Ця відповідь стане вироком нам, а виконання вироку — самою істиною. Я вірю в це. Вірю палко й уперто. Я хочу зберегти в собі рештки людяності не заради уславленого суспільства, в якому злидарюю, не заради оцих ненависних реліктів довкола, а заради справедливості. Для неї я тепер роблю, мушу робити все можливе. (Те, що я оце пишу, звучить пишномовно, врочисто, піднесено, одне слово, свята правда в супроводі органа, але я нічого не викреслюю, нічого не виправляю, бо нащо виправляти, який там стиль, мене посідають не літературні амбіції, а жадоба помсти; а втім, я не п'яний, пане прокуроре, ви не думайте, не п'яний, я тверезий, цілком тверезий, смертельно тверезий.) Отож мені не залишається нічого іншого (за ваше здоров'я, пане прокуроре!), як напиватись, волочитися з повіями, писати, ділитися своїми роздумами, ставити знаки запитання й чекати — чекати, поки з'ясується істина, поки жорстока богиня скине з очей пов'язку (це вже літературщина, аж із душі верне). Але істина з'ясується не в цих записах, вона — не формула, яку можна вивести, її не осягнеш ніякими мовними зусиллями, ніяким нікчемним віршуванням, вона виявляється й дає наслідки тільки в рішучих діях суду, в цьому споконвічному самоутвердженні справедливості. Істина візьме гору тоді, коли я постану нарешті перед почесним доктором Колером віч-на-віч, коли здійсню справедливість і виконаю вирок. Тоді на одну лиш мить, на один удар серця, на блискавичну вічність, на ту дрібку секунди, поки гримітиме постріл, сяйне істина — істина, яка тепер, коли я думаю про неї, здається маревом, чимось не більшим від химерної, страшної казки. Саме такою казкою ввижається мені й мій візит до "справжньої" Моніки Штайєрман — більше сном, ніж дійсністю, більше легендою, ніж фактом.
Моніка Штайєрман, 2. Вілла "Спочинок" стоїть на околиці нашого міста у величезному й такому здичавілому парку, що її вже давно майже не видно, і тільки взимку крізь плетиво крон старих дерев на тлі Вагнерівського пагорба часом невиразно, ледве-ледве прозирає кам'яний мур чи фронтон. Прийоми, що колись відбувалися в "Спочинку", залишилися в пам'яті небагатьох. Дід і батько справжньої Моніки влаштовували свята і ювілеї вже в своїх маєтках на Цугському та Женевському озерах, а в місті вони тільки працювали (обидва все ще вдавали з себе чорноробів промисловості), тоді як їхні жінки, приїжджаючи до міста, зупинялися в "Дольдері", "Бор-ан-Лаку", чи в тому ж таки "Брайтінгергофі". А "Спочинок" помалу ставав легендою. Особливо після того, як одного ранку біля вілли знайшли трьох зломщиків, що приїхали з Німеччини,— геть побиті, жалюгідні, вони лежали перед парковими ворітьми. Поліція не дала тій події ніяких пояснень. У справу втрутився Людевіц. Крім Дафни, яку всі вважали Монікою Штайєрман, у віллі, здавалося, більш ніхто не жив; постачальники мали залишати свої товари в порожньому гаражі біля воріт, однак харчів вони привозили загалом чималенько. Сама Дафна до вілли нікого не запрошувала — вона мала ще й розкішну квартиру на Аврораштрассе. Перед тим, як їхати на Вагнерівський узвіз, я двічі приклався до пляшки "Тройпеля". Погода знов перемінилась, озеро здавалося просто калюжкою — так близько був другий берег. Четверта година дня. Перед ворітьми я зупинився й поставив машину правими колесами на тротуарі. Ворота виявились незамкнені. Невпевнено ступаючи— "Тройпель" ще не вивітрився,— я ввійшов до парку. Посилана гравієм доріжка вела вгору, раз у раз траплялися дерев'яні східці, проте підйом був зовсім не такий крутий, як я сподівався — адже тут як-не-як "узвіз". Парк був занедбаний, доріжки не розчищені, водограї пообростали мохом, між ними справжні джунглі, і кругом усе заставлене гномиками — безліччю гномиків.
