Зробивши певне зусилля, я одвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалось, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона розсміялась, щиро, безтурботно, ніби висміюючи мене...
— Яка ж ви дитина, — сказала вона, — боже, яка ж ви ще дитина!
Я витріщив на неї очі.
— Авжеж, — нарешті заговорив я, — ще б пак... — І раптом я знайшов правильний тон: — Ви, певно, вважаєте мене мало чи не за ідіота?
Вона сміялась... Я швидко зробив крок уперед, міцно притяг її до себе — хай думає, що хоче. її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було перед самими очима, я відчув тонкий персиковий запах її шкіри, очі її наблизились до моїх, і раптом я відчув її губи у себе на устах.
Перш ніж я зрозумів, що саме сталося, вона зникла.
По дорозі назад я знову спинився коло казана з ковбасками нашої "матінки".
— Дай-но мені велику порцію ковбаси! — зажадав я весело.
— З гірчицею? — спитала "матінка", вбрана в чистий білий фартух.
— Побільше гірчиці, матінко!
Отак стоячи, я зі смаком з'їв ковбасу; з кафе "Інтернаціональ" Алоїс виніс мені до неї кухлик пива.
— Людина — це чудернацьке створіння, правда, матінко? — сказав я.
— Авжеж, — завзято підтвердила "матінка", — вчора підходить один пан, з'їдає дві віденських ковбаски з гірчицею, а грошей — немає. "Що ж, — думаю собі, — уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш — нехай собі йде, адже буває часом і таке". І що ж ти думаєш, приходить він сьогодні, платить за ті віденські ковбаски та ще й на чай мені дає...
— Це — людина довоєнних часів, матінко! А як загалом ідуть справи?
— Погано. Вчора сім пар віденських і дев'ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, давно б мені була скрута
Дівчата — це були повії, що допомагали "матінці" чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з'їсти сардельку — нехай же й "матінка" щось заробить.
— Тепер оце незабаром потеплішає, — вела "матінка" далі, — але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.
— Дай-но мені ще одну сардельку, — сказав я, — смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?
Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:
— Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. "Матінка" була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв'язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п'ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у "матінки" все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але "матінка" жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.
Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п'ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.
— Ти все ще на добрій посаді? — спитала мене "матінка".
— Атож. Заробляю тепер добре.
— Отож дбай про те, щоб її не втратити.
— Та вже подбаю, матінко...
Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.
— Ви дуже симпатична, — сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.
— Ні, справді, — не вгамовувався я. — Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!
Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.
Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло — зубрив!
— Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, — звернувся я до нього.
Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.
— Я не голодний.
Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.
— А ти спершу подумай як слід, — сказав я. — Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу...
Проходячи з ним коридором, я побачив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними мені почувся чийсь легкий віддих. "Ага", подумав я собі і в ту ж мить почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок, а двері одійшли і теж лишилися трохи відхилені. Очевидячки, ввесь пансіон чатував на мою кузину.
З-під стелі яскраве світло заливало мою комірчину, а в ній — парчеві крісла пані Залевської. У сяйві настільної лампи, позиченої в Гассе, виблискував ананас, найвитонченіша ліверна ковбаса, сьомга, пляшка шеррі...
Коли ми з оторопілим Георгом саме взялися добре підрубати, у двері постукали. Я зрозумів, що зараз буде.
— Увага, Георге! — прошепотів я, а тоді гукнув: — Заходьте!
Двері розчинилися, зайшла, завмираючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту — бандероль, якусь афішку, що закликала мене невідкладно перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як великосвітська дама старих добрих часів: мережана сукня, шаль з бахромою, брошка з портретом небіжчика Залевського в медальйоні. Солодка усмішка враз застигла їй на обличчі, спантеличено дивилася вона на збентеженого Георга. А я безсоромно розреготався. Господиня вмить опанувала себе.
— Ага, дістали гарбуза! — в'їдливо сказала вона.
— Авжеж дістав, — погодився я, все ще захоплений її пишним вбранням. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!
Пані Залевська невдоволено глянула на мене.
