Безпомічність приголомшила Перкена. Йому хотілося схопити цю тварюку за шию, добре трусонути і таки змусити заговорити!
— Та перекладай же!
Утягнувши голову в плечі, провідник розглядав його так, ніби цих слів боявся більше, ніж битви. Перкен здогадався, що провідник не зрозумів, бо він надто швидко вимовив ці слова.
Намагаючись говорити повільно, він повторив:
— Скажи вождеві…
Перкен чітко вимовляв слова, однак його дратувало прискорене дихання, котре карбувало склади. Він упився поглядом в очі провідникові, проте, почуваючи себе незручно під поглядом тубільця, спробував передбачити ситуацію. Меоєць злегка нагнувся до плеча вождя — збирався, мабуть, перекладати.
— …Сліпий білий чоловік коштує…
Чи розумів він, що зараз вирішується його, Перкенова, доля? Його життя враз зупинилося перед цими вкритими екземою ногами, перед огидною і закривавленою пов'язкою на стегнах, перед цими людьми, які, подібно до звірів у джунглях, здатні лише на пастки та хитрощі. Він цілковито залежав од цієї істоти, від її прихованих думок. В її голові зараз щось тяжко ворушилось, ніби личинки, які повилазили з яєчок, відкладених мухою в мозку. У нього ще ніколи не було такого величезного бажання вбити когось.
— …Коштує більше ста глечиків…
Нарешті той переклав! Старий вождь навіть
не ворухнувся. Всі завмерли, здавалось, одна ніч не стоїть на місці, а здіймається десь у небо. Як
і під час ранкового ритуалу, життя цього шматка землі, відрізаного від навколишнього світу, зосередилось у мовчазній темряві навколо вождя. Крик жодного звіра не чувся тут — все обступили зелені шати, які, здавалось, простягалися від цього напруженого спокою аж до краю землі. Дарма Перкен сподівався вловити хоч якийсь жест. Вождь підійшов до перекладача і щось сказав — той одразу переклав:
— Більше ста?
— Так, більше.
Без упину щось жуючи, як кролик, вождь міркував. Він підняв голову, бо до них долинув крик:
— Перкене!
Не бачачи товариша, Клод почав гукати. За кілька хвилин настане ніч, і якщо вони не використають свій останній шанс — не домовляться про обмін, їх чекає кінець…
— Ходи сюди! — щосили гукнув Перкен. Вождь, не перестаючи рухати яснами, підозріло дивився на нього серед знову запалої загрозливої тиші.
— Я покличу його, — сказав Перкен перекладачеві.
— Але без зброї! — наказав вождь.
— Візьми лише малий браунінг! — гукнув Перкен по-французькому.
Боротьба тривала.
У сірих сутінках, де губився людський голос, з'явилось світле коло — то Клод засвітив свій електричний ліхтар. Сам він був непомітний і ступав нечутно, тільки коло, роблячи зигзаги, поволі наближалось, тільки кров глухо стугоніла у скронях Перкена. Коло повільно пливло над стежкою, але раптом піднялося догори й на якусь мить вихопило з темряви білі зуби та нахилені до Перкена тулуби, потім знову опустилося вниз.
Перкена мучив біль, і він не без труднощів сів на землю — сіпати стало рідше. Ліхтар був уже зовсім близько. Ступаючи по листі, Клод підійшов до Перкена, — той лежав, простягнувши ноги. Перед очима — лише темна маса джунглів, у якій розчинялося все довкола, і лінія списів. Слова долинали до нього, мов звуки приглушеної розмови.
— Ти поранений? — запитав Клод.
— Ні. Вірніше, так, але не дуже серйозно. Сядь біля мене і погаси ліхтар.
Меойці готували велике багаття.
Перкен коротко розповів про все.
— Ти запропонував більше ста глечиків… А скільки є воїнів?
— Сотня або дві.
— Вони щось говорять… Як ти гадаєш, що вони кажуть?
Слова й справді долинали до них, але стали гортаннішими. З-поміж усіх виділялося два голоси — один належав вождеві.
— На мою думку, це розмовляють вождь і хазяїн Грабо.
— Кого захищає вождь? Ціле село?
— Звичайно.
— А якщо запропонувати глечик для кожного воїна і п'ять або десять для всього села?
Перкен, не задумуючись, сказав це перекладачеві. Щойно той переклав, як у темряві почувся жахливий гомін: кожен починав розмовляти спокійно, а потім торохтів, мов навіжений. На тлі всіяного зірками неба хиталися списи. Але ось зорі стали невидимі — зашипівши, спалахнуло полум'я вогнища. Воно здійнялося високо догори і вихопило з темряви голови перших рядів, — віддалені постаті поглинала темрява. Майже всі воїни були тут. Вони мало не збожеволіли від почутого, бо зовсім несподівано білі вислизнули з їхніх рук. Кожен чимраз голосніше щось балакав до самого себе і навіть хитав головою, хоча руки й залишалися непорушними. Час од часу вогонь, розгоряючись, приглушував їхню мову і ніби карбував обличчя старих селян із застиглими поглядами, фарбуючи їх у червоний колір. Базікання чулося лише скраю живого кола, бо всередині панувала тиша; старі воїни з довгими, як у мавп, руками посідали навпочіпки довкола вождя і по черзі щось говорили. Занепокоєний Клод пильно слідкував за їхніми обличчями, намагаючись хоч щось зрозуміти, але вони були такими ж загадковими, як і мова, якою вони розмовляли.
Перекладач підійшов до Перкена.
— Один із вас піде, інший чекатиме його повернення…
— Ні.
— Один може померти по дорозі — тоді не вийде обміну, — додав Клод.
