Нарешті, ледве спромігшись розплатитися, він з усією компанією почалапав до дверей.
Штайнер поприбирав, тоді налив собі ще повну склянку сливовиці й випив. У голові гуло. Він сів на стіл і трохи посидів, устромивши очі в скатерку. Нарешті встав і пішов до своєї комірчини. Там він розшукав серед речей фото дружини й довго дивився на нього. Від самого свого від'їзду він нічого про неї не чув. І не писав ні разу, побоюючись, що за її листуванням стежать. Він гадав, що вона послухалась і взяла з ним розлуку.
— Сто чортів! — Штайнер підвівся. — Може, вона давно живе з іншим, а мене забула! — Він роздер фотокартку надвоє й кинув додолу. — 3 цим теж треба покінчити. Бо пропаду. Я самотній чоловік, Йоганн Губер, ніякий я не Штайнер, і крапка!
Він випив іще чарку, потім замкнув двері й вийшов на вулицю. Недалеко від Рингу його зачепила якась дівчина:
— Ходімо зі мною, любчику!
— Ходімо.
Дівчина пішла поруч, допитливо поглядаючи скоса на Штайнера.
— Ти ж і не глянув на мене!
— Та чого там! — буркнув Штайнер, не підводячи голови.
— Авжеж, не глянув! Я тобі подобаюсь?
— Подобаєшся.
— Як це в тебе швидко виходить!
— А чого тут воловодитись! — кинув Штайнер.
Дівчина взяла його під руку.
— А що ти мені даси, любчику?
— Я там знаю… А що ти хочеш?
— Ти на цілу ніч?
— Ні.
— Двадцять шилінгів даси?
— Десять. Я ж кельнер, заробляю небагато.
— Щось ти не схожий на кельнера.
— Буває, чоловік не схожий на президента, а проте він якраз і є президент.
Дівчина засміялась.
— А ти веселий хлопчина. Я люблю веселих. Ну, про мене, хай і десять. У мене гарненька кімнатка… Ось побачиш, ти будеш щасливий зі мною.
— Ти ба… — буркнув Штайнер.
Кімнатка була таки справжнє кубельце: скрізь червоний плюш, порцелянові цяцьки, на столиках серветочки, на стільцях чохли. На дивані сидів цілий рядок плюшевих ведмедиків, карнавальних ляльок та матер'яних мавп. Над диваном висіла збільшена фотографія: фельдфебель у повній уніформі, вибалушені очі, нафарблені вуса.
— Це твій чоловік? — спитав Штайнер.
— Ні, це хазяйчин небіжчик.
— Певно, рада, що здихалась його, еге!
— Багато ти знаєш! — Дівчина розстебнула блузку. — Вона ще й досі за ним реве, такий був хлопчина. Як штик, розумієш?
— Чого ж вона тоді повісила його в тебе?
— У неї ще один портрет є. Більший, розфарбований. Звісно, тільки форма розфарбована, розумієш? Ходи сюди, розстебни мені гаплики на спині!
Штайнер відчув під руками тугі плечі. Він не чекав такого, бо знав іще зі своїх солдатських часів, які повії на дотик — м'які, в'ялі.
Дівчина кинула блузку на диван. Груди в неї були повні, пругкі, як і пасувало до міцних пліч та шиї.
— Сядь, любчику, — сказала вона. — Спочинь. У кельнерів та в нашої сестри завжди ноги болять.
Вона стягла з себе спідницю.
— Сто чортів! — вигукнув Штайнер. — А ти гарна!
— Та це мені вже не один казав… — Дівчина акуратно згорнула спідницю. — Будь ласка, якщо тобі неважко…
— Де там не важко!
Вона через плече озирнулась на нього:
— Ну, ти й жартун!
Штайнер не зводив із неї очей.
— Чого ти на мене так дивишся? — спитала дівчина. —Аж страх бере! Господи, очі — як ножі! Що, давно не мав жінки, еге?
— Як тебе звуть? — спитав Штайнер.
— Тільки не смійся… Ельвірою. Це моїй матері так заманулося, їй весь час хотілось вибитися в пани. Ну, лягаймо.
— Ні, давай ще вип'ємо.
— А гроші в тебе є? — швиденько спитала вона.
Штайнер кивнув. Ельвіра, як була гола, підійшла до дверей і гукнула:
— Фрау Пошніг! Нам що-небудь випити!
