Якщо хочете, можете тут пірогу зафрахтувати. Вітри тепер хороші, за два дні доберетесь.
Я вибрав посудину. Й дивовижна, доповім я вам, посудина виявилась. Парус наче ворок, щогла — як рогатина, а збоку, за бортом — щось схоже на лавочку. Якщо свіжий вітер, то не в човні треба сидіти, а на цій лавочці якраз. Мені, признатися, на такому судні ніколи не доводилось плавати, хоч я в парусній справі не новак. Але тут робити нічого, як-небудь, думаю, впораюся.
Навантажив бумеранги, взяв припаси на дорогу, розмістив екіпаж. Я біля керма, Лом з Фуксом за бортом, замість баласту. Підняли паруси й пішли.
Тільки відійшли, дивлюся — за нами в погоню цілий флот. Попереду велика пірога, а на передньому плані мій мандрівний рицар: сам адмірал Кусакі в формі папуаського вождя.
Я бачу — доженуть. А здаватися, знаєте, не цікаво. Якби самі папуаси, з ними б я порозумівся — все-таки австралійці, народ культурний, а цей… хто його знає. Попадешся отак, живцем зжере… Одне слово, бачу, як не крутись, а треба приймати бій.
Ну, зважив обстановку й вирішив так: вступати в бій, проливати кров — навіщо це? Дай-но краще я їх викупаю. Таким воякам перше діло — голову освіжити. А тут вітер боковий, міцний, команда в них уся за бортом, на лавочках. Так що обстановка найсприятливіша. Ну, і якщо зробити такий, знаєте, довгий штир та швидко розвернутися…
Одне слово, за дві хвилини переобладнав судно, зробив поворот і повним ходом пішов на зближення. Йдемо на контркурсах. Ближче, ближче. Я трошки вліво беру руля, і, знаєте, як мітлою змів баласт з флагманської піроги, з другої, з третьої… Дивлюся — не море кругом, а суп із фрикадельками. Пливуть папуаси, борсаються, сміються, — так розкупалися, що й вилазити не хочуть.
Один Кусакі невдоволений: видерся на пірогу, кричить, сердиться, фиркає… А я, знаєте, просемафорив йому: "Щасливого плавання", розвернувся і пішов назад до Сіднея.
А там, у Сіднеї, повернув бумеранги власнику, попрощався з партнером по гольфу, підняв прапора.
Ну, звичайно, народ проводжав, принесли фрукти, тістечка на дорогу. Я подякував, віддав швартови, підняв паруси й пішов.
РОЗДІЛ XVII,
в якому Лом знову покидає судно
Цього разу невдало все вийшло. Тільки минули береги Нової Гвінеї, нас наздогнав тайфун дивовижної сили "Біда", як чайка, металась по хвилях. Пірне, вискочить знову пірне. Гори води падають на палубу. Снасті стогнуть. Ну, що ви хочете — тайфун!
Раптом яхта, як дзига, закрутилася на місці, а через секунду вітер зовсім стих. Лом і Фукс, не знаючи підступності тайфуну, полегшено зітхнули. Ну, а я зрозумів, у чому справа, й, признатися, дуже занепокоївся. Потрапили в самий центр урагану. Тут, знаєте, добра не жди.
Ну й почалося. Після короткочасного затишшя вітер знову засвистів, як тисяча чортів, паруси лопнули з жахливим тріском, щогла зігнулась, як вудочка, переламалася пополам, і весь рангоут разом з такелажем полетів за борт. Загалом, потріпало нас добре.
А коли розлютований океан трохи заспокоївся, я вийшов на палубу й роздивився. Зруйнування були величезні й непоправні. Запасні паруси й кінці, правда, зберігались у нас в трюмі, але на самих парусах без щогл, самі розумієте, не підеш. І тут, далеко від великих океанських доріг, нас ждала страшна доля: ми роками могли мотатися серед океану. А це, знаєте, перспектива не з приємних.
