Іноді мені вдається взяти цей уламок пам'яті під свій повний контроль, дослідити не лише суму мого колишнього досвіду, а й також невикористані здібності мого розуму.
Навіть тепер, коли я про це думаю, то відчуваю гостру тишу. Бачу вікно пекарні… простягаю руку й доторкаюся до нього… воно холодне й вібрує, а потім скло нагрівається… стає гарячим… гарячішим… обпалює мої пальці. Вікно, яке віддзеркалює мій образ, світлішає, й, коли скло перетворюється на дзеркало, я бачу малого Чарлі Гордона – йому чотирнадцять або п'ятнадцять років, він дивиться на мене крізь вікно свого дому, й мені дивно усвідомлювати, наскільки іншим він був…
Він чекає свою сестру, яка повертається зі школи, й, коли бачить, як вона виходить із-за рогу вулиці на Маркс-стріт, він махає їй рукою й викрикує її ім'я, й вибігає на ґанок, щоб зустріти її. Норма вимахує аркушем паперу.
– Я одержала А за свій твір з історії. Я знала відповіді на всі запитання. Місіс Баффін сказала, що мій твір – найкращий у класі.
Норма – гарненька дівчинка з брунатним волоссям, акуратно зачесаним, заплетеним у коси й укладеним короною на голові, та, коли вона подивилася на свого великого брата, її усміхнене личко спохмурніло, й вона відсахнулася від нього, залишивши його позаду, а сама побігла сходами нагору в дім.
Усміхаючись, він пішов за нею.
Мати й батько перебували на кухні, й Чарлі, збуджений доброю новиною Норми, оголошує її, перш ніж вона здобула нагоду.
– Вона одержала А! Вона одержала А!
– Ні! – зойкнула Норма. – Не ти. Ти цього не кажи. Це моя оцінка, і я про неї скажу.
– Стривай-но, юна леді. – Мат поклав свою газету й суворо подивився на дочку. – Так не розмовляють зі своїм братом.
– Він не має права казати це!
– Байдуже. – Мат подивився на неї над своїм застережно піднятим пальцем. – Він не хотів тебе скривдити, й ти не повинна кричати на нього.
Вона обернулася до матері, шукаючи в неї підтримки.
– Я одержала А – найвищу оцінку в класі. Тепер ви дозволите мені мати собаку? Ви обіцяли. Ви сказали, я її матиму, коли одержу високу оцінку на тестуванні. І я одержала А. А тепер я хочу одержати коричневого собаку з білими плямами. І я хочу назвати його Наполеоном, бо це те запитання, на яке я відповіла найкраще. Наполеон програв битву під Ватерлоо.
Роза кивнула головою.
– Іди на ґанок і пограйся з Чарлі. Він чекає вже годину, коли ти повернешся зі школи.
– Я не хочу з ним гратися.
– Іди на ґанок, – сказав Мат.
Норма подивилася на батька, а потім на Чарлі.
– Я не гратимуся з ним. Мати сказала, я не мушу з ним гратися, якщо не хочу.
– А зараз, юна леді, – Мат підвівся зі свого стільця й підійшов до неї, – попроси у свого брата пробачення.
– Я не хочу просити в нього пробачення, – заверещала вона, ховаючись у матері за кріслом. – Він як мала дитина. Він не може грати ані в монополію, ані в шашки, ані в нехай там що… У нього в голові усе змішується. Я більше не гратимуся з ним.
– Тоді йди до своєї кімнати!
– Мені можна тепер мати собаку, мамо?
Мат ударив кулаком по столу:
– Ніякого собаки в цьому домі не буде доти, доки ви так поводитиметеся, юна леді.
– Я обіцяла їй собаку, якщо вона матиме високі оцінки у школі…
– Коричневого, з білими плямами, – уточнила Норма.
Мат показав пальцем на Чарлі, який стояв біля стіни.
