– Ми маємо обшукати багаж усіх пасажирів. Впевнений, там щось повинно бути.
Пуаро підвівся з місця. "У мене є певне передбачення".
– Ви знаєте, де є кімоно та уніформа?
– Думаю, що так.
– І де ж?
– Ви знайдете багряне кімоно у багажі когось із чоловіків, а форму провідника – в багажі Хільдегарди Шмідт.
– Хільдегарди Шмідт? Ви вважаєте, що…
– Це не те, про що ви думаєте. Я це розглядаю так: ящо Хільдегарда Шмідт винна, форми ми напевне не знайдемо в її багажі. Проте якщо вона невинна, вона точно буде там.
– Але як… – розпочав мсьє Бук і раптом зупинився. – Що це за шум? Таке враження, наче сюди мчиться локомотив.
Шум наростав. Він складався з жіночого схлипування та криків. Відкрилися двері у вагон-ресторан. Увірвалася місіс Хаббард.
– Це так жахливо! – вона плакала. – Так жаливо! У моїй сумочці. Моїй сумочці! Величезний ніж – увесь в крові.
І, похилившись уперед, вона зомліла та впала на плечі мсьє Бука.
14. Огляд знаряддя вбивства
Зі значною енергією та мужністю мсьє Бук взяв її з собою та посадив за стіл. Лікар Константин покликав одного з офіціантів.
– Тримайте так її голову, – сказав він. – Коли опритомніє, дайте трохи коньяку. Зрозуміло?
Після цього він поспішив за іншими двома. Його особливо цікавив злочин, а не непритомні жінки середнього віку.
Можливо, що місіс Хаббард опритомніла дещо раніше через його поради, а може й ні. Проте вже за декілька хвилин вона сиділа, сьорбала коньяк і балакала.
– Я не можу вам пояснити, наскільки це було жахливо! Не думаю, що хоча б хтось у цьому потязі пережив таке, що й я. Я була дуже, дуже вразливою дитиною. Лише вигляд крові і – ох! Починаю непритомніти, як тільки думаю про це.
Офіціант підніс ще склянку. "Ще трохи, мадам?"
– Думаєте, мені стане краще? Я все життя була непитущою. Ніколи не торкалася до духів у вині. Уся моя сім'я така. Хоча, якщо в медичних цілях…
Вона ще трохи ковтнула.
Тим часом Пуаро та мсьє Бук, який супроводжував лікар Константин, поспішно вийшли із вагона-ресторану та попрямували коридором до стамбульського вагона до купе місіс Хаббард.
Здавалося, що кожен пасажир у вагоні виглянув у коридор. Провідник, зовсім виснажений, намагався всіх угомонити.
– Тут немає на що витріщатися, – сказав він, і повторив цю фразу декількома мовами.
– Дозвольте, будь ласка, пройти, – звелів мсьє Бук.
Втягнувши свій живіт і протиснувшись крізь пасажирів, він увійшов у купе, Пуаро прослідував за ним.
– Як добре, що ви прийшли, мсьє, – з полегшенням зітхнув провідник. – Кожен хотів сюди увійти. Ця американка, вона так кричала, жах, я подумав, що її вбили. Я побіг, а вона кричала, неначе божевільна, вона казала, що має вам щось принести, далі продовжила надривати свій голос і розповідала всім, повз кого проходила, що трапилося.
І зробивши жест рукою, він додав: "Воно тут, мсьє. Я нічого не чіпав".
Натиснувши на ручку дверей, вони увійшли у купе, де лежала велика дамська сумочка. На підлозі, куди він потрапив із рук місіс Хаббард, лежав прямий кинджал – дешева річ, обрамлений у східному стилі, з рельєфною рукояткою та конусоподібним лезом. Лезо було вкрите плямами та виглядало доволі брудним.
Пуаро делікатно підняв його.
– Так, – пробурмотів він. – У цьому немає сумнівів. Це і є наше незнайдене знаряддя вбивства, так, лікарю?
Доктор оглянув кинджал.
– Не будьте такими обережними, – зауважив Пуаро. – На ньому немає жодних відбитків пальців, окрім місіс Хаббард. – Огляд лікаря тривав недовго.