— А ви ще смієтесь? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас стирчить пляшка з горілкою.
— Добре сказано, — відповів я, — але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?..
Вона вагалась, але нестерпне бажання довідатись, може, про дещо перемогло. Я відкрив пляшку шеррі,
Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру і пробрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто і ковдру, зняв трубку правою рукою, а лівою знизу притримував пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні Залевської вуха були на диво довжелезні. Мені пощастило — Патріція Гольман була вдома.
— Давно ви вже повернулися з свого таємничого побачення?
— Уже з годину.
— Шкода. Якби ж я знав...
— Ні, однаково нічого б не вийшло, — засміялася вона. — Лежу в ліжку і знову температурю. Дуже добре, що повернулася додому рано.
— Температурите? А це чого?
— Ах, нічого особливого. А ви що сьогодні ввечері робили?
— Розмовляв з хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Ваша справа вдалася?
— Сподіваюсь, що вдасться.
У мене під накриттям створилася страшенна задуха. Щоразу, коли дівчина говорила, я підіймав "завісу" і похапливо дихав свіжим повітрям, а потім закривав "кватирку" і говорив сам, щільно притуливши рота до трубки.
— Чи є серед ваших знайомих хтось, кого звуть Робертом?
Вона розсміялась:
— Не знаю... Думаю, що ні...
— Шкода. Я б охоче послухав, як ви це вимовляєте. Може, проте, все ж таки спробуєте?
Вона знову розсміялася.
— Ось так, жартома... — сказав я. — Приміром таке: Роберт — осел!
— Роберт-дитина!
— У вас чудова вимова, — сказав я. — А тепер давайте спробуємо з Роббі... Отже: Роббі — це...
— Роббі — це пияк, — стиха вимовив далекий голосок, — а тепер треба спати, я прийняла снотворне, і в голові вже гуде.
— Ну, то на добраніч, спіть спокійно!
Поклавши трубку, я відсунув пальто і ковдру. Випроставшись, я скам'янів. На крок від мене, наче при вид, стояв пенсіонер — фінансовий радник, що мешкав у кімнаті поруч з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.
— Тсс! — прошепотів він, оскаливши зуби.
— Тсс! — прошепотів я й собі, посилаючи його в думках під три чорти.
Він підняв палець:
— Не розляпаю ні слова... а скажіть: це ви про політику, га?
— Що таке?! — здивувався я. Він підморгнув:
— Не турбуйтесь! Сам належу до крайнього правого крила. Ви потайки розмовляли на політичну тему? Я зрозумів і теж осміхнувся.
— На високополітичну!
Він кивнув головою і прошепотів:
— Хай живе його величність!
— Слава, слава, хай живе! — відповів я. — А тепер ось про що інше: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?
Він здивовано похитав лисою головою.
— Не знаєте? І я не знаю. Але той, хто винайшов, — хлопець хоч куди!
IX
Неділя. День перегонів. Останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали "Карла" аж до найдрібнішого гвинтика, мастили, приводили до ладу. Тепер ось ми сиділи коло складу запчастин і чекали на Кестера — він пішов на стартову площадку.
Зібралися ми тут усі: Грау, Валентин, Ленц, Патріція Гольман і, зрозуміло ж, Юпп — у комбінезоні, шлемі і захисних окулярах. Юпп мав бути напарником Кестера, бо важив найменше. Ленц, щоправда, мав свої сумніви. Він твердив, що Юппові величезні лапасті вуха чинять надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить кілометрів двадцять швидкості, або перетвориться на літак.
— Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім'я? — запитав Готфрід Патріцію Гольман, що сиділа поруч з ним.
— Мати моя була англійка, її теж так звали-Пат.
— А, Пат — це вже щось інше. Це вже легше вимовляти. — Він видобув чарку й пляшку. — Отже, за дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!
Я пильно подивився на нього. Коли я все ще тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він втнув отаке серед білого дня — йому й непереливки! А вона собі на це сміється і справді називає його Готфрідом!
Але Фердінанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив з дівчини очей. Він декламував звучні вірші і заявив, що писатиме її портрет.