Мені зателефонувала одна моя — знайома.
— Знайома, прізвища якої ви, ясна річ, не назвете? Це часом не пані Йонкер?
— Можливо, що й вона. Йонкерів я добре знаю..
— А коли ви повернулися до готелю, то не помітили, що вашої машини на місці немає?
— Як і більшість пожильців, я користуюся виходом з вулиці Камбон.
— Ви знайомі зі Стенлі Гобсоном?
— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання, мосьє Мегре, аж поки не довідаюся, що саме ви намагаєтеся мені пришити.
— Сталося так, що дехто з ваших друзів зайшов у конфлікт з правосуддям.
— Що за друзі?
— Приміром, Норріс Йонкер. Певна річ, ви мали з ним якісь справи. Чи то купували в нього картини, чи то їх йому продавали.
— Передусім я не комерсант, а мистецтвознавець. Музеї та й приватні особи часом повідомляють мене більш-менш конфіденційно, що їм потрібна та чи та картина. Певного художника, певної цінності, певної доби. Якщо під час моїх подорожей я довідуюся, що потрібна картина десь продається, то доводжу це до відома моїх замовників.
— Без комісійних?
— Це вже не ваш клопіт. Податкові інспектори в моїй країні цілком справляються зі своїми обов'язками.
— Звичайно, ви не здогадуєтеся, хто міг украсти вашу машину? До речі, де був ключ? Чи не в своєму гнізді?
— В кишеньці на дверцях. Я завжди залишаю його там, бо інакше, з моєю неуважністю, боюся загубити.
Почувши якийсь шум у коридорі, Мегре нашорошив вуха. Взагалі він провадив цей допит досить невпевнено, немов між іншим.
Мабуть, це помітив і сам Голлан, бо зненацька промовив:
— Тепер, сподіваюся, я можу піти пробачитися перед дамою, яку я запросив на вечерю?
— Зачекайте, шановний. Боюся, що ви мені ще будете потрібні.
З коридора долинули кроки, відчинилися і зачинилися двері, в інспекторській заговорила якась жінка.
"Це був вечір грюкання дверима", — небезпідставно казатиме потім Мегре.
— Зайди на хвилинку до мене, Жанв'є. Було б нечемно з нашого боку залишати містера Голлана на самоті. Що він потім скаже про французьку гостинність? Адже ми вже й так зіпсували йому вечерю. Нехай хоч підживиться бутербродом.
Кілька чергових інспекторів, серед них і гордий зі свого успіху Лагрюм, кидали цікаві погляди на чарівну молоду дівчину, одягнуту в синій костюм. Вона жваво позирала на те, що відбувалося навколо неї.
— Здається, ви комісар Мегре? Я бачила вашу фотографію в газетах. Скажіть хоч ви — він вмер?
— Ні, мадемуазель Ож'є. Інспектора Лоньйона тяжко поранено, але лікарі сподіваються його врятувати.
— Це він розповів вам про мене?
— Він поки що неспроможний говорити і, певно, озветься не раніше, як за кілька днів. Пройдіть, будь ласка, зі мною.
Він завів дівчину до невеличкого кабінету і зачинив двері.
— Сподіваюся, ви мене зрозумієте, коли я скажу вам, що зараз дорога кожна хвилина. Тому я не проситиму. вас розповісти все детально. Ми повернемося до цього пізніше. Зараз я хотів би, щоб ви відповіли на? кілька запитань. Це ви повідомили інспектора Лоньйона, що в будинку навпроти діються дивні речі?
— Ні. Я нічого такого не помічала. Хіба що ввечері в малярні часто допізна горіло світло.
— Як він з вами познайомився?
— На вулиці. Він підійшов до мене, коли я поверталася додому. Сказав, що йому треба перебути кілька вечорів у моїй квартирі, щоб за кимось постежити. Потім показав свій нагрудний знак і посвідчення. Це мене не дуже переконало, і я вже хотіла була подзвонити до поліції.
— І що вас від цього утримало?
— У нього був аж надто сумний вигляд. Він сказав, що йому в житті ніколи не щастило, та, коли б я йому допомогла, все могло б змінитися, бо він напав на дуже важливу справу.
— Він не сказав, на яку саме?
— Першого вечора ні.
— Ви залишалися першого вечора з ним?
— Еге ж, принаймні якийсь час. Ми сиділи потемки. Там, у малярні навпроти, трохи не сходяться завіси, і крізь шпарину подеколи можна було бачити чоловіка з пензлем та палітрою в руці.
— Він був одягнутий у біле? А навколо голови щось схоже на тюрбан?
— Саме так. Мені стало смішно, і я сказала, що він схожий на привида.
— Ви бачили, як він малював?
— Одного разу бачила. Того вечора його мольберт стояв якраз навпроти шпарини. Він малював, як навіжений.
— Що значить "малював, як навіжений"?..
— Не знаю. Мені чомусь здалося, що він скажений.
— У малярні ще хтось бував?
— Молода жінка. Вона роздягалася. Точніше, він зривав з неї одяг.
— Висока брюнетка?
— Я знаю пані Йонкер. Це була не вона.
— Пана Йонкера ви теж бачили?
— Тільки не в малярні; Там я бачила одного разу іншого чоловіка. Вже не молодого, геть-геть лисого.
— А що відбулося вчора увечері?
— Я дуже втомилася на роботі й рано лягла спати. Взагалі ви навіть не уявляєте собі, яка в мене важка робота. Особливо перед святом, коли доводиться працювати мало не до ранку.
— Лоньйон сидів у вітальні?
— Так. Ми кінець кінцем чудово з ним порозумілися. Він ніколи не намагався до мене залицятися і ставився дуже лагідно, як батько. Іноді, щоб мені чимось віддячити, він приносив букетик фіалок або плиточку шоколаду.
— О десятій ви вже спали?
— Я вже була в ліжку, але ще не заснула. Читала газету. Він постукав, убіг до моєї спальні й сказав, що є новини. Він був дуже схвильований. Так я дізналася, що художника вивезли з будинку. Мосьє Лоньйон не сподівався, що це станеться так швидко, і не встиг спуститися. "Дарма, я ще трохи почекаю. Можливо, хтось із них повернеться…" І він знову пішов до свого вікна, а я заснула. Розбудили мене постріли. Я виглянула на вулицю — нікого. Тоді я висунулася з вікна і просто на бруківці побачила тіло. Я ще не знала, що робитиму далі, але почала одягатися. Потім прибігла консьєржка і сказала, що сталося.
— А чому ви втекли?
— Бо подумала, що, коли ті гангстери вистежили його, то можуть взятися й за мене. Тоді я ще не знала, куди мені їхати чи бігти. Я про це не думала.
— Ви взяли таксі?
— Ні. Я спустилася пішки до площі Кліші і зайшла до одної нічної кав'ярні. Всі жінки відразу витріщилися на мене й почали розглядати з голови до п'ят. І тут я пригадала один заїзд, куди ми раніше навідувалися з одним приятелем…
— З Жан-Клодом?
— Отже, це він вам?
— Послухайте, мадемуазель! Мені було б цікаво до найменших подробиць почути все, що з вами далі сталося, та, на жаль, зараз я не можу собі цього дозволити. Прошу вас знову пройти до інспекторської і зачекати мене там. Тим часом інспектор Жанв'є запише ваші свідчення.
— Отже Лоньйон не помилявся?
— Ні. Лоньйон досвідчений поліцай, він рідко коли, помиляється. Тільки, як він вам уже сказав, йому не щастить. В останню мить завжди виходить так, що на його праці жиріє хтось інший. А ще гірше — в останню мить, коли він уже має схопити злочинця, його самого напівмертвого відвозять до лікарні. Ну, ходімо!
Залишивши гостю в інспекторській, комісар зайшов до свого кабінету й мовив до Жанв'є:
— Іди допитай дівчину і склади протокол. Почувши про це, Голлан відразу схопився на рівні ноги.
— Ви її теж привели сюди?
— Йдеться не про вашу, містере Голлан, а про іншу, чесну дівчину. То ви досі не пригадали Стенлі Гобсона на прізвисько Лисий Стен?
— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання.
— Воля ваша. Можете сісти. Можете сісти. Я зараз матиму телефонну розмову, дозволяю вам її підслухати. Певен, що це вам стане в пригоді. Алло! З'єднайте мене, будь ласка, з паном Йонкером. Норрісом Йонкером з авеню Жюно.
— Алло! Пан Йонкер? Це Мегре. Відколи ми з вами попрощалися, я знайшов відповіді на всі запитання, які вам ставив. Правдиві відповіді, вам ясно? До речі, тут у мене сидить містер Голлан. Він дуже невдоволений, що ми його потурбували, та все-таки до свого посольства звертатися чомусь не квапиться. Він досі не знайшов своєї машини. Жовтого "ягуара". Того самого, що вчора о десятій годині вечора стояв перед вашим будинком, а потім кудись одвіз вашого пожильця. Певна річ, не його самого. Саме так, пожильця. І, здається, в досить-таки жалюгідному стані. Босоніж, навіть без шкарпеток. Слухайте мене уважно, пане Йонкер. Я міг би негайно, щонайпізніше завтра вранці, заарештувати вас за деякі ваші темні діла, про які вам відомо краще, ніж мені. На всяк випадок, майте на оці, що ваш будинок добре охороняється.
Тож прошу вас облишити всі справи і якнайшвидше приїхати до Сюрте. Тут ми продовжимо нашу ранкову розмову. Певна річ, у любому товаристві пані Йонкер. А якщо вона почне комизитися, то скажіть, що ми її знаємо як облуплену. Можливо, крім містера Голлана, вона зустріне тут такого собі Лисого Стена. Раджу вам заткнути пельку, пане Йонкер! Зараз я говорю. Вас ми вислухаємо трохи пізніше. Ясна річ, справа з фальшивими картинами обіцяє вам мало приємного. Та, повірте мені, це дрібниця проти того, що вас чекає. Еге ж, саме так, спільництво в убивстві. Майте це собі на увазі. Припускаю, що на інспектора Лоньйона могли напасти без вашого відома, можливо, навіть без відома містера Голлана. Та, боюся, що зараз готується інший злочин, до якого ви будете прямо причетні, бо йдеться про людину, котру ви тримали у вашій домашній в'язниці. Де він зараз? Скажіть, хто його вивіз од вас і куди саме? Ні! Не за півгодини, а ще до того, як ви приїдете сюди. Негайно, ви чули, пане Йонкер?..
У трубці почувся жіночий шепіт. Мірелла, певно, стояла поруч і слухала всю розмову. Цікаво, що вона йому порадить?
— Клянуся вам, мосьє Мегре…
— А я вам ще раз кажу, що не можу чекати.
— Заждіть! Я не пам'ятаю адреси. Зараз подивлюся в записник.
І тоді в трубці на повну силу пролунав голос Мірелли:
— Він дасть вам адресу, пане Мегре. Йдеться про художника Маріо де Лючіа, який має власну малярню поблизу Єлисейських Полів. А ось і мій чоловік.
— Маріо де Лючіа, двадцять сім "а", вулиця Беррі. Це він погодився вивезти Фредеріко.
— Фредеріко — це той художник, що працював у вашій малярні?
— Еге ж… Фредеріко Палестрі.
— Чекаю на вас, пане Йонкер. Не забудьте захопити з собою вашу половину.
Навіть не глянувши на принишклого американця, Мегре поклав, потім знову взяв трубку.
— А тепер дайте відділок дев'ятої округи. Алло! Хто це? А, Дюбуа? Візьміть з собою кілька чоловік — не менше трьох, а краще чотирьох… Саме так, чотирьох, бо йдеться про дуже небезпечного злочинця. Негайно вирушайте на вулицю Беррі, номер двадцять сім "а".