Загроза повільної смерті нависла над нами і, як завжди в таких випадках, я пригадав своє довге життя, своє миле дитинство.
Й от, уявіть собі, спогади ці дали мені ключ до порятунку.
Ще бувши хлопчиком, я любив клеїти й запускати повітряних зміїв. Ну й, згадавши про це чудесне заняття, я піднісся духом. Змій! Паперовий змій — ось порятунок!
Кошики від прощальних підношень пішли на каркас. Ну, а потім ми зварили клейстер, зібрали все паперове, що було на судні, — газети, книжки, всіляку комерційну кореспонденцію — і взялися клеїти. Й скажу вам без похвальби, змій вийшов на славу. Вже хто-хто, а я в цьому ділі спеціаліст. Ну, а коли це спорудження висохло, ми вибрали довгий канат, виждали вітерець, запустили… І нічого, знаєте, чудово потягло, пішла наша яхта й знову почала слухатися стерна.
Я розгорнув карту, вибираю місце, куди зайти для ремонту. Раптом чую дивні якісь звуки. Потріскує щось на палубі. Стривожений, піднімаюсь і бачу страшну картину: кінець, на якому тримався наш змій, зачепився за брашпіль, до моменту мого приходу перетерся і, як кажуть, на волосині тримається.
— Аврал! Всі наверх! — скомандував я.
Лом і Фукс вискочили на палубу. Стоять, ждуть моїх розпоряджень.
Але розпорядитися було нелегко. Тут, самі розумієте, треба б було накласти вузол. Але вітер посилився, канат натягнувся, як струна, а струну, знаєте, не зав'яжеш.
І я вже думав — усе пропало. Але тут богатирська сила Лома знайшла належне застосування. Він, розумієте, береться однією рукою за канат, другою за скобу на палубі, напружує біцепси. На канаті з'являється слабина…
— Так держати, не відпускати ні в якому разі! — скомандував я, а сам став накладати вузол.
Але тут несподівано шквал налетів на нас з корми, змій рвонувся, скоба вискочила з палуби, як морковка з грядки, й Лом злетів під хмари, ледве встигнувши крикнути:
— Єсть так держати!
Приголомшені, ми з Фуксом подивилися вслід. А Лома вже й не видно зовсім. Майнула в хмарах чорна цятка, й наш хоробрий товариш покинув нас серед океану…
Нарешті я опам'ятався, глянув на компас, визначив напрям, оцінив на око погоду. Й, мушу сказати, висновки вийшли неважні: свіжий вітер силою в шість балів із швидкістю двадцяти п'яти миль на годину відносив мого помічника до берегів Країни Ранкового Сонця. Ми ж знову безпомічно моталися по хвилях, позбавлені двигуна й управління.
Я засмутився, пішов з горя спати й, тільки трохи задрімав, чую — Фукс мене будить. Ну, я протер очі, піднімаюсь і, чи повірите, бачу: кораловий острів справа по курсу. Все як належить: пальми, лагуна… Тут, знаєте, якщо пристати, можна й паруски якісь змайструвати. Одне слово, фортуна, як кажуть, нам посміхнулася, та ба, посмішка ця, як виявилось, була фальшивою.
Поміркуйте самі: вітерець гонить нас не поспішаючи, ось ми порівнялися з островом, ось він поряд, рукою подати… Але це тільки так говориться, а спробуй знайти руку на двісті сажнів… Одне слово, ясно: проносить мимо.
Інший на моєму місці розгубився б, але я, знаєте, не з того десятка. Морська практика рекомендує в таких випадках закидати на берег якір на кінці. Рукою, звичайно, не закинеш: тут потрібна гармата або ракета. Ну, зрозуміло, я кидаюсь у каюту, шукаю згадані предмети, перерив, перекопав усе — нема, розумієте, ні ракет, ні гармати: недоглядів, не захопив, коли вирушали. Лізуть під руки здебільшого предмети туалету: галстуки, підтяжки… З них, знаєте, гармати не зробиш.