– Ти забула, що ти сказала своєму синові, він не матиме собаки, бо ми не маємо для нього кімнати й нема кому його доглядати. Пам'ятаєш? Коли він попросив собаку? Ти передумала?
– Але я можу доглядати свого собаку, – заявила Норма. – Я годуватиму його, митиму й гулятиму з ним…
Чарлі, який стояв біля стола, граючись своїм червоним ґудзиком на нитці, несподівано втрутився до розмови.
– Я допоможу їй дбати про собаку. Я допоможу їй годувати його, розчісувати й не дозволю іншим собакам кусати його!
Але, перш ніж Мат або Роза змогли відповісти, Норма заверещала:
– Ні! Це має бути мій собака! Лише мій собака!
Мат кивнув головою.
– Ти бачиш?
Роза сіла поруч із дочкою й стала гладити її по голові, щоб заспокоїти.
– Але ми повинні ділитися речами, моя люба. Чарлі допоможе тобі доглядати собаку.
– Ні! Він буде лише моїм!.. Лише я одержала оцінку А з історії – а не він! Він ніколи не одержує таких гарних оцінок, які одержую я! Чому він має допомагати мені доглядати собаку? Тоді собака любитиме його більше, аніж мене, й це буде його собака, а не мій. Ні! Якщо я не матиму собаку лише для себе, то не хочу його мати.
– Це розв'язує проблему, – сказав Мат, знову опускаючись у своє крісло. – Ми не матимемо собаки.
Несподівано Норма стрибнула з кушетки й схопила свій твір з історії, який принесла додому лише кілька хвилин тому, щоб похвалитися ним. Вона подерла його й кинула клапті у здивоване обличчя Чарлі.
– Ненавиджу тебе! Ненавиджу тебе!
– Нормо, перестань! – Роза схопила дочку, але вона випручалася в неї з рук.
– І я ненавиджу школу! Ненавиджу! Я перестану навчатися, стану таким самим йолопом, як він. Я забуду все, чого навчилася, і стану такою, як він. – Вона вибігла з кімнати, горлаючи. – Це вже відбувається зі мною. Я все забуваю… Я забуваю… Я більше не пам'ятаю нічого, чого я навчилася!
Перелякана Роза побігла за нею. Мат залишився сидіти на своєму місці, втупившись у газету, яка лежала в нього на колінах. Чарлі, наляканий істерією й зойками, упав на стілець, тихо схлипуючи. Що він зробив не так? І, відчувши мокроту в штанях і струмінь, який стікав по його нозі, він сидів, чекаючи ляпаса, що його, знав, дасть мати, коли повернеться.
Сцена розтанула перед моїми очима, але відтоді Норма проводила всі свої вільні хвилини з подругами або гралася сама-одна у своїй кімнаті. Вона зачиняла двері, й мені було заборонено заходити туди без її дозволу.
Я пригадав, що одного разу підслухав, як Норма сказала подрузі, з якою вона гралася:
– Він мені не справжній брат! Він хлопець, якого ми взяли до себе, бо нам стало шкода його. Моя мама сказала мені про це й дозволила розповідати всім, що він мені не справжній брат.
Мені хотілось, щоб цей спогад був фотографією, щоб я міг порвати його й кинути їй в обличчя. Я хотів би покликати її через роки і сказати, що ніколи не хотів перешкодити їй завести собаку. Вона могла мати його цілком для себе, і я не годував би його, не розчісував і не грався б із ним і ніколи б не намагався домогтися, щоб він любив мене більше, аніж любив її. Я лише хотів, щоб вона гралася зі мною, як гралися ми з нею раніше. Я ніколи не мав наміру скривдити її або зробити їй боляче.
6 червня
Сьогодні я вперше серйозно посварився з Алісою. Моя провина. Я хотів побачитися з нею. Нерідко після того як мене навідували розтривожена пам'ять або поганий сон, лише поговоривши або просто побувши з нею, я почував себе набагато краще. Але я вчинив помилку, зайшовши до неї на службу.
