Я перейшов на своє колишнє місце, поклав руку на скатерку й намацав невеличкий горбочок.
— Уже відбули митні формальності? — звернувся до мене кельнер, ставлячи на стіл мою пляшку з вином.
— Звичайно, — відповів я. — Принесіть мені ростбіф. Ми вже у Швейцарії?
— Ще ні, — пояснив він. — От як рушимо, тоді вже будемо у Швейцарії.
Він пішов, а я з нетерпінням чекав, коли нарешті рушить поїзд. Мене раптом охопило те шалене нетерпіння, яке, певно, знайоме і вам. Я дивився у вікно на перон; там якийсь карлик у смокінгу й надто коротких штанцях намагався будь-що розпродати гумпольдкірхське вино,шоколад та ще якусь поживу, що лежала у нікельованому візочку. Потім я побачив чоловіка з мого купе. Він уже був сам і мчав до поїзда.
— А ви добре п'єте, — почувся поряд голос кельнера.
— Що?
— Я хотів сказати, пан п'ють вино так, ніби хочуть загасити пожежу.
Я поглянув на пляшку. Вона була майже порожня. Я навіть не помітив, як випив усе вино. В ту мить під вагон-рестораном загриміли колеса. Пляшка похитнулась і впала. Я підхопив її на льоту. Поїзд набирав швидкість.
— Принесіть мені ще одну, — сказав я. Кельнер зник.
Я вийняв гроші з-під скатерки і сховав до кишені. Невдовзі повернулись американці. Вони сіли до того столу, де я сидів раніше, і замовили каву. Дівчина заходилась фотографувати новий краєвид. Я цілком схвалював її вчинок — то був найкращий у світі краєвид. Підійшов кельнер з пляшкою вина.
— Ось тепер ми у Швейцарії.
Я заплатив за вино і щедро дав йому на чай.
— Візьміть собі вино, — мовив я. — Воно мені вже не потрібне. Я хотів був відсвяткувати одну подію, але тепер помітив, що й першої пляшки було забагато.
— Ви просто випили на голодний шлунок, пане, — пояснив він.
— В тім-то й річ. — Я підвівся.
— У пана, мабуть, день народження? — поцікавився кельнер.
— Ювілей, — відповів я. — Золотий ювілей.
Мій сусід по купе кілька хвилин сидів мовчки; він уже не обливався потом, але було видно, що в нього й досі і сорочка мокра, і піджак. Трохи згодом він спитав:
— Ми вже у Швейцарії?
— Так, — відповів я.
Він знову замовк, дивлячись у вікно. Ми проїздили станцію зі швейцарською назвою. Начальник станції, швейцарець, поїхав рукою, трохи далі на пероні, там, де перекладали багаж, розмовляли два швейцарські поліцаї. В Кіоску можна було купити швейцарський шоколад і швейцарські ковбаски. Мій сусіда перехилився у вікно, щоб купити швейцарську газету.
— Це вже Швейцарія? — спитав він хлопця.
— А що ж іще? Десять рапенів.
— Що?
— Десять рапенів! Десять сантимів! За газету!
Чоловічок заплатив так, наче йому дістався найбільший виграш по лотереї. Зміна грошей, очевидно, остаточно переконала його.. А мені він не повірив. Він розгорнув газету, побіжно проглянув її і знову поклав на столик. Якийсь час я не чув, що він говорить: мене всього заполонило відчуття свободи. Тільки побачивши, що сусід ворушить губами, я почув його слова.
— Нарешті вибрався, — сказав він, витріщившись на мене. — З вашої триклятої країни, пане нацист! З країни, яку ви обернули на казарму і концтабір, свині прокляті! Нарешті я в Швейцарії, у вільній країні, де ви вже не можете командувати! Нарешті можна відкрити рота, не боячись, що ви пнете чоботом у зуби! Що ви зробили з Німеччини, ви — грабіжники і вбивці, кати нещасні!
