Я піднімаю кілька каштанів і розглядаю лаковану, з прожилками, як червоне дерево, шкаралупу зі світлим плямками біля основи. Важко повірити, що все це існує. Я озираюся навколо – скільки всього неймовірного оточує мене: ці яскраві кольори на деревах, оповитий блакитним серпанком ліс, справжній ліс, а не знівечені снарядами обгорілі пні, вітер без порохового диму та без смороду газів над полями, зорана земля, яка жирно виблискує і терпко пахне, і коні, запряжені в плуги, а за ними орачі – без гвинтівок, орачі, які повернулися на батьківщину, орачі в солдатських шинелях.
Сонце за гаєм, сховавшись у хмару, випускає звідти пучки променистого срібла, високо в небі майорять яскраві паперові змії, запущені дітлахами, легені вдихають прохолоду, вбирають і випускають холодне повітря, немає більше ні снарядів, ні мін, немає ранця, який тисне на груди, немає ременя, який туго підперізує живіт, немає більше ниючого болю в потилиці від постійного настороженого очікування і вічного повзання, більше не висить над тобою необхідність бути готовим щомиті припасти до землі й лежати нерухомо, аж поки тебе не наздожене нелюдський жах чи й сама смерть, – я йду вільно, випроставшись на весь зріст, розправивши плечі, і з усією гостротою відчуваю: я тут, я йду відвідати свого товариша Адольфа.
Вхідні двері прочинені. Праворуч – кухня. Стукаю. Ніхто не відгукується. Голосно кажу: "Доброго дня". Жодної відповіді. Проходжу далі й відчиняю ще одні двері. Біля столу самотньо сидить чоловік. Він підіймає очі. Пошарпана солдатська куртка, здичавілий погляд – Бетке.
– Адольфе! – радісно кричу я. – Ти нічого не чув, чи що? Задрімав?
Не змінюючи пози, він простягає руку.
– Я давно хотів тебе провідати, Адольфе.
– Добре зробив, Ернсте, що приїхав, – сумно відгукується він.
– Щось трапилося? – з тривогою запитую я.
– Та нічого страшного, Ернсте, дрібниці.
Я підсідаю до нього:
– Послухай, що з тобою?
Він відмахується:
– Нічого, Ернсте, облиш. Але це чудово, що ти надумав провідати мене. – Він встає. – А то просто здуріти можна, все сам та сам.
Я озираюся. Дружини його ніде не видно.
Помовчавши, Адольф повторює:
– Добре, що ти приїхав.
Він порпається в шафі та дістає горілку й сигарети. Ми п'ємо з товстих чарок із рожевим візерунком на денці. У вікно видно сад і алею фруктових дерев. Вітряно. Порипує хвіртка. У кутку цокає зроблений із темного дерева стоячий годинник із гирями.
– За твоє здоров'я, Адольфе!
– Будь здоровий, Ернсте!
Кішка крадеться по кімнаті. Вона стрибає на швейну машину й муркоче. Ми мовчимо. Аж ось Адольф починає говорити:
– Вони постійно приходять – мої батьки й тесть із тещею, і говорять, говорять, але я не розумію їх, а вони не розуміють мене. Немов нас підмінили всіх. – Він підпирає голову рукою. – Коли ми з тобою розмовляємо, Ернсте, ти мене розумієш, я – тебе, а між ними та мною ніби стіна якась.
І тут я дізнаюся про все, що сталося.
Ветке підходить до свого будинку. На спині ранець, в руках – мішок із цінними продуктами – кава, шоколад, є навіть шматок шовку на сукню.
Він хоче увійти якомога тихіше, щоб влаштувати дружині сюрприз, але собака гавкає, як скажений, і мало не перекидає будку; тут уже він не може стримати себе, він мчить уздовж алеї між яблунями. Його алея, його дерева, його будинок, його дружина. Серце б'ється, як ковальський молот, підступило до самого горла, двері навстіж, глибокий вдих. Нарешті!