– Благаю вас, не кажіть цього! – зі здивуванням промовив він.
– Тепер ми маємо масу збігів. Двоє людей вирішили убити Ретчетта минулої ночі. Надзвичайно добре, що вони обрали той же вид зброї.
– Проте цей збіг виглядає не надто переконливим, – підмітив лікар. – Тисячі таких східних ножів продаються на базарах Константинополя.
– Ви втішили мене, хоч і на трішечки, – відповів Пуаро.
Він із зацікавленням поглянув на двері попереду, потім, посунувши сумочку, смикнув за ручку. Вона була замкнена. Футом вище ручки знаходився засув. Пуаро повернув його та спробував знову, але нічого не відбулося.
– Ви замкнули ці двері з іншого боку, пам'ятаєте? – сказав лікар.
– А й справді, – неуважно відповів Пуаро. Він думав про зовсім інше.
– Що з вами? – запитав мсьє Бук. – Що вас не задовільняє?
Пуаро кинув на нього різкий погляд.
– З чого це ви взяли? Ні, зовсім ні. Загалом, це дрібниця.
Провідник увійшов у вагон. "Сюди повертається американська леді".
Лікар Константин виглядав, наче завинив перед нею. Це було пов'язано з минулим докором. Проте місіс Хаббард ніяк не відреагувала. Вона була зосереджена на іншій справі.
– Я вам хочу щось сказати, – глибоко дихаючи, сказала вона. – Я не збираюся більше знаходитися в цьому купе! Я не буду тут спати навіть за мільйон доларів.
– Але, мадам…
– Я знаю, що ви хочете мені сказати, але я не поступлюся! Зрештою, я буду сидіти всю ніч у коридорі. – Вона почала ридати. – Ой, якби моя донька знала, якби вона мене бачила, чому…
Пуаро її перебив.
– Ви не розумієте, мадам. Ваше бажання цілком зрозуміле. Ваш багаж буде перенесено у інше купе.
Місіс Хаббард витерлася хустинкою. "Справді? Ой, я вже почуваюся краще. Але ж вагон повний, хіба що якийсь джентльмен…"
Далі продовжив мсьє Бук.
– Ваш багаж, мадам, буде перенесений у наступний вагон. Ми вас розташуємо у вагоні, який був причеплений у Белграді.
– О, це чудово. Я не надто нервова жінка, але спати в купе поблизу небіжчика! – Вона затремтіла. – Від такого можна збожеволіти.
– Мішель, – звелів мсьє Бук. – Перенеси цей багаж у вільне купе вагона Афіни – Париж.
– Так, мсьє. У яке саме – номер 3?
– Ні, – сказав Пуаро до того, як його друг відповів. – Думаю, що для мадам було б краще взяти інший номер. Наприклад, 12.
– Добре, мсьє.
Провідник ухопив багаж. Місіс Хаббард із вдячністю повернулася до Пуаро.
– Це було дуже мило з вашого боку. Для мене це дуже важливо.
– Добре. Ми підійдемо до вас і поглянемо, чи комфортно ви розташувалися.
Троє чоловіків провели місіс Хаббард до її нового місця розташування. Оглянувши, вона зауважила: "Чудово".
– Вам подобається? Воно таке ж, як і було у вас.
– Справді, лише тут вигляд у іншу сторону. Хоч це й не важливо, ці вагони причіплюються в один бік або інший. Я казала своїй доньці: "Хочу лежати в напрямку руху потяга", на що вона відповіла: "Мамо, це ж не дуже добре для тебе, ти ляжеш спати в один бік, а прокинешся у інший!" І вона була права. Минулої ночі ми приїхали у Белград в один бік, а відправилися в інший.
– В усякому разі, мадам, ви тепер усім задоволені?
– Загалом, не дуже. Як бачите, поїзд застряг у снігу і ніхто нічого не робить, а мій човен відбуває післязавтра.
– Мадам, – сказав мсьє Бук. – Ми всі заручники цієї ситуації – кожен із нас.
