Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.
Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,
І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.
Де б чужих людей не здибав — зразу острах в них зника,
Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,
І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;
Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника.
Ось уже Мулгазанзарі,— закінчилась довга путь.
Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;
Справді — поле облягають, з пружних луків стріли шлють,
Кричачи звитяжно, звірі, мов колосся стигле, жнуть.
Він зустрічного якогось запитав: "Хто володар,
Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?"
Той сказав: "Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,
Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар".
Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.
Чи красу його я зможу описать пером своїм?
Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніли, бувши з ним;
Стрічних з розуму він зводив станом — пагоном гінким.
Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;
Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,-
Лук схопив, метнув стрілою,— на траву орел упав,
Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.
Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;
Лад порушивши, до нього позбігалися з діброви
І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,-
Не наважувались левня запитати: "Звідки й хто ви?"
Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.
Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою; Дивувавсь Фрідон:
"Що сталось?" і палав уже злобою.
Посланцю Фрідон промовив: "Йди! Що сталось, подивися!
Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?"
Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,
І спинився — в нього очі сліпотою пойнялися.
Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:
Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,
Посланець від Таріела, з ним побратаного нині".
Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним
І сказав: "Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,-
Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь
таким: "Я приїхав до Фрідона, Таріела побратим".
Таріелове наймення у Фрідона будить біль —
Безупинні сльози ллються, стогне серце, лине квиль,
Студенить троянду вітер, з вій зривається мятіль.
Славлячи їх зустріч, кличі пролунали звідусіль.
Поспішив Фрідон назустріч, підійшов і став навпроти,
Рік, на левня задивившись: "Якщо ти не сонце — хто ти?
Раб не зміг, тебе хваливши, гідно вславить всі красоти".
Сльози щастя в них лилися, хоч були журливі доти.
Не соромлячись, в обійми впали, повні втіхи й жару,-
Витязь млів од чар Фрідона, а Фрідон з його млів чару.
Сонце знітилось, узрівши витязів сліпучих пару!
Вбий мене, як стрінеш рівних ти на торзі, в дні базару!
Чи, подібні до Фрідона, десь ще лицарі були?
Та прибув до нього витязь, гідний вищої хвали,-
Гаснуть зорі, що до сонця надто близько підійшли;
Вдень не сяє свічка,— світить тільки в час нічної мли.
Верхи рушили обоє до Фрідонових палат.
Полювання увірвавши, всі вернулися назад;
Щоб побачить Автанділа, військо виладналось в ряд,
Кажуть: "Хто створив це диво, цю принаду всіх принад?"
Витязь мовив до Фрідона: "Знаю — чути хочеш ти,
Хто я, й звідки, і якої добиваюся мети,
Чом я знаю Таріела, через що ми з ним брати;
Буть рабом я годен — він же братом став мене ректи.
Князь, підданий Ростевану, аравійський лицар — я,
Проводир високий війська; Автанділ — моє ім'я.
Я — владар, мене зростила з юних літ царська сім'я.
Хто з людей мене зневажить? Всіх жахає лють моя.
Якось цар на лови рушив. На рівнині, вдалині
Ми узріли Таріела; сльози він ронив рясні,
Не озвавсь на заклик — вчинки всі були його чудні.
Ми розгнівались, не знавши, що горить він у вогні.
Наказав його схопити цар у гнівнім почутті,
Та він військо наше знищив, лави вигубив густі:
Тим побив і руки й ноги, ті сконали, впали ті;
Ясно нам, що не звернути людям місяця з путі.
Та, дізнавшись про поразку, люттю цар спахнув страшною,
Сам туди помчався кінно, гордий, ладнаний до бою.
Таріел, царя впізнавши, заховав смертельну зброю,
Миттю зник, не залишивши навіть сліду за собою.
Повернувшись, ми казали: "Певно, то була мара".
Цар журився, припинились учти, гулі, всяка гра.
Я тоді рішив прознати тайну цього моцара
І його шукати рушив, зрікшись радості й добра.
Я його шукав три роки, втратив сон, забув забави;
Врешті слід його вказали ним поранені хатави,-
Я знайшов тоді троянду, зжовклу з горя і неслави.
Він прийняв мене, мов батько; про свої повідав справи.
Він забрав печери в дивів, кров'ю їх збагрив булат
І почав у тих печерах проживати вдвох з Асмат;
Давнє полум'я печалі мучить витязя в сто крат.
