Натомість Бавдолінова лють вразила його, і він, імператор, став виправдовуватися:
— Це бунт, бунт проти закону, Бавдоліно, і ти перший казав мені, що закон — це я. Я не можу їм простити, не можу бути добрим до них. Бути безжалісним — мій обов'язок. Гадаєш, мені це подобається?
— Аякже, певно, що тобі це подобається, отче мій, хіба ти мусив вигублювати весь той люд два роки у Кремі й калічити цих міланців — і не під час битви, а з холодним серцем, через впертість, помсту, образу?
— Ага, то ти спостерігаєш за моїми подвигами, як Рагевін! То знай, що не була то впертість, а лиш попередження іншим. Це єдиний спосіб, яким можна приборкати цих непокірних дітей. Гадаєш, Цезар з Авґустом були милосердніші? Це війна, Бавдоліно, а ти знаєш, що таке війна? Тепер ти великий бакаляр у Парижі, а маєш знати, що коли повернешся, я хочу, щоб ти зайняв посаду при моєму дворі, а може, навіть посвячу тебе в лицарі. Гадаєш, можна бути в почті імператора Священної Римської імперії і не закаляти собі рук? Тобі огидна кров? То скажи, і я звелю постригти тебе в ченці. Але не забувай — тобі тоді доведеться провадити цнотливе життя, а мені розповідали про твої походеньки в Парижі, і я просто не уявляю тебе ченцем. Звідки в тебе цей шрам? Дивно, що він у тебе на обличчі, а не на задниці!
— Може, твої нишпорки й розповідали тобі всілякі історії про мене в Парижі, але мені не треба нишпорок, щоб дізнатися про те, як гарно ти повівся в Адріанополі — про це на кожному розі говорять. Краще вже мої пригоди з чоловіками парижанок, ніж твої з візантійськими монахами.
Фрідріх аж скам'янів і весь поблід. Він чудово знав, про що говорив Бавдоліно (який дізнався про це від Оттона). Ще бувши герцогом Швабським, він прилучився до хрестоносців і взяв участь у Другому хрестовому поході на Святу землю, щоб стати на допомогу християнському королівству в Єрусалимі. І коли християнське військо просувалося насилу вперед, біля Адріанополя одного з його вельмож, який віддалився трохи від валки, пограбували і вбили — можливо, це зробили місцеві розбійники. Між латинянами і візантійцями тоді й так уже була сильна напруга, а Фрідріх сприйняв цей інцидент як образу честі. Як у Кремі, гнів його був нестримним: він напав на поблизький монастир і вигубив усіх монахів.
Епізод цей лишився плямою на Фрідріховому імені; усі вдавали, буцім забули його, і навіть Оттон у "Gesta Friderici" замовчав його, згадавши натомість, як молодий герцог уникнув загибелі в бурхливій повені неподалік від Константинополя — то був знак, що небеса не позбавили його свого заступництва. Але єдиним, хто цього не забув, був сам Фрідріх, і його реакція була доказом того, що рана від того його лихого вчинку так і не загоїлася. Обличчя його з блідого відразу стало багряним, він схопив бронзовий свічник і кинувся на Бавдоліна, немов прагнучи його смерті. Та потім насилу стримався, опустив свічник, а тоді схопив його за одежу й крізь зуби процідив: — На всіх пекельних чортів, ніколи більше не кажи того, що ти оце сказав. — Тоді вийшов з намету. На порозі він на мить обернувся: — Піди віддати шану імператриці, а тоді вертайся до тих своїх збабілих паризьких кліриків.
"Я ще покажу тобі, хто тут збабілий клірик, покажу тобі, що вмію", — думав собі Бавдоліно, покидаючи табір, хоч і сам не знав, що збирається зробити, тільки відчував ненависть до свого названого батька і прагнув завдати йому болю.
Усе ще в полоні люті він дійшов до резиденції Беатриси. Він ґречно поцілував край одежі, а тоді й руку імператриці, її ж здивував шрам, і вона стала турботливо розпитувати його. Бавдоліно безжурно відповів, що то була сутичка з розбійниками з великої дороги — таке трапляється, коли мандруєш світом, а Беатриса глянула на нього із замилуванням: варто зауважити, що двадцятилітній цей юнак, зі своїм левиним обличчям, якому шрам надавав ще мужнішого вигляду, зробився, як то кажуть, прекрасним-лицарем. Імператриця запросила його сісти й розповісти про свої останні пригоди. Сидячи під вишуканим балдахіном, вона вишивала й усміхалася, а він умостився біля її ніг і став розповідати, сам не усвідомлюючи, що каже, аби лиш заспокоїти своє хвилювання. Розповідаючи, він дивився знизу догори на її прегарне личко і відчував, як в ньому нуртують усі пристрасті тих років — усі разом, помножені стократ, — аж поки Беатриса не сказала йому, усміхаючись найспокусливішою своєю усмішкою:
— Але ти не про все писав мені, як я тобі веліла, а мені так цього хотілося.
Вона, певно, сказала це зі звичною своєю сестринською турботливістю, може, аби лише пожвавити бесіду, але для Бавдоліна всі слова Беатриси були водночас бальзамом і трутизною. Тремтячими руками він вийняв з-за пазухи свої і її листи й подав їй, прошепотівши:
— Ні, я писав, писав дуже багато, а ти мені відповідала, Пані моя.