Хазяйка прибігла вмить, наче вона стояла і підслухувала під дверима. Була вона кругленька, затягнена в чорний оксамит, червонощока, з блискучими очицями-ягідками.
— А яке в нас шампанське є! улесливо щебетала вона. — Як мед!
— Горілки! — буркнув Штайнер, не дивлячись на неї. — Сливовиці, кіршу, тирличівки — однаково.
Жінки перезирнулися.
— Кіршу, — сказала Ельвіра. — Того доброго, з верхньої полиці. Десять шилінгів, любчику.
Штайнер віддав їй гроші.
— Чого в тебе таке біле тіло? — спитав він.
— Гарне, еге? — Ельвіра крутнулась перед ним на всі боки. — Таке буває тільки в рудоволосих.
— О, а я й не примітив, що в тебе руде волосся, — здивувався Штайнер.
— Та я ж у капелюшку була, любчику! — Ельвіра взяла з хазяйчиних рук пляшку. — Вип'єте й ви з нами, фрау Пошніг?
— Коли ваша ласка… — Хазяйка сіла. — Добре вам живеться, панно Ельвіро! — Вона зітхнула. — А що мені, бідній удові… усе сама та й сама.
Бідна вдова вихилила чарку і зразу ж налила собі ще.
— Будьмо здорові, кавалере! — вона підвелася й кокетливо зиркнула на Штайнера. — Красненько дякую. Доброї вам ночі.
— Ти їй припав до смаку, любчику, — пояснила Ельвіра.
— Подай-но мені склянку, оту! — сказав Штайнер. Потім налив повну й випив.
— Господи! — Ельвіра стурбовано глянула на нього. — Не нароби тільки мені бешкету, соколику мій. Іще поб'єш що-небудь, а тут же все дороге!
— Сядь! — звелів їй Штайнер. — Біля мене.
— Може, краще поїдемо куди-небудь? У Пратер або ж до лісу.
Штайнер підвів голову. Зсередини, з мозку, м'якими молоточками стукав у очі хміль.
— До лісу? — перепитав він.
— Еге ж, до лісу. Або в поле, в жита. Адже ж літо.
— Поле… Літо… Чого це тобі поле на думку спало?
— А хіба що? — стурбовано зацокотіла Ельвіра. — Таж зараз літо, любчику. Улітку всі люблять ходити в поле, хіба не знаєш?
— Не ховай пляшки, не бійся, нічого я тут тобі не поб'ю. У поле, кажеш? Улітку?
— Авжеж, улітку, любчику. Взимку ж холодно.
Штайнер знову налив собі повну склянку.
— Сто чортів, як від тебе пахне…
— Руді всі так пахнуть, любчику.
Молоточки застукотіли частіше. Кімната захиталася перед очима.
— Поле… — мовив Штайнер повільно, важко. — Вітер, ніч…
— Лягаймо вже, любчику, роздягайся.
— Відчини вікно.
— Таж воно відчинене, любчику! Іди сюди, й будемо щасливі.
Штайнер вихилив склянку.
— Ати була коли-небудь щаслива? — спитав він, упершись очима в стіл.
— Аякже! І не раз.
— Ет, помовч ти! Погаси світло.
— Та роздягнися ж спершу!
— Погаси світло, кажу!
Ельвіра послухалася. У кімнаті стало темно.
— Ну, лягай у постіль, любчику!
— Е ні! В постіль не ляжу. Постіль — це річ інша. Стонадцять чортів! Не ляжу.
Штайнер непевною рукою вилив у склянку рештки горілки. Кров бухала йому в голову. Дівчина перейшла кімнату, стала біля вікна й виглянула надвір. Слабеньке світло вуличного ліхтаря впало на її темні плечі. За її силуетом у вікні синіла ніч. Дівчина підняла руку до зачіски.
— Іди сюди, — хрипко сказав Штайнер.
Дівчина повернулась і підійшла темною невиразною тінню, ступаючи м'яко, беззвучно — стигла, як колос, пахуча, як тисяча жінок і ще одна…
— Маріє… — прохрипів Штайнер.
Дівчина засміялася грудним, ласкавим сміхом:
— От бач, любчику, який ти п'яний! Мене ж звуть Ельвірою.