– Так, це правда, – погодилася місіс Хаббард. – Але через купе жодного іншого пасажира посеред ночі не проходив убивця.
– Саме це й турбує мене, мадам, – сказав Пуаро, – як той чоловік міг потрапити до вашого купе, якщо двері були зачинені. Ви певні, що вони були замкнені?
– Ну, леді зі Швеції смикнула за них перед моїми очима.
– Давайте відтворимо невелику сценку. Ви лежали на ліжку і не могли цього бачити, так?
– Ні, через свою сумочку. О! Мені необхідна нова сумочка. Від погляду на цю у мене стискається живіт.
Пуаро підняв сумочку й повісив її на ручку між купейних дверей.
– Справді, я бачу, – сказав він. – Засув знаходиться знизу й сумочка затуляє його. Ви не могли бачити з того місця, де ви лежали, замкнені двері чи ні.
– Саме це я вам і казала!
– І шведська леді, міс Ольсон, стояла між вами та дверима. Вона смикнула й сказала, що двері замкнені.
– Саме так.
– Напевно, вона зробила якусь помилку. Розумієте, про що я кажу. – Пуаро виглядав занепокоєним. – Засув – це ось така металева річ. Коли вона повернута вправо – двері замкнені, коли вліво – відчинені. Можливо, вона просто штовхнула двері, які були замкнені з іншого боку та вирішила, що вони зачинені і з вашого боку.
– Думаю, це було не надто розумне рішення.
– Мадам, найчемніші, найгалантніше люди не завжди роблять дуже розумні вчинки.
– Слушна думка.
– До речі, ви цим же шляхом і прибули в Смірну?
– Ні, я прибула морем до Стамбула і друг моєї доньки, містер Джонсон(прекрасний молодик, сподіваюся, ви його знаєте) зустрів мене і показав усе навколо Стамбула. Чесно кажучи, це місто мене розчарувало – усе навпаки. Усі ці мечеті, якісь речі, одягнуті поверх взуття – куди я потрапила?
– Ви сказали, що містер Джонсон вас зустрів?
– Так, він показав мені паром із Франції до Смірни, а чоловік моєї доньки чекав мене на причалі. Що він скаже, коли дізнається про усе це! Моя донька казала, що це найбезпечніший, найлегший шлях. "Сідаєш у купе, – казала вона, – і виходиш у Парижі, де тебе зустріне Американський Експрес". Ой, лишенько, що мені робити? Як мені їх повідомити про свою відсутність? Я ж не можу цього зробити. Це так жахливо…
Місіс Хаббард знову залилася слізьми.
Пуаро, який і так не міг всидіти на місці, вирішив скористатися можливістю.
– У вас шок, мадам. Я передам, щоб офіціант із ресторану приніс вам чай і бісквіт.
– Не знаю, чи хочу я чай. – крізь сльози промовила місіс Хаббард. – Це більше англійська звичка.
– Тоді кави. Якщо необхідно щось інше…
– Цей коньяк дещо розвеселив мене, тому я краще вип'ю кави.
– Чудово. Це додасть вам сил.
– Як гарно ви висловилися.
– Проте, спершу, мадам, одна дрібничка. Дозвольте, я огляну ваш багаж?
– Що?
– Ми хочемо оглянути багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про неприємну знахідку у вашій сумочці, але це може щось нам дасть.
– Будь ласка! Більше я таких сюрпризів не витримаю.
Огляд тривав недовго. Місіс Хаббард подорожувала з мінімумом багажу – коробка для капелюха, дешеве плаття та гарна дорожня сумка. Усі три речі були звичайними, тому процедура тривала лише декілька хвилин, більшу частину з яких місіс Хаббард показувала фото "своєї доньки" та двох дітлахів – "дітей моєї доньки. Хіба вони не милі?"
15. Огляд багажу пасажирів
Із вдячністю та запевненням, що він звелить принести місіс Хаббард чашку кави, Пуаро вийшов з купе зі своїми двома товаришами.
– Отже, ми вже розпочали огляд, я розумію, – підмітив мсьє Бук. – До кого навідаємося тепер?
– Думаю, що буде найпростіше рухатися вздовж вагона, купе за купе.