Маріє!
Він бачить її, він одним поглядом охопив її всю, радість переповнює його, напівтемрява, рідний дах, цокання годинника, стіл, старе глибоке крісло, дружина. Він хоче кинутися до неї. Але вона відступає на крок, вдивляючись у нього, як у привида.
Він нічого не може зрозуміти.
– Ти що, злякалася? – питає він зі сміхом.
– Так, – несміливо відповідає вона.
– Та що ти, Маріє, – заспокоює він її, тремтячи від хвилювання. Тепер, коли він нарешті вдома, його всього трясе. Адже так давно він не був тут.
– Я не знала, що ти так скоро приїдеш, Адольфе, – каже дружина. Вона притулилася до шафи й дивиться на чоловіка широко розкритими очима. Якийсь холодок змійкою вповзає в нього та на мить стискає серце.
– Хіба ти не рада, Маріє? – безпорадно питає він.
– Ну що ти, Адольфе, звичайно, рада.
– Щось трапилося? – продовжує він розпитувати, все ще не випускаючи з рук речей.
Вона не відповідає й починає плакати. Потім опускає голову на стіл – уже краще хай він одразу про все дізнається, адже люди все одно розкажуть: вона тут зійшлася з одним, вона сама не знає, як це вийшло, вона зовсім не хотіла цього й весь час думала тільки про Адольфа, а тепер нехай він хоч вбиває її, їй байдуже.
Адольф стоїть і стоїть, аж раптом відчуває, що ранець у нього все ще на спині. Він відстібає його, витягує речі. Він весь тремтить і повторює про себе: "Не може цього бути, не може бути", – і продовжує розбирати речі, щоб зайняти себе чимось; шовк шелестить у нього в руках, він простягає їй: "Ось я… привіз тобі", і все повторює про себе: "Ні, ні, не може цього бути, не може бути!" Він безпорадно простягає їй червоний шовк, і до свідомості його ще нічого не дійшло.
А вона все плаче і чути нічого не хоче. Він замислено сідає на лаву й раптово відчуває гострий голод. На столі лежать яблука з його власного саду, чудовий ранет; він бере їх і їсть, аби щось робити. І раптом руки у нього опускаються: він зрозумів. Несамовита лють скипає в ньому, йому хочеться що-небудь рознести вщент, він вибігає з дому на пошуки кривдника.
о
Адольф не знаходить його. Іде в шинок. Його зустрічають привітно. Але всі ніби на голках, в очі не дивляться, в розмовах обережні, – отже, все знають. Він робить вигляд, ніби нічого не трапилося, але кому це під силу? Він п'є щось і вже збирається йти, як раптом його запитують: "А додому ти заходив?" Він виходить із шинку, і його супроводжує мовчання. Він нишпорить по всьому селу. Стає пізно. Ось він знову біля своєї хвіртки. Що йому робити? Він заходить. Горить лампа, на столі кава, на плиті сковорідка зі смаженою картоплею. Серце у нього стискається: як добре було б, якби все було як слід. Навіть біла скатертина на столі. А тепер від цього тільки ще важче.
Дружина сидить біля столу й більше не плаче. Коли він сідає, вона наливає йому каву і приносить картоплю та ковбасу. Але для себе тарілки не ставить.
Він дивиться на неї. Вона схудла та зблідла. І знову гостра гіркота безнадійності перевертає всю його душу. Він ні про що не хоче більше знати, він хоче піти, замкнутися, лягти на ліжко й перетворитися на камінь. Кава парує, він відсуває її, відсуває і сковорідку з картоплею. Дружина лякається. Вона знає, що зараз буде.
Адольф продовжує сидіти, встати він не в змозі, хитнувши головою, він тільки вимовляє:
– Іди геть, Маріє.
Не кажучи ні слова, вона накидає на себе хустку, ще раз підсуває до нього сковорідку й боязко просить: "Ти хоч поїж, Адольфе", – і йде геть. Вона йде, як завжди, тихою ходою, безшумно. Стукнула хвіртка, гавкнув собака, за вікнами виє вітер. Ветке залишається сам.