В куточках уст у нього з'явились маленькі пухирці піни. Він дивився на мене, як бридлива жінка дивиться на жабу. Він вважав мене за нациста, і після всього, що почув про мене, мав на те право.
Я слухав його з незвичайним спокоєм врятованої людини.
— Ви — смілива людина, — відповів я йому. — Я принаймні на двадцять фунтів важчий за вас і сантиметрів на п'ятнадцять вищий. А втім, вилийте свою душу. Від цього вам полегшає.
— Глумитесь? — гукнув він, шаленіючи ще більше. — Ви ще глузуєте з мене? Але я вже вийшов з-під вашої влади! Назавжди вийшов! Що ви зробили з моїми батьком та матір'ю? Що вам заподіяв мій старий батько? А тепер?! Тепер ви ще хочете підпалити весь світ!
— Ви гадаєте, що буде війна? — спитав я.
— Глузуйте, глузуйте! Немовби самі не знаєте! А що вам ще лишається робити з вашою "тисячолітньою імперією" та з шаленою гонкою озброєння? Ви професійні вбивці і бандити! Якщо ви не затієте війни, ваш уявний добробут лусне, як мильна бульбашка, і ви — разом з ним!
— Я теж такої думки, — відповів я, підставляючи своє обличчя під теплі промені пообіднього сонця, яке ніби пестило мене. — Але що буде, коли Німеччина виграє війну?
Чоловік у вологому костюмі вирячився на мене і проковтнув слину.
— Якщо ви виграєте… тоді вже й Бога немає на світі, — насилу вимовив він після паузи.
— Я теж такої думки, — сказав я і підвівся.
— Не чіпайте мене, — прошипів він.:— Вас арештують! Я потягну за ручку стоп-крана й зупиню поїзд! Я викажу вас! Вас так чи інакше треба виказати, ви — шпигун! Я чув, про що ви там балакали!
"Цього мені ще бракувало", — подумав я.
— Швейцарія — вільна країна, — відповів я уголос. — Тут не хапають людей на підставі доносу. А ви, здається, пройшли добру науку там, у Німеччині…
Я взяв свій чемодан і пішов пошукати місця десь в іншому купе. Доводити щось тому істеричному чоловікові я не хотів; але мені не хотілося й сидіти з ним. Ненависть роз'їдає душу, як кислота, байдуже — ненавидиш ти сам чи тебе ненавидять. Досвід мандрівного життя навчив мене й цього.
9
Так я прибув у Цюрих.
Музика в ресторані на мить стихла. З танцювальної площадки долинали збуджені голоси. Потім нараз оркестр гримнув ще дужче, і якась жінка в сукні канаркового кольору та з низкою фальшивих діамантів у зачісці почала співати. І тут сталося неминуче: танцюючи, представник німецької сторони зіткнувся з представником англійської. Кожен з них обвинувачував другого в навмисних діях. Розпорядник і два офіціанти взяли на себе роль Ліги Націй, намагаючись заспокоїти дипломатів, але їх не чули.
Оркестр виявився розумнішим: зненацька змінив ритм. Замість фокстрота він заграв танго, і дипломати мусили або лишитись посеред площадки людям на посміх, або ж танцювати далі. Але німець, як видно, не вмів танцювати танго, тоді як англієць тупцював на місці в такт музики. А що невдовзі інші пари почали штовхати їх обох, то їм не було чого й закидати один одному. Обмінявшись гнівними поглядами, вони попрямували до своїх столиків.
— Треба б на дуель… — презирливо мовив Шварц. — Чому ті лицарі не викликають один одного на дуель?
— Отже, ви прибули в Цюрих… — нагадав я.
Шварц ледве помітно посміхнувся.
— Може, підемо звідси?
— Куди?
— Тут, певно, є звичайні пивнички, відкриті цілу ніч. Ця мені нагадує могилу, в якій танцюють і грають у війну.
Він розплатився й спитав у офіціанта адресу якогось шинку. Офіціант вирвав з блокнота аркуш паперу, написав на ньому адресу і пояснив, як туди йти.
