила високий мис, і вітрило впало, бо там не було вітру; тоді народ помітив, що біля керманича стоїть чоловік із непокритою головою; то був він, суфет Гамількар! На боках у нього виблискували залізні лати;
накинутий на плечі червоний плащ не прикривав рук; дві довгі перлини звисали з вух, а чорна борода торкалася грудей.
Тим часом галера, гойдаючись поміж скель, плила вздовж молу, а юрба й собі сунула по кам'яних плитах, вигукуючи:
— Вітаємо тебе! Будь благословенний! Око Хамонове! Порятуй нас! У всьому винні багатії! Це вони хочуть твоєї смерті! Будь обачний, Барко!
Він нічого не відповідав на те, ніби зовсім оглух від гуркоту морських хвиль і лютих боїв. А коли трирема підпливла до східців, що спускалися з Акрополя, Гамількар підвів голову і, схрестивши руки, глянув на Ешмунів храм. Погляд його сягнув вище, аж до широкого чистого неба; суворим голосом він віддав матросам наказ; трирема підскочила, черкнувши ідола, поставленого край молу спиняти бурі, і ввійшла до торгового порту, де плавало повно покидьків, уламків дерева та лушпайок з фруктів; вона пробивалася поміж поприв'язуваних до паль кораблів із крокодилячими пащами на носах. Сюди посунули юрби людей; дехто навіть кинувся плавма. Ось уже трирема підійшла до цвяхованої брами. Браму підняли, і трирема зникла під низьким склепінням.
Військовий порт був зовсім відокремлений від міста; коли прибували посли, їм доводилося йти поміж двома мурами проходом, що завертав ліворуч і кінчався перед Хамоновим храмом. Цей великий басейн, круглий мов чаша, був облямований набережними, де споруджено стоянки для кораблів. Перед кожною височіли по дві колони, що тримали на собі капітелі з Аммоновими рогами вгорі; ці колони становили суцільний портик довкола басейну. Посередині, на острові, стояв будинок морського суфета.
Вода була така прозора, що на дні видно було білі камінці. Вуличний шум сюди не долинав. Гамількар, пропливаючи, впізнав триреми, які водив колись у походи.
Тепер їх залишалося десятків, може, зо два; вони стояли на суходолі, які нахилившись, які рівно, з дуже високими кормами, вигнутими носами, вкриті позолотою і містичними символами; химери їхні втратили крила, боги-патеки — свої руки, бики — срібні роги; і всі ті кораблі, з пооблуплюваною фарбою, нерухомі, трухляві, але позначені історичними перемогами, ще дихали колишніми подорожами і, як порубані, скалічені воїни, що зустрілися знов зі своїм начальником, ніби промовляли до нього: "Глянь, це ми! Це ми! І тебе, тебе також переможено!"
Ніхто, крім морського суфета, не мав права заходити до адміральського будинку. Доки не було певних доказів його смерті, вважали, що він живий. Старійшини таким чином мали інколи на одного правителя менше; тож і щодо Гамількара вони не ухилялися від цього звичаю.
Суфет увійшов до порожніх покоїв. На кожному кроці він бачив зброю, меблі, все речі знайомі, але дивні тепер, навіть під сходами зберігся в кадильниці попіл від пахощів, що їх запалювали при відплитті, щоб власкавити Мелькарта. Не так сподівався він вернутись! Все, що він зробив, усе, що бачив, постало в його пам'яті: штурми, пожежі, легіони, бурі, Дрепан, Сіракузи, Лілі-бей, гора Етна, плоскогір'я Ерікс, п'ять літ боїв — все аж до того нещасливого дня, коли карфагенці, склавши зброю, втратили Сіцілію. Потім спали йому на думку лимонні гаї, пастухи з отарами кіз на сивих горах, і серце його забилося дужче на саму згадку про той, другий Карфаген, який він мріяв там заснувати. Всі його задуми, всі спогади роїлися у нього в голові, ще запамороченій хитанням корабля. Пойнятий тривогою, він враз знесилився і відчув потребу наблизитись до богів.
Він піднявся на найвищий поверх свого дому. Потім, витягши із золотої мушлі, що висіла на руці, лопаточку з натиканими в неї гвіздками, відчинив двері до невеличкої овальної кімнати.
Тонкі чорні диски, вмуровані в стіну, прозорі, неначе скляні, м'яко освітлювали кімнату. Поміж рядами цих однакових дисків були пороблені заглибини, подібні до ніш у могильних склепах, куди ставлять урни. В кожній заглибині лежав темний кулястий камінь, на вигляд дуже важкий. Тільки люди великого розуму поклонялися цим абадирам, що впали з місяця. Своїм падінням вони знаменували світила, небо, вогонь; своїм кольором — темну ніч, а щільністю — внутрішній зв'язок між земними речами. Задушливе повітря сповнювало цю містичну оселю. Морський пісок, видно, занесений сюди вітрами крізь щілини дверей, ледь побілив оті круглі камені по нішах. Гамількар перелічив їх, торкаючи кінцем пальця, а тоді, закривши лице шафрановим покривалом, упав на коліна і простерся долі з простягненими вперед руками.
Денне світло било в чорні пластинки. Стовбури дерев, пагорби, вихори, невиразні обриси тварин вимальовувались крізь їхню прозору товщу, і в кімнату проходило світло грізне і воднораз лагідне, певне, таке, як по той бік сонця, в похмурих просторах майбутнього творіння. Гамількар намагався вигнати зі своєї пам'яті всі форми, всі символи, імена всіх богів, щоб певніше збагнути незмінну суть, заховану під видимими явищами. Щось ніби від життя планет проникло в його істоту, і в ньому зростала дедалі глибша й мудріша зневага до смерті, до будь-яких присудів мінливої долі. Сповнений ясної мужності, неприступний жалощам і страхові, підвівся він і, почуваючи, як тут йому забиває дух, зійшов на високу вежу, що височіла над Карфагеном.
Даленіючи нерівними смугами вулиць, місто спускалося вниз зі своїми круглими банями храмів, золотими покрівлями, будинками, пальмовими гаями, з порозкиданими де-не-де великими скляними кулями, що сяяли вогненним блиском. Фортечні вали становили ніби велетенську оправу навколо цього рогу достатків, що розсипав свої скарби перед Гамількаром. Він бачив ген унизу гавані, майдани, двори, плетиво вулиць, людей — здаля таких маленьких, що вони ледве видніли на вуличних плитах. О, якби Ганнон не спізнився був того ранку біля Егатських островів! Гамількар уп'явся очима в далекий обрій і простяг тремтячі руки в напрямі Риму.
Юрба затопила східці Акрополя. На Хамоновому майдані товпився люд, що хотів побачити суфета; мало-помалу тераси вкрилися народом; дехто, пізнавши Гамількара, вітав його; він сховався, щоб посилити нетерплячку юрби.
В нижній залі Гамількар застав найвизначніших своїх прибічників: Істатена, Субельдія, Гіктамона, Єуба та інших.