Але тут знову невеличка екскурсія в минуле підказала мені план подальших дій.
Я, бачите, не можу сказати, що в дитинстві відзначався зразковою поведінкою. Навпаки, із загальновизнаної точки зору, я хоча хуліганом і не був, але пустуном був, не криюсь. І такий інструмент, як рогатка, ніколи не залишав моєї кишені… Отак-то.
Згадав я це діло, й мене немов осяло: гармату, звичайно, з підтяжок не зробиш, а рогатку — чому б ні? Й ось я хапаю шість пар тугих резинових підтяжок і влаштовую на палубі отаку рогатку збільшених розмірів.
Ну, а далі зрозуміле: заряджаю її невеличким якорем, потім ми разом із Фуксом лебідкою натягуємо її якнайтугіше. Я командую:
— Увага!
Потім обрубую кінець, і якір здіймається, несучи з собою тонкий, але міцний канат. І бачу — порядок! Якір узяв.
А через півгодини ми вже були на березі, й наші сокири дзвеніли, порушуючії урочисту тишу незайманого лісу.
Звичайно, важкенько довелось удвох, але справилися. Добре справилися.
Тайфун пошкодив нас неабияк, довелося, знаєте, заново проконопатити борти, просмолити всю яхту, а головне — поставити новий рангоут і такелаж. Довелося попрацювати на славу. Але зате все полагодили. А з щоглою просто чудово в нас уладналося: вибрали невеличку струнку пальмочку, викопали разом з корінням, та так і поставили всю. Зверху закріпили, як належить, вантами, а внизу, в трюмі, замість баласту насипали землі, полили й, знаєте, прийнялася наша щогла.
Ну, потім викроїли паруси, зшили, підняли й пішли.
Керувати судном з таким оснащенням, зрозуміло, трохи незвично, зате є й вигоди: листя над головою шумить, зелень радує око… Потім плоди на пальмі дозріли, й так це приємно, знаєте: стоїш на вахті, спека, мучить спрага, але досить вам трошки піднятись по щоглі, й у руці у вас молодий кокосовий горіх, повний свіжого молока. Просто не яхта, а плавуча плантація…
Йдемо так, поправляємось на фруктовій дієті, держимо курс до місця можливої посадки Лома. День ідемо, два йдемо. Й от на третій день по носу в нас відкрилася земля. В бінокль видно: порт, вхідні знаки, місто на березі… Зайти б, звичайно, непогано, але я, знаєте, утримався, не пішов. Там взагалі-то іноземців не дуже привітно тоді приймали, а в мене, тим більше, особисті рахунки з паном Кусакі. Ну його до біса.
РОЗДІЛ XVIII
Найсумніший, тому що в ньому "Біда" гине, й на цей раз уже без вороття
От я й пішов стороною. Іду. День пройшов — нічого, а вночі опустився туман. Такий туман — нічого не видно, хоч око виколи. З усіх боків сигнали, гудки, сирени виють, дзвонять дзвони… Тривожно, але зате, знаєте, весело. Та тільки не довго тривала ця веселість. Чую, летить на нас бистрохідне судно. Придивився, бачу — міноносець на повному ходу. Я — право на борт. Дивлюсь, і він право на борт. Я вліво, й він вліво…
І от, розумієте, страшенний удар, борти затріщали, вода хлинула на палубу, й "Біда", розсічена пополам, почала повільно занурюватися в безодню.
Ну, бачу, кінець!
— Фукс, — кажу, — беріть рятувальний круг і пливіть прямо на вест. Тут недалеко.
— А ви? — питає Фукс.
— А мені, — кажу, — ніколи. Ось запис треба зробити в журналі, з судном попрощатися, а головне, мені туди не по дорозі…
— І мені, Христофоре Боніфатійовичу, теж не по дорозі. Не тягне мене туди.
— Даремно, Фукс, — відказую, — там усе-таки берег, різні красоти, священна гора Фузіяма…
— Та що красоти! — відмахнувся Фукс. — Там з голоду ноги витягнеш.