Вони стояли повсюди не по одному, а цілими гуртами, цілими юрбами — білобороді, рожевощокі, усміхнені, з безглуздим, ідіотським виразом на обличчях, навіть сиділи на деревах, повмощувавшись на гілках, мов птахи; далі почали траплятися більші гноми, похмуріші, ба й сердитіші, були поміж них і гноми —хи — ще більші, ніж гноми-чоловіки, лиховісні карлиці з величезними головами. У мене склалося таке враження, ніби вони вистежували мене, оточували, і я йшов усе швидше й швидше, поки на одному крутому повороті за могутнім старим ясенем мене зненацька схопили. Здавалося, мене кинули на камінь, і я не встиг навіть помітити, хто ж то мене так штовхнув, а потім повернув в інший бік,— очевидно, то був якийсь охоронець; після цього решту шляху до вілли мене більше несли, ніж вели. У дверях стояв ще один охоронець — такий здоровенний, що, здавалося, заступив собою весь прохід. Він прийняв мене й повів, підштовхуючи, всередину — спершу через передпокій, далі через залу з каміном, у якому потріскував вогонь — там неначе горіло ціле товстелезне дерево, й нарешті я опинився в такому собі салоні чи, коли хочете, скоріше в кабінеті. Тут мене відпустили, і я впав у шкіряне крісло. Немов оглушений, підвів очі. Руки й плечі боліли. Охоронці сиділи навпроти в масивних шкіряних кріслах. Обидва голомозі. Обличчя — ніби з глини. Вузькоокі, вилиці як кулаки. Одягнені охайно — темно-сині костюми з чистого шовку, так наче надворі середина літа, білі шовкові краватки; проте взуті все ж таки в черевики, в яких вони ступали, немов штангісти. Охоронці справляли враження велетів, хоч на зріст були, власне, й не дуже великі. Я кивнув їм головою. На обличчі ні в того, ні в того не здригнулася жодна риса. Я роззирнувся. На обшитих панелями стінах висіли й були приклеєні фотографії — так багато, що майже всі бурі панелі були, по суті, покриті цими фотошпалерами. І раптом із тим дивним жахом, без якого не буває жодного відкриття, я збагнув, що на всіх знімках та сама людина — доктор Бенно,— і аж тоді побачив у стіні навпроти загратованих вікон нішу, а в ній непристойний шедевр скульптора Мокка — "фальшиву" Моніку Штайєрман, тільки тепер уже в бронзі; постать була гола й підтримувала, мовби важкі тягарі, свої перса. І щойно я помітив її, як навпроти відчинилися двостулкові двері і третій охоронець — такий самий голомозий, але ще могутніший, у ще лискучішому шовковому костюмі, ніж ті двоє в кріслах,— уніс на руках якесь зморщене, скарлючене створіння, завбільшки з чотирирічну дитину. Невеличке калікувате тільце було вбране в якусь чудернацьку чорну сукенку з глибоким викотом, на якій зблискував сапфір.
— Я — Моніка Штайєрман,— промовило створіння.
Я підвівся.
— Шпет, адвокат.
— Ага, ага, адвокат! — проказала та малесенька істота із здоровенною головою. Голос у неї був моторошний. Здавалося, з цієї почвари промовляє людина. Голос належав жінці. — Чого вам од мене треба?
Охоронець, що тримав на руках істоту, стояв нерухомо.
— Моніко...
— Пані Штайєрман,— поправила мене істота і обсмикала на собі сукенку. — Туалет від Діора. Шик, еге? — В голосі її вчувався спокій, гідність, іронія.
— Пані Штайєрман, Дафна не хоче більше до вас повертатись.
— Ви прийшли, щоб мені про це сказати? — промовила істота.
— Я прийшов, щоб вам про це сказати,— відповів я.
Важко було здогадатись, як ця істота сприйняла моє повідомлення.
— Віскі? — спитала вона.
— Вип'ю.
Істота не подала жодного знаку, проте двостулкові двері позад мене відчинились, і четвертий голомозий охоронець приніс шотландське віскі та лід.
— Чистого? — спитала істота.
— З льодом.
Четвертий охоронець налив віскі й застиг збоку. Перші двоє повставали.
— Як вам подобаються мої слуги, адвокате? — спитала істота, і той, що тримав її на руках, підніс їй до рота склянку з віскі.
— Симпатичні. Я прийняв їх за ваших охоронців.
— Симпатичні, але дурні,— відказала істота. — Азіати. