Відьмак крикнув ще раз. Гримнув грім.
Блиснуло, але але цього разу це не була блискавка. Жовтець всівся біля лави і був би вліз під неї але вона виявилась занизькою. Берні впустив вила. Петунія Гофмаєр, яка вибігла з будинку, закричала.
Засліплюючий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, яка з блискавичною швидкістю набирала обрисів і форми. Жовтець одразу її упізнав. Знав ті чорні розбурхані пасма і обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи досі не бачив, було Личиною Фурії і Шаленості, обличчям богині Помсти, Руїни і Смерті.
Єнніфер піднесла руку і викрикнула закляття, з її долоні з сичанням вистрелила спіраль, що сипала іскрами, розсікаючи нічне небо і тисячами відблисків відбившись на поверхні ставу. Спіраль вбилась як дротик у клубок, що оточував самотнього вершника. Клубок зануртував, Жовтцеві здалося, що він чує упирячі крики, що бачить химерні, кошмарні тіні відьомських коней. Бачив це частку секунди, бо клубок раптом стиснувся, звернувся у кул і полинув догори, у небо, миготливо видожився, тягнучи за собою схожий на комету хвіст. Запала темрява, яку розсіювали тільки миготливим блиском лампи, яку тримала Петунія Гофмаєр.
Вершник ввів коня на подвір'я перед будинком, спурхнув з сідла, захитався. Жовтець одразу зрозумів, хто це. Він ніколи досі не бачив цієї стрункої, сіроволосої дівчини. Але одразу її опізнав.
— Геральте… — тихо сказала дівчина. – Пані Єнніфер… Прошу вибачення… Я мусила… Ви знаєте…
— Цирі – сказав відьмак. Єнніфер зробила крок у бік дівчини, однак спинилась. Мовчала.
До кого вона підійде, подумав Жовтець. Жоден з них, ані відьмак, ані чародійка, не зробили кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?
Цирі не підійшла до жодного з них. Не зуміла обрати. Зомліла.
*******
Будинок був порожній, низовик і вся його родина вирушили до роботи на світанку. Цирі вдавала, що спить, але вийшла, як тільки вийшли Геральт і Єнніфер. Вислизнула з постелі, швидко одягнулась, тихцем вийшла з хати і пішла за ними до саду.
Геральт і Єнніфер знайшлися між ставками, які біліли від лілей і зеленіли лататтям. Цирі сховалась ща зруйнованою стіною і вивчала обох через шпарину. Вона думала, що Жовтець, знаменитий поет, вірші якого багаторазово читала, ще спить. Але помилилась. Поет Жовтець не спав. І спіймав її на гарячому.
— Гей – сказав, зненацька підійшовши і хихочучи. – Гарно це так, підглядати і підслуховувати? Більше поваги, мала. Дозволь їм трохи побути наодинці.
Цирі почервоніла, але одразу стисла вуста.
— По перше, я не мала – просичала гордо. – А по друге, хіба це їх турбує?
Жовтець злегка споважнів.
— Навряд чи – сказав. – Мені здається, що ти їм допомагаєш.
— Як? В чому?
— Не прикидайся. Вчора, то було дуже спритно. Але мене тобі не вдалося ошукати. Ти вдавала зомління, правда?
— Правда – буркнула, відвертаючи обличчя. – Пані Єнніфер зрозуміла це, але Геральт ні…
— Обоє занесли тебе до будинку. Їх руки поєднались. Вони сиділи біля твого ліжка майже до ранку, але не перемовиись і словом. Тільки тепер спромоглися порозмовляти. Там на греблі, над ставом. А ти вирішила підслуховувати, про що говорять… І підглядати за ними у дірку у стіні. Так конче хочеш знати, що вони там роблять?
— Вони там нічого не роблять – Цирі злегка почервоніла. – Трохи розмовляють, і тільки.
— А ти – Жовтець сів на траві під яблунею і сперся спиною у стовбур, перед тим упевнившись, чи на ній немає мурах чи гусениць. – Ти хотіла б знати, про що вони розмовляють, так?
— Так… Ні! А зрештою… Зрештою, і так нічого не чую. Задалеко.
— Якщо хочеш — засміявся бард – то я тобі розповім.
— А ти звідки це можеш знати?
— Ха, ха. Я, мила Цирі, поет. Поети про такі справи знають все. Скажу тобі ще щось: поети про такі справи знають більше, ніж самі залучені в це особи.
— Якби ж то!
— Даю тобі слово. Слово поета.
— Так? Ну то… ну то скажи, про що вони розмовляють? Поясни мені, що це все значить!
— Зазирни ще раз через дірку і подивись, що вони роблять.
— Гмм… — Цирі закусила верхню губу, а потім нахилилася і наблизилась оком до пробоїни. – Пані Єнніфер стоїть біля верби… Обриває листочки і бавиться своєю зіркою… Нічого не каже і взагалі не дивиться на Геральта… А Геральт стоїть поряд. Опустив голову. І щось каже. Ні, мовчить. Ой, і має міну… Але ж і дивну має міну…
— Дитинно просто – Жовтець знайшов яблуко в траві, витер його об штани і критично оглянув. – Він саме просить її, щоб вона пробачила його різні дурні слова і вчинки. Перепрошує її за нетерплячість, за брак віри і надії, за впертість, за затятість, за капризи і пози негідні чоловіка. Перепрошує її за те, чого колись не розумів, за те, чого не хотів розуміти…
— Це є неможливою неправдою! – Цирі випросталась і різким рухом відкинула гривку з чола. – Ти вигадуєш все!
— Перепрошує за те, що зрозумів тільки тепер – Жовтець задивився у небо, а його голос почав набувати властиві баладам ритми. – За те, що хотів би зрозуміти, але злякався, що не зможе… І за те, чого ніколи не зрозуміє. Перепрошує і просить про вибачення… Гмм, гмм.. Значення… Совість… Призначення? Трясця, все банально…
— Неправда! – тупнула Цирі. – Геральт зовсім не каже такого! Він… взагалі не говорить. Все, що я бачу. Він там стоїть з нею і мовчить…
— У цьому й полягає роль поезії, Цирі. Казати про те, про що інші мовчать.
— Дурна ця твоя роль. А ти все вгадуєш!
— У цьому теж полягає роль поезії. Гей, я чую з-над став якісь підвищені тони. Швидко визирни, подивись, що там робиться.
— Геральт – Цирі знову приклала око до діри у стіні – стоїть з опущеною головою. А Єнніфер страшно верещить на нього. Верещить і вимахує руками. Ой-ой… Що це може означати?
— Дитинно просто – Жовтець знову втупився у хмари, що тяглись небом. – Тепер вона вибачається перед ним.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Ось я беру тебе собі, аби мати тебе і берегти, на долю добру і недобру, у найкращому й найгіршому, вдень і вночі, у хворобі і здоров'ї, тому що люблю всім серцем і присягаю кохати вічно, поки смерть не розлучить нас.
Стародавня шлюбна форма.
Я небагато знаю про кохання. З коханням так, як з грушкою. Грушка є солодкою і має форму. Спробуйте визначити форму груші.
Жовтець, Півстоліття поезії.
Геральт мав причини підозрювати – і підозрював – що бенкети чародіїв відрізняться від свят і учт звичайних смертних. Однак він не сподівався, що відрізняються аж так сильно і так докорінно.
Пропозиція супроводжувати Єнніфер на наступний бенкет чародійського з'їзду була для нього несподіванкою, але не ввела в остовпіння. Це не перша пропозиція цього типу. Вже раніше, коли вони разом мешкали і між ними все добре складалось, Єнніфер хотіла бувати на з'їздах і конвентах у його товаристві. Однак тоді він навідріз відмовився. Був переконаний, що серед чародіїв його будуть розглядати у накращому випадку як чудасію і сенсацію, у найгіршому випадкові – як чужинця і парію. Єнніфер висміювала його підозри, але не наполягала. Оскільки в інших ситуаціях вона вміла наполягати так, що аж будинок трусився і скло сипалось, Геральт утвердився у переконанні, що його рішення було слушним.
Цього разу погодився. Без роздумів. Пропозиція надійшла після довгої, щирої і повної почуттів розмови. Після розмови, яка знову їх зблизила, відсунула у тінь і забуття минулі конфлікти, розтопила лід печалі, гордості і впертості. Після розмови на греблі у Гірундумі Геральт погодився б на кожну, абсолютно кожну пропозицію з боку Єнніфер. Не відмовився, навіть якщо б йому запропонували здійснити візит у пекло з метою випити філіжанку киплячої смоли у товаристві вогненних демонів.
І була ще Цирі, без якої не було б цієї роззмови, не було б зустрічі. Цирі, якою згідно Кодрінгеру, цікавились якісь чародії. Геральт сподівалась на те, що його присутність на з'їзді спровокує чародіїв і змусить до дій. Але Єнніфер не сказала про це ні слова.
З Гірундуму поїхали на Танедд, він, вона, Цирі і Жовтець. Спершу затримались у величезному комплексі палацу Локсії, що займав південно-східне підніжжя гори. Палац вже роївся від гостей з'їзду і супроводжуючих їх осіб, але для Єнніфер одразу знайшли квартиру. Вони провели у Локсії цілий день. Геральт витратив той день на розмови з Цирі, Жовтець на біганину, збирання і розповсюдження пліток, чародійка на примірку і вибір вбрання. А коли прийшов вечір, відьмак і Єнніфер долучились до кольорової процесії, що прямувала до Аретузи – палацу, в якому мав відбутись бенкет. І тепер, у Аретузі, Геральт дивувався і переживав шок, хоч й обіцяв собі, що нічому дивуватись не буде і не дати нічим себе заскочити.
Велетенська центральна зала палацу була збудована у вигляді літери "Т". Довша частина мала вікна, вузькі і неправдоподібно високі, майже сягаючі до підпертого колонами склепіння. Склепіння теж було високо. Так високо, що важко зрозуміти деталі оздоблюючих його фресок, зокрема танець голяків, які становили мотив, що найчастіше повторювався на маловидлах. У вікнах були вітражі, які мали б коштувати справжній статок, але попри це у залах виразно відчувався протяг. Геральт дивувався, що свічі не згасають, але після докладнішого вивчення припинив дивуватись. Канделябри були магічними, а може навіть ілюзорними. У кожному разі вони давали світла достатньо багато, значно більше, аніж свічки.
Коли вони зайшли, всередині розважалась вже добра сотня людей. Зала, як оцінив відьмак, могла умістити щонайменше втричі більше, навіть тоді, якщо посередині, як велів звичай, встановити підковою столи. Але традиційної підкови взагалі не було. Виглядалало так, що балювати слід стоячи, постійно походжаючи вздовж стін, оздоблених гобеленами, гірляндами і прапорцями, які розвівали протяги. Під гобеленами і гірляндами було встановлено ряди довгих столиків. На столиках було викладене вишукане їдло на ще вишуканішому посуді серед вишуканих квіткових композицій і химерних льодових скульптур. Пригледівшись уважніше, Геральт констатував, що вишуканості значно, значно більше, аніж страв.
— Немає столу – підтвердив він понурим голосом факт, розгладивши на собі короткий, чорний розшитий сріблом і тісний у поясі кафтан, у який його одягла Єнніфер.