Нічого не розуміючи, Беатриса взяла ці аркуші й почала читати впівголоса, щоб краще розібрати обидва почерки. Бавдоліно сидів за два кроки від неї, обливаючись потом і кусаючи собі лікті; він казав собі, що він божевільний, що вона зараз прожене його, покликавши сторожу, він шкодував, що не має при собі зброї, щоб пронизати собі серце. А Беатриса знай читала; щоки її дедалі більше пашіли, голос тремтів, коли вона відчитувала ці палкі слова, немов відправляючи блюзнірську месу; вона підвелася, двічі похитнулась, але двічі відсторонила Бавдоліна, який підійшов, щоб підтримати її, а тоді лиш мовила слабким голосом:
— О хлопче, хлопче, що ти наробив?
Бавдоліно знову підійшов до неї, щоб забрати ці аркуші з її рук, він весь тремтів, тремтіла й вона, простягаючи руку, щоб погладити його по потилиці, він повернувся боком, бо не міг дивитись їй у вічі, а вона пучками пальців погладила його рубець. Щоб ухилитись від цього доторку, він знову повернув голову, але вона була вже занадто близько, й вони опинилися лицем в лице. Бавдоліно сховав руки за спину, щоб не дати собі обняти її, але губи їхні вже злилися, а злившись, трішки розтулилися, на одну лиш мить — тільки на одну мить за той короткий час, коли тривав цей поцілунок, крізь напіврозтулені губи їхні язики торкнулися один одного.
Коли миттєва ця вічність скінчилася, Беатриса відсахнулася, збліднувши, мов недужа, і, дивлячись Бавдолінові прямо у вічі, суворо сказала:
— На всіх райських святих, ніколи більше не роби того, що ти оце зробив.
Вона сказала це без гніву, майже безпристрасно, немов ось-ось зомліє. Тоді очі її зволожилися, і вона м'яко додала:
— Прошу тебе!
Бавдоліно став на коліна в поклоні, майже торкнувши чолом землі, і вийшов, не знаючи, куди подітися. Пізніше він усвідомив, що за одну-єдину мить він скоїв чотири злочини: образив маєстат імператриці, заплямував себе перелюбом, зрадив довіру свого батька і піддався ганебній спокусі помсти. "Чи була це помста? — замислився він. — Якби Фрідріх не вчинив тої різанини, не образив мене, а я не відчув би у серці ненависті до нього, чи зробив би я те, що зробив?" І, намагаючись уникнути відповіді на це запитання, він усвідомив, що якщо відповідь така, якої він боявся, то це значило б, що він скоїв ще й п'ятий, і найстрахітливіший гріх — тобто він безповоротно заплямував гідність свого власного кумира, аби лиш помститися за кривду, і перетворив те, що стало метою його життя, на жалюгідне знаряддя помсти.
— Мосьпане Никито, підозра ця тліла в мені довгі роки, хоч я не міг забути нестерпної принадності тієї миті. Я закохувався дедалі дужче, але цього разу без жодної надії, навіть у мріях. Бо якщо я хотів хоч якогось прощення, образ її повинен був зникнути навіть з моїх мрій. У глибині душі я говорив собі під час багатьох довгих безсонних ночей: ти мав усе, тобі більше нема чого бажати.
На Царгород спадала ніч і на небі вже не видно було заграви. Пожежа гасла, і лиш де-не-де на пагорбах міста миготіли відблиски, але вже не полум'я, а жару. Тим часом Никита звелів принести дві чаші медового вина. Бавдоліно сьорбав його, а очі його блукали десь у порожнечі.
— Це вино з острова Тасос. У глек додають тісто з полби, просякнуте медом. Тоді до сильного й пахучого вина доливають вино делікатніше. Правда, яке воно ніжне? — спитав його Никита.
— Авжеж, ніжне, — відповів Бавдоліно, думаючи про зовсім інше. Тоді він поставив чашу.
— Того ж самого вечора, — завершив він свою оповідь, — я назавжди зарікся осуджувати Фрідріха, бо почував за собою ще більшу провину. Що гірше — відрізати носи ворогам чи цілувати уста дружини твого доброчинця?
Наступного дня він пішов прохати у свого названого батька пробачення за сказані йому суворі слова і залився рум'янцем, коли помітив, що й Фрідріха мучать докори сумління. Цісар обняв його, перепрошуючи за свій гнів, і сказав, що замість сотні підлесників воліє мати коло себе такого сина, як він, здатного вказати йому на його помилки. "Такого не наважується сказати мені навіть мій духівник, — сказав він йому з усмішкою. — Ти єдина людина, якій я довіряю".
Паленіючи від сорому, Бавдоліно починав розплачуватись за свій злочин.
10. Бавдоліно знаходить царів-волхвів і канонізує Карла Великого
Бавдоліно прибув під Мілан, коли міланці вже не витримували облоги, зокрема через внутрішні чвари. Врешті вони вирядили посольство, щоб узгодити умови здачі, визначені ще сеймом в Ронкальї, — тобто через чотири роки, після стількох смертей і руйнацій, становище було таким же, як і чотири роки тому. Точніше, капітуляція була ще ганебнішою, ніж попередня. Фрідріх хотів було знов уділити їм своє прощення, але безжалісний Райнальд волів дмухати на холодне. Треба дати їм таку научку, щоб усі пам'ятали, та й належить подбати про сатисфакцію для міст, які боролися разом з імператором не з любові до нього, а з ненависті до Мілана.
— Бавдоліно, — сказав цісар своєму названому синові, — цього разу не сердься на мене. Іноді навіть цісар мусить зробити те, чого хочуть його радники. — І впівголоса додав: — Райнальда я боюся більше, ніж міланців.
І він наказав, щоб Мілан стерли з лиця землі, вивівши з міста всіх людей, чоловіків і жінок.
Тепер поля навколо міста аж кишіли міланцями, які безцільно блукали навколо; дехто знайшов прихисток у сусідніх містах, інші стали табором перед мурами, сподіваючись, що імператор простить їх і дозволить повернутися.