Меоєць повернувся до своїх, зачепивши поранену ногу Перкена, який мало не закричав…
І знову безконечні розмови.
— У крайньому випадку… — почав Клод.
— Ні, я знаю тубільців: якщо вони так вирішили, то старійшини все одно не підуть проти волі села. Зараз головне — виграти час, а вдень я придумаю ще щось…
Раптом белькотіння припинилося. Всі дивилися на гурт старців. Як тільки голови воїнів поверталися в їхній бік, вони замовкали.
— У жодному з племен людина не має окремого глечика! — крикнув Перкен по-тайському.
Меоєць переклав, але вождь мовчав. Ніхто не рухався, залягло важке чекання — вороже, як кола на воді. Воїни пильно стежили за вождем.
Перкен хотів підвестися, але подумав, що це забере у нього багато сил і він не зможе гукнути дуже голосно. Тож він додав:
— Ми будемо без охорони! Глечики…
Перекладач, якого всі меойці супроводжували поглядом, наблизився до нього.
— …Глечики будуть у візках. Без охорони, — після кожної фрази він зупинявся, щоб перекладач міг одразу перекласти. — Лише троє нас. Обмін зробимо, де ви захочете.
Клод звик, що білі люди висловлюють згоду киванням голови. Ці застиглі, повернуті до них обличчя приголомшили його своєю нерухомістю. "Адже вони повинні тішитись, що кожний матиме власний глечик, — пробурмотів він. — Вони все ще не можуть усвідомити…"
Що ж відбувалося? Меойці чомусь підводилися. Спиралися рукою об землю, потім уставали і йшли до хижі, з якої прийшли білі; їхні тіні рухались попереду. Троє, четверо… Вони злилися з деревами — на тлі зоряного неба виднілася лише верхня частина списів… Решта чекала з таким напруженням, що воно аж передалося білим. Над хвилястою смугою дерев Клод побачив: списи рухаються у зворотному напрямку. До них долинули крики — їм відповіли радісні вигуки. Вістря списів на якусь мить показалися на тлі дуже яскравої зірки, потім зникли; чоловіки в супроводі власних тіней, які губилися в темряві, з'явилися перед вогнищем. Перкен упізнав серед них господаря Грабо — той хотів пересвідчитися, чи раб на місці, чи, бува, не втік. Грабо, якого підтримували під руки двоє воїнів, хотів повернутися назад у хижу. Всі троє щось кричали, але Перкен нічого не розумів. Нарешті вони посідали навпочіпки і знову почалася нудна балаканина; атмосфера безглуздої сільської суперечки трохи притлумлювала жорстокість.
— І довго так триватиме? — запитав Клод.
— Аж поки вони погасять вогнища, тобто до ранку, бо ранок — найсприятливіша пора для прийняття рішень.
Трохи розслабившись, Перкен заглибився в думки. Навряд чи він уже усвідомлював, що врятував своє життя, адже ще зовсім недавно він боявся тортур, падіння, був сам не свій — отож власне життя видавалося йому вельми туманним. Що чекало його серед цього то наростаючого, то затихаючого гомону, серед цього дикого збіговиська божевільних, серед безжальних джунглів і серед ночі? Ненависть до людей, ненависть до життя, ненависть до всіх тих сил, у полоні в яких він зараз перебував, перемішуючись із лихоманкою, переповнювала все його єство. Він перестав почувати себе в'язнем, сіпаючий біль і лихоманка докучали йому дужче, ніж нав'язливі спогади. Його лихоманило, те, що долинало від людської юрби, сприймалося важко. Меойці не рухалися. Відблиски вогню ковзали по застромлених у землю списах, по лисніючих од поту руках. Тільки-но вогнище трохи загасало, пітьма враз, мов прибій, знову насувала на них, вихоплюючи з темряви лише сяк-так застромлені списи. Через високу температуру ніч видалась йому вічністю. Вона здіймалася вгору над цим диким проклятим місцем, що його заховала від оточуючого світу, як і джунглі, які маскували храми.
Нарешті почало світати.
Грудка землі погасила останній язичок полум'я. Перекладач присів біля Перкена.
— Виберіть місце і день.
— А клятва?
— Клянемось.
Він голосно переказав зміст розмови.
Меойці поволі зводилися, зігнані зі своїх місць холодним білим світанком. Суцільний гурт з настанням ранку потроху розпадався. Кілька з них справляли нужду.
— Перкене, ти віриш клятві?
— Зачекай. Спочатку треба взяти набої, які лежать у старій кобурі — в першому візку під курткою… і ще мій кольт…
— Де він?
— Я не знаю… Десь між оцим місцем і хижею…
На щастя, він лежав на клаптику голої землі і Клод одразу знайшов його. Щойно він підняв зброю — доказ миру, — як з їхньої хижі вийшов одягнений Ха. Вони обоє пішли до візків. Ха вийняв кобуру і повернувся до Перкена.
— Як Грабо? — запитав той.
Бой розвів руками.
— Зараз спить…
Старці сиділи навпочіпки під черепом буйвола. Раб приніс їм глечики з трунком. Перкен підвівся і сперся на Клода, який занепокоєно розглядав його впалі і неголені щоки. Перкен зціпив зуби, щоб не скривитися від болю. Нахиливши бамбукову трубку, вождь пив. Перкен устав — всі глянули на нього.
— Що з тобою? — запитав Клод.
— Зачекай…
Це що — порушення клятви? Меойці нетерпляче чекали знаку вождя. Перкен підняв ліву руку, витяг кольт з кобури, сказав перекладачеві: "Дивіться на череп" і прицілився. Мушка тремтіла — давалися взнаки рана й лихоманка… Заважала й нічна роса… Пістолет був змащений… Всі вп'ялися очима у відполірований сонцем і мурахами череп.