Спершу він трохи покомизився, а далі милостиво зізнався.
— Бачите, містере Аркрайте, справа ось яка. Ці острови й без того мають препогану славу. Що день, то важче стає наймати білих. Чому? А ось чому. Скажімо, білого вбито. Тоді компанії треба великих грошей, щоб занадити сюди когось іншого. Ну, а коли він помер з хвороби — це нічого. Новакам хвороба не така страшна, як убивство. От і я, стаючи на цю службу, гадав, що попередній капітан "Арли" помер на дизентерію. Потім я довідався, як воно було справді, але — пізно. Контракт, нічого не зробите!
— Та й те сказати, — впав у мову містер Джекобс, — надто вже багато тих нещасливих випадків. Можуть запідозрити щось. В усьому винен уряд. Бо ж і правда — як мас боронитись білий проти тубільців?
— Еге ж. От візьмемо хоч би випадок з "Принцесою", з тим янкі, що був там за помічника, — почав оповідати Ганзен. — На судні було п'ятеро білих та ще урядовий агент. Капітан, агент і комірник пристали до берега двома човнами. Ну, їх геть усіх і перебито. На пароплаві залишилися помічник-янкі, боцман та щось десятка півтора матросів, самоанців і тонганців. На них із берега кинулася юрма чорношкірих. Всю команду вмить перебили, врятувався сам лише помічник. Захопивши три патронташі та два вінчестери, він виліз на щоглу і палив відтіля. Він оскаженів з люті, і важко його винуватити — він-бо єдиний уцілів. Як одна рушниця нагрівалась, аж у руки пекло, він брався до другої. Палуба чорна була від дикунів, але кінець кінцем він таки їх викурив. Він доганяв їх кулями, коли вони плигали за борт, стріляв їм навздогін, як вони вже посідали на човни. Вони з човнів у воду, пливти, а він, розлючений, пустив на дно ще, може, шістьох. І яка ж йому була винагорода?
— Сім років каторги на Фіджі,— злісно пирхнув помічник.
— Уряд каже, що він не мав права стріляти, коли чорні були вже за бортом, — пояснив капітан.
— От воші й помирають тепер на дизентерію, — додав помічник.
— Диво, та й годі,— сказав Берті, і його враз пойняло бажання якнайскоріше закінчити цю виправу між дикі люди.
Трохи пізніше того ж таки дня розбалакався він із чорношкірим — людожером, як йому сказано. Звали його Сумасаї. Три роки він працював на плантаціях у Квінсленді, побував і на Самоа, і на Фіджі, і в Сіднеї; матросом на шхуні, що ходила від острова до острова, наймаючи робітників, одвідав він Нову Британію, Нову Ірландію, Нову Гвінею та острови Адміралтейства. Охочий до жартів та різних витівок, він у розмові з Берті додержувався капітанової лінії. Чи їв він людей? Аякже, багато. Скільки? Хіба всіх пригадаєш! Еге, білих також; м'ясо їхнє дуже смачне, аби тільки вони не хворі. А то якось із'їв він хворого.
— Ото гидке! — скрикнув він, згадавши про ту учту. — Мій зовсім заслаб. Живіт багато болів.
Берті здригнувся, але ще запитав про голови. Так, у Сумасаї заховано декілька голів — славні голови, добре висушені на сонці, задимлені як слід. Є голова одного капітана, з кудлатими бурцями. Сумасаї віддав би її за два фунти. Голови тубільців він віддав би й за фунт кожну. А то ще й дитячі — ну, ті гірше збереглись, їх можна б віддати хоч і по десять шилінгів.
Хвилин через п'ять цікавий Берті опинився на трапі поруч дикуна, що мав якісь страшні виразки на шкірі. Він порвався навтіки. Коли він спитав, яка саме в того хвороба, йому сказали, що проказа. Тоді Берті прожогом збіг униз і старанно помився антисептичним милом. Не один ще раз довелося йому того дня користуватися з антисептики, бо мало не в усіх тубільців на кораблі були небезпечні виразки.
Коли "Арла" об'якорилася серед мангрових боліт, уздовж поруччя коло борту протягнено по два ряди колючого дроту. Видима річ — ішлося не до жарту. А коли прибула на своїх човнах ціла юрма тубільців з луками й стрілами, списами та снайдерівськими рушницями, — Аркрайтові ще палкіше захотілося, щоб його подорожі настав кінець.
Того вечора тубільці не квапилися з судна. Дехто з них ще й огризався на помічника, як той казав їм їхати собі на берег.
— Стривайте-но, я їм зараз покажу, — сказав капітан Гансен, сходячи вниз.
Вернувшись, він показав Берті ніби динамітову паличку, прив'язану до рибальського гачка. Власне, то були просто завинена в папір пляшечка з-під хлородину і шматок звичайнісінького гнота. Та пляшечка ввела в оману і Аркрайта, і тубільців. Скоро капітан Ганзен підпалив гнота й зачепив своє приладдя гачком за пояс одному дикунові, як той пойнявся таким ревним бажанням опинитися на березі, що забув навіть зірвати пов'язку на стегнах. Гніт шипів і тріщав йому за спиною… Тубільці плигали в море, чіпляючися за колючі шпички. Берті вжахнувся, — та й капітан теж: він-бо зовсім якось забув про двадцять п'ять найнятих робітників, а кожному ж заплачено по тридцять шилінгів наперед. Всі вони метнулися втікати за борт разом з тим бідолахою, що за його спиною грізно шипіла хлородинова пляшечка.
Перті не бачив, що далі сталося з тією плящиною. Але гаме тоді помічник запалив на кормі вже справжню динамітову паличку — звичайно, так, що ніякого лиха з того по сталося. А отже, Берті ладен був заприсягтися, що принаймні одного тубільця розірвало на шматки.
Втеча з "Арли" двадцяти п'яти найнятих робітників мі йшла капітанові в сорок фунтів стерлінгів, бо не було надії вернути дикунів, що поховалися в густих чагарях. Капітан та помічник почали заливати своє горе холодним чаєм. Берті, одначе, й не подумав, що то чай, бо пили його пляшками з-під віскі; він бачив тільки, що дудлять попи дуже багато, і добре чув їхню суперечку, як сповістити адміністрацію про загиблого тубільця: чи, мовляв, той упав за буй, а чи помер на дизентерію. Нарешті обидна поснули, отож Берті, єдиному на кораблі білому, що лишився тверезий, довелося вахтувати. Боячись, що от-от нападуть на корабель дикуни з берега або збунтується команда, він простирчав на палубі аж до світання.
Три доби стояла "Арла" при березі, і щоночі капітан з помічником "пиячили", заживаючи холодний чай, а Берті вахтував замість них. Вони певні були, що на нього можна звіритись, а він так само був певний, що аби тільки живий зостався — викаже на них капітанові Малу.
Нарешті "Арла" об'якорилася біля плантації Реміндж на Гвадалканарі. Аркрайт радісно зітхнув, ступивши на берег, і поручкався з управителем плантації.
— Може, вас чим-небудь уразить поведінка наших робітників, то ви не тривожтеся… — таємниче сказав містер Гарівел, відводячи його набік. — Подейкують про заколот, та воно й справді є деякі ознаки… А проте я гадаю, що все Це дурниці.
— А… чи багато у вас тубільців на плантації? — спитався Берті, і серце йому стислося.
— Тепер чотириста, — жваво відповів містер Гарівел. — Алє ж нас троє, та ще й ви, та капітан і його помічник з "Арли". Чого ж би нам боятись?
Берті повернувся, щоб поздоровкатись із Мактавішем, комірником на плантації,— але той, сливе зовсім не зважаючи на гостя, заговорив стурбовано, що кидає службу.
— Я чоловік жонатий, містере Гарівеле! Я не можу тут довше залишатися. Ворохобня спалахне неминуче. У дикунів усе вже напоготові, не сьогодні-завтра тут буде таке гаме страхіття, як на Гогоно.
— А що за страхіття було на Гогоно? — спитав Берті, коли пощастило таки вмовити комірника хоч місяця добути.
— Та то він згадав, — пояснив управитель, — як на плантації Гогоно, на острові Ізабел, тубільці вбили п'ятьох тамтешніх білих, захопили шхуну, вбили капітана й помічника, а самі всі як є повтікали на Малейту. Але ж я казав і кажу, що там, на плантаціях Гогоно, білі були надто недбалі. Нас так легко не заскочиш, ні! Ходімо, містере Аркрайте, на мою веранду, — звідти чудовий краєвид!
Тим часом Берті думав та гадав, як би то вихопитися звідси в Тулагі до комісара, і йому зовсім не кортіли краєвиди. Різні плани снувалися в Аркрайтовій голові,— аж раптом за спиною в нього гримнув постріл, і містер Гарівел блискавично вхопив його за руку, мало не зламавши її, і втяг до кімнати.
— Ну, далебі, ваше щастя! Це була видима смерть! — заговорив управитель, обдивляючись, чи гостя не поранено. — Перепрошую, але хіба ж думав я, щоб ото серед білого дня…
Берті зблід.
— Оце таке встругнули попередньому управителеві,— похмуро зауважив Мактевіш. — А добренний був чолов'яга! Вони прострілили йому голову якраз отут, на веранді. Бачите темну пляму між сходами та дверима?
Управитель саме подавав своєму гостеві власними руками приготовлений коктейль, коли ввійшов якийсь чоловік, одягнений до їзди на коні.
— А що там? — глянув на нього управитель. — Знову річка розлилась?
— Яка там у біса річка! Дикуни, от що! Вискочили з очерету, кроків, може, за дванадцять од мене, і один як бабахне, приклавши рушницю до стегна. Снайдерівська рушниця… Звідки в нього снайдер, хотів би я знати? Ах, пробачте. Радий познайомитися з вами, містере Аркрайте.
— Містер Браун, мій помічник, — назвав його Гарівел. — Ану хильнімо тим часом!
— І де він доп'яв снайдера? — не міг угамуватися містер Браун. — Я завжди казав: не держіть ніколи зброї в конторі! Ну, от і…
— Зброя лежить, де й лежала, — роздратовано перебив містер Гарівел.
Браун усміхнувся, ніби не ймучи тому віри.
— Ходімо подивимось! — сказав на те управитель.
І вони пішли до контори, а за ними й Берті,— і там містер Гарівел переможно показав на велику скриню в кутку.
— Чудесно, але відкіля ж у того поганця снайдер? — товк своє містер Браун.
Тим часом Мактевіш легесенько собі підняв скриню. Управитель підбіг, рванув віко догори — скриня була порожня. Усі, вжахнувшися, мовчки глянули один на одного. Гарівел знеможено похнюпився, Мактевіш злісно вилаявся.
— А не я казав? От і вір тепер чорношкірій челяді!
— Кепська справа! — мовив Гарівел. — Та якось воно буде! Треба гарненько провчити паскудників. Панове, будьте весь час при зброї, хоч би й обідаючи. Містере Брауне, заготуйте сорок чи п'ятдесят динамітових паличок… Та щоб гноти короткі… Ми їм покажемо! А поки що, панове, ходім обідати.
Берті, мавши нехіть до рижу та м'яса з прянощами, паявся одразу за привабну на вигляд яєчню. Він уже доїдав її, коли Гарівела скортіло взяти трохи й собі. Тільки він поклав шматочок у рот — як зараз же, лаючись, і виплюнув.
— Це вже вдруге! — зловісно процідив Мактевіш.
Гарівел усе кашляв і спльовував.
— Що вдруге? — стрепенувся Берті.
— Отрута, — була відповідь. — Цього кухаря тільки повісити!
— Отак самісінько звели зі світу рахівника на мисі Марш, — підкинув слово Браун. — Страшна смерть! На "Джесі" казали, що чути було за три милі, як він кричав.
— В кайдани його треба! — пробурмотів Гарівел. — Щастя наше, що ми відразу помітили.
Берті сидів приголомшений, обличчя йому пополотніло.