Здавалося, вони забули й про Водоп'янова. Зате росіяни, дізнавшись про все, оголосили, що хочуть присвоїти Ройсу звання Героя Радянського Союзу.
— Що? — спитав він Маевського, котрий приїхав повідомити йому це.
— Герой Радянського Союзу,— повторив той, тиснучи йому руку.— І ви мусите прийняти пашу нагороду. Так, так. До цього часу ми ще нікому з іноземців не давали такого звання за мирних умов.
— Але як же я можу стати Героєм Радянського Союзу?
— Не знаю, але сподіваюсь, що ви погодитесь.
Дехто з друзів давно вже висловлював думку про нагородження Ройса, та він так опирався, що про це забули. То не було з його боку виявом снобізму. Він не бажав отримувати нагороду за вимушену хоробрість. У нього досить їх з війни. От коли б йому дали медаль Полярника, то інша справа, адже їх видавали за вклад у дослідження Півночі, хоч навряд чи він заслужив її своїми мандрами з Во-доп'яновим.
Бути Героєм Радянського Союзу!.. Це навіть дивно.
— Кумедно якось виходить,— сказав він Маєвському, хоч той не бачив у цьому нічого дивного.
Руперт пробачився за свою нетактовність.
— Це дуже високе звання,— пояснив Маєвський.
— Я розумію.
— Крім того, ми запрошуємо вас відвідати нашу країну, коли тільки побажаєте,— вас і всю вашу родину.
Руперту не хотілося бути нечемним, але пропозиція Ма-євського присоромила його. Може, тому, що не зміг визволити Водоп'янова? Його сердило це, хоч і розумів обставини, проте вирішив усім на зло прийняти російську нагороду, яку одмовився взяти од своїх, до того ж і та й друга мало значили для нього.
— Добре,— озвався він.— Я беру вашу медаль. Маєвський міцно обійняв його й вигукнув:
— От і чудово! Росіяни пишаються вами.
Руперт почервонів: йому знову було соромно, бо зрозумів, як росіяни ставляться до нагороди, що її він бере на зло дурням і тупакам, які тепер судитимуть його.
* * *
Вибрик Руперта, який погодився взяти російську нагороду й відмовився од англійської, зміцнив думку про нього як непокірного — особливо серед молоді, до якої він ставився з недовірою. І хоч багатіям, у межах світських канонів, як то кажуть, все дозволено, а преса поспішила оголосити, що він дістав на це дозвіл міністерства зовнішніх справ, що він не комуніст і навіть не соціаліст, проте... Його безпосередній начальник Філліпс-Джонс не на жарт розгнівався. Він звинуватив Руперта в порушенні присяги і заявив, що своїми виступами на захист російського льотчика той розголошує військову таємницю і навіть підриває безпеку.
— І зовсім ні,— одрубав Руперт.— Я не виказую жодних таємниць, а тільки захищаю Водоп'янова. Якщо ж ви не хочете повністю сплачувати мені гроші за час моєї відсутності, то я можу розглядати свою пригоду в Арктиці, як цілком приватну справу, і заявляти що завгодно.
— Це справа дуже особлива,— заперечив Філліпс-Джонс.
Розмова відбувалася в біло-блакитній приймальні шефа на Кінгсвей, і Руперт попрохав, поки видужає, перевести його до іншого відділу, щоб не треба було їздити аж у Бромлі. Зрештою він може поки що опрацьовувати наслідки своєї експедиції, на що не потрібен дозвіл Філліпс-Джонса. Та він усе ж вирішив повідомити його, як то кажуть, для годиться.
—— Не знаю... чи це можливо,— холодно відповів той.
Такому запобігливому кар'єристові, як Філліпс-Джонс, поводження Руперта давно вже муляло, мов пекучий мозоль. Руперт вважає, що сумлінно виконує свої обов'язки і не шукає собі жодних переваг. Але той боявся, що він щось зможе або чогось захоче (як от зараз), і це дратувало Філліпс-Джонса і накликало на Руперта його немилість.