Всіх розлука з ним вдягає в чорний стрій, в жалобу шат!
Живучи в печері, діва сльози точить із очей.
Витязь дівчину годує, наче лев своїх дітей,-
Принесе їй здобич, сам же йде, обходить світ оцей;
Окрім неї, знать не хоче більш нікого із людей.
Він мені, чужинцю, виклав повість днів своїх смутну,
Про кохану і про себе, про недолю їх жахну.
Скільки він зазнав страждання — я, шалений, не збагну!
Вмре він, діви не зустрівши, що кладе його в труну!
В безупинних мандрах схожий він до місяця ясного
І на мить коня не кине — дару цінного твойого;
Наче звір, людей боїться і не бачить анікого.
Горе нам, його згадавши! Горе тій, що вмре за нього!
Загорівсь я жаром левня, спопелів так само в горі,
Пожалів його, і серце стало люте, й думи хворі;
Я схотів знайти для нього лік на землях чи на морі.
Я вернувсь — мене зустріли владарі сумні й суворі.
Я царя просив пустити, він лютився: "Баламут!",
Я війська свої покинув, їм завдав багато смут,
Тайно втік од них, звільнившись од кривавих сліз і пут.
Лік шукаючи для друга, я блукаю там і тут.
Він казав мені про тебе, як братався ти із ним.
Стрівся я з тобою, з левнем, незрівнянним, осяйним.
Де знайти його світило? Ти порадь, як побратим,-
Де знайти оту, що радість шле видющим, жаль — сліпим?"
Відповів Фрідон тужливим словом спогадів і мрій,-
Плачуть голосом співучим. Як вславлять їх плач тремкий?
Плачуть вдвох вони, терплячість втративши в душі своїй,
На троянди ринуть сльози, що бринять на вітах вій.
Дужий плач в рядах вояцьких залунав з усіх сторін,-
Не один роздер одежу, тіло дряпав не один.
Семирічну зніс розлуку сам Фрідон, і плакав він:
"Віроламний, змінний світе! — люта лжа твоїх годин!"
Простогнав Фрідон: "Немає слів сказати, як ти сяєш,
Ти, земне світило, з шляху сонце в небі завертаєш,
Ти життя і світлу радість в людські груди надихаєш,
Хи — планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.
Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,
Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,-
Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,
І життя порожнє стало, і цей світ — огидна бридь".
Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,-
Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;
Зори людські чарували левні тужні, невеселі,
На очей озера чорні впали вій агатні стелі.
Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,
До палати справ державних, рад великих і значних.
Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,
Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.
Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,
Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.
Левні сіли поруч — годі змалювать їх риси гожі!
Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.
Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,
Частували Автанділа, наче сват частує свата:
Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.
Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум'ям пойнята!
На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.
До купелі Автанділа завели. В убір з атласа Одягли —
сто тисяч драхмів коштувала та прикраса,
Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.
Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,-
Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;
Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,
Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.
Витязь рік Фрідону: "Слухай! Длятись я не маю права,-
Хоч розлука із тобою — смерть мені, журба кривава,
Та вогонь ще інший мучить, що забуть його — неслава…
Поспішаю,— жде на мене дальня путь, важлива справа.
Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.
Та куди шляхи лягають,— мушу їхати туди;
Подорожній поспішає, не забарює ходи.
Десь край моря стрів ти сонце,— в ту місцину поведи!"
Відказав Фрідон: "Перечить щось тобі — мені не слід:
Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.
Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!
Та скажи мені — чи зможу пережити твій відхід?
Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;
Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,
Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,-
А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди".
Чотирьох рабів він вибрав — не вжахнуть їх вороги.
Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,
Кусень золота червоний, зливок повної ваги.
Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.
Міцноногий мул придався — постіль виклали на мула.
Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула
Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;
Він стогнав: "Будь з нами сонце — нас зима б не огорнула!"
Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,
Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім
Всі покинули — їх лемент гуркотів, неначе грім;
Голосили: "Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!"
До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,
Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;
Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,-
Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:
"Два раби сюди на берег привезли її в човні,
Білозубу, світлочолу — слуги чорні та страшні;
Я хотів її звільнити і погнався на коні,
Та втекли — замрів їх човен, наче птах, удалині".
Обійнялися обидва, заридали з тяготи;
Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.
Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,-
Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА НА РОЗШУКИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Місяць вповні — витязь їде. Де блукань його межа?
Образ Тінатін уявний серце левня розважа. Каже він:
"Тебе я кинув.