За порогом нас огорнула чудова ніч. Ще світили зорі, але на обрії море і ранок уже лежали в блакитних обіймах. Небо здавалося глибшим, а запах солі і квітів сильнішим, ніж увечері. Все обіцяло ясний день. Удень Лісабон таїть у собі щось наївно-театральне, він зачаровує і полонить, а вночі це місто-казка, яке з усіма своїми вогнями спускається терасами до моря, наче святково прибрана жінка схиляється над своїм смаглявим коханцем.
Якийсь час ми стояли мовчки.
— Отаким колись уявлялось нам життя, правда? — за хвилину озвався Шварц із сумом у голосі. — Тисячі вогнів, а вулиці ведуть у нескінченну даль…
Я не відповів. Для мене життям було судно, що стояло на Тахо, і воно мало відплисти не в нескінченну даль, а до Америки. Пригод з мене було вже досить: попереднє життя закидало нас ними, як гнилими яйцями. Найнеймовірнішою пригодою був чинний паспорт, віза та квиток на пароплав. Ці буденні речі стали для нас, мандрівників мимоволі, недосяжною мрією, а пригоди — мукою.
— Цюрих видався мені таким, як оце місто вам сьогодні вночі, — вів далі Шварц. — Там почалося те, що, як мені здавалось, я вже втратив назавжди. Ви знаєте, що час — це ріденька настойка смерті, яка поступово завдає нам шкоди, немов отрута повільної дії. На початку цей еліксир оживляє і навіть вселяє віру в наше безсмертя, та коли він крапля за краплею, день за днем стає міцнішим, то зрештою перетворюється на кислоту, що робить нашу кров дедалі каламутнішою, отруює її. Навіть коли ми намагаємось у ті роки, які нам іще лишились, викупити, повернути молодість, нічого з того не виходить, кислота часу вже змінила нас, і хімічна сполука вийде інша, хіба що станеться якесь чудо. І те чудо сталось.
Він зупинився, задивившись на місто, що мерехтіло численними вогнями.
— Мені б хотілося, щоб ця ніч лишилась у моїй пам'яті як найщасливіша ніч за все моє життя, — прошепотів він. — Але вона найжахливіша: Ви не вірите, що пам'ять може зробити таку метаморфозу? Вона повинна це зробити! Пережите чудо ніколи не здається повним, поки пам'ять не зробить його таким, — і коли щастя вмерло, воно вже не може змінитись і вилитись у розчарування. Щастя лишається повним. І от коли тепер мені вдасться викликати його в пам'яті — чи ж не лишиться воно назавжди таким, яким я його бачив? Чи не буде щастя жити, поки живий я сам?
Коли Шварц стояв отак на вуличних сходах в імлі могутнього припливу світанку — нужденна, забута постать ночі, — він скидався на сновиду, і мені раптом стало його страшенно жаль.
— Це правда, — поступливо сказав я. — Справді, як можемо ми знати, чи щасливі ми і в якій мірі, поки не дізнаємось, що лишиться від того щастя?
— Особливо коли ми ні на мить не забуваємо, що затримати щастя неможливо, і тому навіть не намагаємось цього зробити, — пошепки додав Шварц. — А якщо ми не схопимо його своїми грубими руками — чи не лишиться воно тоді, несполохане, в глибині наших очей? І чи не житиме воно там і далі, аж поки живі будуть очі?
Він усе ще дивився вниз на місто — туди, де у нього в кімнаті стояла ялинова труна і де дрімав на якорях пароплав. Якусь мить здавалось, ніби його обличчя розпалось у смертному тліні на шматки — так воно було спотворене виразом смертельного болю. Потім воно знову почало оживати, ворухнулось, рот уже не здавався темним проваллям, а очі — чорними камінцями.
Ми пішли далі вниз, у напрямі гавані.
— Мій пане, — озвався Шварц трохи згодом.