Руперту не терпілося діяти, і він зателефонував своєму приятелеві Артуру Уонскому, заступникові директора; він попрохав його надати якусь тимчасову посаду в іншому відділі, хоч би в геофізичному, що мав полярну секцію в Лондоні.
— Гаразд,— мовив Уонском, і Руперт, що вже трохи звик до своєї хвороби, засів у маленькій кімнатці біля пристані з чотирма молодими жінками, що готували перфокарти для обчислювальних машин. Він узявся за вивчення показників, нотаток і щоденників, які одшукали після аварії літака в Туле.
Саме тут навідав його молодий, вельми заклопотаний американець з ЦРУ і запропонував прогулятися вздовж берега.
— Нам слід з вами поговорити...— почав.
— Про віщо? Хіба тут не можна?
Двоє друзів Руперта, а також його двоюрідний брат і один троюрідний в чині віце-адмірала попереджали його, що американці весь час цікавляться ним з тих пір, як він узяв під захист Водоп'янова. Не забарилися й росіяни: вони посилали до нього кореспондентів, а він з охотою давав інтерв'ю, щоб дозолити тим, хто так ганебно повівся з ним після всіх важких пригод.
Та зараз він пожинав плоди своєї легковажності, бачачи перед собою цього надутого молодика з світлими очима і ухильною манерою розмовляти. Що це? Звичка таїтися, самовпевненість чи пиха? Ні, вирішив Руперт, споглядаючи його, це тон наляканого місіонера. У нього просте й веселе обличчя, на яке він даремне зодягає маску вольового й важливого джентльмена. Руперт навіть відчув до нього симпатію.
— Добре,— погодивсь він.— Зачекайте хвилинку. Ось я тільки вкину ці журнали до сміття. Мій попередник, певно, схибнувся на приймачах. Тут "Новини радіо", "Радіо-тижневик", "Останні досягнення радіотехніки", "Електроніка й радіо". Ви що-небудь розумієте в цьому? — спитав він американця, який ще навіть свого прізвища не назвав; правда, про нього попередив телефоном Філліпс-Джоне.
— Мало...— ухильно відповів молодик.
— Як вас звати? — запитав Руперт.
— Олег Хансен.
— Олег? Це російське ім'я? А Хансен — шведське прізвище. Як вам дісталося таке сполучення?
— Я родом із Сіетла.
— Так, так... значить, з Сіетла.
— Еге ж.
Руперт був у спортивній куртці, але без кепі. Тому він узяв парасольку і вказав нею на двері.
— Ходімо.
Коли йшли людною вулицею, Хансен мовчав, а Руперт розповідав йому про лососів, що їх росіяни розводять тепер у Атлантиці — добре, коли приживуться! Та дарма старався! Цього похмурого чолов'ягу, мабуть, привчили розмовляти лиш по садах і парках, тому й мовчав, як пень, поки не опинилися в глухому місці.
— Ну от,— озвався Руперт, коли дійшли майже до прибережного парку.— Тут ми й поговоримо. Що вам потрібно від мене?
— Так, майже нічого,— поштиво, але незворушно мовив Хансен,— з вашого дозволу, я вас дещо запитаю...
— Будь ласка.
— Нам хочеться знати, містере Ройс, з якою метою зчинили ви отой галас навколо російського льотчика?
— Кому це нам?
— Хіба Філліпс-Джонс не повідомив вас, хто я?
— Так. Повідомив, що ви офіцер американської розвідки. Виходить, це розвідка хоче дізнатися?
— Так, або, вірніше, зацікавлені в цьому органи безпеки США.
— Що ж, мені нічого критися, бо я вважаю, що Водоп'янова слід відправити додому. Навіщо ви його затримуєте? Який у цьому сенс?
— Я не уповноважений відповідати, а лиш з'ясувати ваші настрої.
— Мої настрої?
— Так.