А потім настає ніч.
Кілька днів такої самотності у власному будинку для людини, яка щойно повернулася з окопів, – це важке випробування.
Адольф намагається знайти свого кривдника, він хоче побити його, побити до напівсмерті. Але той, відчувши небезпеку, своєчасно зник. Адольф підстерігає його, шукає всюди, але не може напасти на слід, і це добиває його остаточно.
Приходять тесть і теща й намагаються поговорити з ним: дружина його, мовляв, давно схаменулися, чотири роки самотності – це не дрібниця, винен у всьому цей негідник, під час війни ще й не такі речі бували.
– Що робити, Ернсте? – Ветке дивиться на мене.
– Будь воно тричі прокляте! Чорт! – кажу я.
– І для цього, Ернсте, ми поверталися додому.
Я наливаю, ми п'ємо. В Адольфа закінчилися сигари, і оскільки він не хоче йти по них у шинок, вирушаю туди я. Адольф багато курить, і з сигарами йому буде легше. Тому я відразу беру цілий ящик "Лісової тиші"; це товсті коричневі обрубки, які цілком відповідають своїй назві: вони зроблені з чистого, без усяких домішок, букового листя. Але це краще, ніж нічого.
Коли я повертаюся, в будинку Адольфа є ще хтось. Я відразу здогадуюсь, що це його дружина. Вона тримається прямо, але плечі в неї похилі. Є щось зворушливе в жіночій потилиці, щось дитяче, і, мабуть, ніколи не можна на жінку всерйоз розізлитися. Товстухи з жирними потилицями, звичайно, не враховуються.
Я знімаю кашкет і вітаюся. Жінка не відповідає. Я ставлю перед Адольфом сигари, але він не доторкається до них. Годинник цокає. За вікном кружляє листя каштана; іноді поодинокі листки шурхотять об вікно, а вітер приплюскує їх, і тоді здається, що ці п'ять зелених зубців на одному стеблі погрожують тобі крізь шибку, наче розчепірені пальці, руки, які тягнуться до тебе з вулиці – темні, мертвотні руки осені.
Нарешті Адольф робить якийсь рух і говорить незнайомим мені голосом:
– Ну, йди вже, Маріє.
Вона слухняно, як школярка, встає і, дивлячись прямо перед собою, йде. М'яка лінія потилиці, вузькі плечі – і як тільки все це могло трапитися?
– Ось так вона приходить щодня і сидить тут, мовчить, чекає чогось і все дивиться на мене, – з глибокою гіркотою говорить Адольф.
Мені шкода його, але тепер уже не тільки його, а й жінку.
– Поїхали до міста, Адольфе, який сенс тобі стирчати тут? – пропоную я.
Він відмовляється. Надворі загавкав собака. Стукнула хвіртка. Це Марія пішла до своїх батьків.
– Вона хоче повернутися до тебе, Адольфе?
Він киває. Я більше ні про що не розпитую. З бідою своєю він повинен упоратися сам.
– Їдьмо, Адольфе, – намагаюся я вмовити його.
– Іншим разом, Ернсте.
– Ти хоч закури! – я присуваю до нього ящик і чекаю, поки він бере сигару. Потім простягаю йому на прощання руку:
– Я скоро знову приїду до тебе, Адольфе.
Він проводжає мене до хвіртки. Відійшовши трохи, я озираюся. Він усе ще стоїть біля паркану, а за ним згустилися вечірні сутінки, як тоді, коли Адольф зійшов із поїзда й пішов від нас. Краще б він залишився з нами! А тепер він один і нещасний, і ми не можемо допомогти йому, як би ми цього не хотіли. Ех, на фронті було значно простіше: живий – значить, усе добре.
II
Я лежу на дивані, витягнувши ноги, поклавши голову на валик і заплющивши очі.