8
Кернові пощастило продовжити свій дозвіл іще на п'ять днів, потім його вислали. Йому дали безплатний квиток до кордону, і там він прийшов на митницю.
— Без документів? — спитав чех-доглядач.
— Атож.
— Заходьте. Там уже є ваші. Години за дві можна буде рушати.
Керн зайшов до митниці. Там сиділи й ждали ще троє — дуже блідий чоловік із жінкою та старий єврей.
— Добривечір, — привітався Керн.
Вони щось промимрили у відповідь.
Керн поставив валізу, сів і заплющив очі. Він стомився й хотів заснути, бо знав, що йти вночі доведеться далеченько.
— Ми перейдемо, — почув він голос блідого чоловіка. — Ось побачиш, Анно, перейдемо, і там усе буде краще.
Жінка мовчала.
— Ось побачиш, перейдемо, — знову забубонів чоловік. — Я певен. Та й чому б їм нас не пропустити?
— Бо ми їм непотрібні, — відказала жінка.
— Хіба ж ми не люди?
"Дурень ти, дурень", — подумав Керн. Засинаючи, він іще чув мурмотіння блідого.
Він прокинувся, коли митний доглядач прийшов, щоб відвести їх. Польовою дорогою вони вийшли до лісу, що чорною громадою здіймався на тлі темного неба.
Митник зупинився.
— Ідіть оцією стежкою, вона там далі звертає праворуч. А як вийдете на дорогу, повернете вліво. Ну, на все добре!
І він зник у темряві.
Четверо висланців якусь хвилину нерішуче постояли.
— Ну, і що нам тепер робити? — спитала врешті жінка. — Дорогу хто-небудь знає?
— Я піду попереду, — сказав Керн. — Я вже був тут рік тому.
Вони рушили в пітьму. Місяць іще не зійшов. Під ногами, невидна, вороже шаруділа волога трава. Нарешті їх прийняв під своє шумливе шатро ліс.
Вони йшли довго. Керн чув за собою кроки супутників. Зненацька попереду спалахнули електричні ліхтарики і чийсь грубий голос ревнув:
— Стій! Ані руш!
Керн рвонув убік. Він біг крізь темряву, наштовхувався на дерева, помацки пробирався далі, чуючи за собою тупіт чиїхось ніг. Набігши на ожинові зарості, він кинув свою валізу в саму гущавину й обернувся. Його наздоганяла жінка.
— Сховайтесь! — шепнув він їй. — Я злізу на дерево.
— Таж чоловік… От іще мені!..
Керн швиденько видряпався на дерево й сів у розвилці. Під ним лагідно шелестіло листя. Внизу, причаївшись, стояла жінка: він не міг бачити її, тільки відчував, що вона там стоїть.
Оподалік щось прогомонів старий єврей.
— А мені начхати! — відрубав грубий голос. — Без паспорта не пропущу, і квит!
Керн прислухався. Трохи згодом почув і голос блідого чоловіка, який щось відповідав жандармам. Отже, спіймано їх обох. Тієї ж Миті під деревом зашелестіло. Жінка, щось мурмочучи, пішла назад.
Хвилинку було тихо. Потім між деревами замелькали промені ліхтариків. Кроки наближалися. Керн щільніше припав до стовбура. Рясне листя на нижчих гілках добре маскувало його.
Нараз почувся різкий, істеричний голос жінки:
— Він десь тут! Він на дерево зліз, отут-о!
Промінь ліхтарика ковзнув угору, і грубий голос гукнув:
— Злазьте! А то стрілятиму!
Керн іще мить подумав. Нічого не вдієш. Він зліз додолу. Промінь ліхтарика різонув очі.
— Паспорт?
— Якби в мене був паспорт, чого б я дерся на дерево…
Керн глянув на жінку, що виказала його. Вона аж трусилася од нестямної люті.
— Ач який хитрий! — засичала вона на нього. — Утекти, а ми щоб лишилися! Ні, хай усі лишаються! — вереснула вона. — Усі!
— Тихо! — гримнув жандарм. — Стати докупи! — Він освітив ліхтариком групку спійманих. — Вас би слід за грати вкинути, ви це й самі знаєте! За нелегальний перехід кордону. Та шкода харчі на вас переводити. Гайда назад у Чехословаччину! Тільки затямте: вдруге стрілятимемо без попередження.
Керн розшукав у ожині свою валізу.