— Ого! Я зовсім не збираюся ділитися з вами своїми настроями, поки не знатиму ваших,— засміявся Руперт. Вони саме проходили повз статую Артура Саллівана *, і Руперт вказав на неї Хансену.— О, я й забув про нього! Мабуть, його поставили тому, що тут був колись театр "Савой>>. Дивно! Зовсім вилетіло з голови.
— Водоп'янов дуже покалічився,— вів своєї Хансен.— Ми не хотіли ризикувати.
— Але ж перевезли його з Туле. З не меншим успіхом можна було відправити і в Росію, чи не так?
— Нічого не відаю,— розвів руками Хансен.— Я хочу тільки з'ясувати, чому ви здійняли такий галас?
— Я ж вам пояснив. Чому ви не відпускаєте його додому?
— І це все?
— А чого ви ще хочете?
— Ви ж пробули з ним деякий час. Можливо, дійшли згоди або про щось домовились...
Руперт розреготавсь.
— А ми й справді домовились.
— Про віщо?
— Вижити! За всяку ціну дістатися додому. От і все.
— Ви продемонстрували виключну мужність,— погодився Хансен. Йому подобався Руперт і не подобалось неприємне завдання, та все ж він мусив виконати його.— Проте справа не в тім. Невже вам справді потрібно було влаштовувати оту бучу й брати медаль од росіян? Я думаю, нам краще говорити відверто...
— Потрібно? Ні. Ви мене примусили. Якби відпустили Олексія, то я б мовчав.
— А його дружина телефонувала вам з Москви? Руперт знову зареготав.
— Та в чому, нарешті, справа?
— Ні в чому. Звичайна передбачливість органів безпеки. Комусь хочеться знати: де криється причина такого дивовижного поводження?
— А що в ньому дивного? Не турбуйтеся. Все о'кей. Можете запевнити їх у цьому.
Англійський композитор (1842—-1900).
— Боюся, що< не зможу. Хоч я й вірю вам, дле не певен, що все гаразд.
— Оґож ви не збираєтесь відпускати Водоп'янова?
— Нічого не відаю. Звідки мені знати їхні наміри щодо росіянина? Але боюсь, що все піде на гірше, коли ви будете опиратися... Застерігаю вас. Це дуже небезпечно...
— То ви допитувалися про мене? Хансен почервонів, і Руперт пожартував:
— Негарно ви чините, негарно. Адже всі мої друзі — жахливі брехунп. Вони плестимуть про мене різні небилиці.
Хансен отетерів. Він не ждав од Руперта подібної легковажності, до того ж серйозно ставився до свого завдання, як і до співбесідника. Він мусить зрозуміти його.
— Головне в тім,— пробачливо звернувся він до Руперта,— що ви втаємничені про нашу оборону на Півночі. Багато знаєте про повітряні шляхи, радарні станції і сумісні дослідження верхніх шарів атмосфери. Бували на базі в Туле, вивчали принципи радіозв'язку, таємні коди...
— Лиш те, що ви дозволяєте знати англійцям. Коли ж навіть...
— Інтереси безпеки вимагають од нас перевіряти кожного, хто мав стосунки з росіянами, а ви, англійці, чомусь на це не зважаєте.
— А я й не знав! Хіба ж це погано?
— Досвід Кореї, де завербували наших кращих людей, свідчить, що треба рахуватися з фактом, пробачте, можливістю...
Руперт здивовано слухав.
— Ви гадаєте, що Водоп'янов міг мене завербувати?
— Ні, але задля безпеки ми не можемо нехтувати вашим спілкуванням з тим росіянином.
Руперт зітхнув.
— Бідолаха Олексій! Швидше вже я завербував його, коли вговорив не топитися.
Та Хансен був незворушний, і Руперт теж прибрав зосередженого вигляду, хоч і надсилу.
— Звичайно, ви маєте рацію,— звернувся він вельми серйозним тоном,— обережність ніколи не завадить. Але клянусь вам, Хансене, що Водоп'янов но вербував мене.