Після своєї операції я не повертався до Центру розумово недорозвинених дорослих, і думка знову побачити цей заклад схвилювала мене. Він був розташований на Двадцять п'ятій стріт, на схід від П'ятої авеню, у старому шкільному будинку, який протягом останніх п'яти років університетська клініка Бекмана використовувала для експериментальної освіти – там були спеціальні класи для недорозвинених. Знаком на дверях була блискуча латунна плита з написом ЦРН, відділення в університеті Бекмана.
Її уроки закінчувалися о восьмій годині, але я хотів побачити кімнату, де не так давно я навчався читати, писати й рахувати решту з долара.
Я увійшов досередини, прослизнув до дверей і, намагаючись бути невидимим, зазирнув у віконечко. Аліса сиділа за своїм столом, а на стільці поруч із нею сиділа жінка з тонким обличчям, яку я не впізнав. Вираз її обличчя був відверто спантеличеним, і я намагався вгадати, що Аліса намагається їй пояснити.
Біля класної дошки сидів у своєму візку на коліщатах Майк Дорні, а поблизу на своєму звичному місці в першому ряді я побачив Лестера Брауна, якого Аліса вважала найрозумнішим у групі. Лестер легко запам'ятовував те, що мені давалося з великими труднощами, але він приходив на уроки, коли йому хотілося, або взагалі не приходив, заробляючи гроші на натиранні воском дверей. Я думаю, якби він навчався з більшою охотою, якби наука була для нього не менш важливою, ніж для мене, то вони обрали б його для експерименту. Були там також нові обличчя, люди, яких я не знав. Нарешті я набрався сміливості й увійшов.
– Це Чарлі, – сказав Майк, обернувши своє крісло.
Я махнув йому рукою.
Берніс, вродлива білявка з пустими очима, підняла голову й тупо всміхнулася.
– Де ти пропадав, Чарлі? У тебе гарний костюм.
Інші, які мене пам'ятали, помахали мені руками, і я махнув їм у відповідь. Несподівано з виразу обличчя Аліси я зрозумів, що вона чимось невдоволена.
– Уже майже восьма година, – оголосила вона. – Пора збирати речі.
Кожен її учень мав виконувати певну роботу: вони прибрали крейду, гумки-стирачки, папери, книжки, олівці папір для нотаток, фарби й демонстраційний матеріал. Кожен знав своє завдання й пишався тим, що виконував його добре. Усі вони взялися до роботи, крім Берніс. Вона дивилася на мене.
– Чому Чарлі не приходив до школи? – запитала вона. – Що з тобою було, Чарлі? Ти повернувся?
Інші подивилися на мене. Я подивився на Алісу, сподіваючись, що вона відповість за мене, й запала тривала мовчанка. Що я мав відповісти їм, аби їх не образити?
– Це лише візит, – сказав я.
Одна з дівчат захихотіла – Франсіна, через яку Аліса мала великий клопіт. У свої вісімнадцять років вона встигла народити трьох дітей, перш ніж батьки здогадалися зробити їй гістеректомію. Вона не була гарна – далеко не така приваблива, як Берніс, – але була легкою здобиччю для десятків чоловіків, які купували їй подарунки або платили за квиток у кіно. Вона жила в пансіоні, який винаймав Державний притулок Воррена для своїх пацієнтів, що десь працювали й мали дозвіл приходити увечері до Центру. Двічі вона не приходила на урок – дорогою її перехоплювали чоловіки – і тепер її відпускали лише з ескортом.
– Він тепер розмовляє, як велика шишка, – захихотіла вона.
– Ну гаразд, – несподівано втрутилася до розмови Аліса. – Кінець уроку. Я чекатиму вас завтра о шостій вечора.
Коли вони пішли, я міг бачити по тому, як вона кидала свої речі у шафу, що вона сердита.
– Пробач мені, – сказав я.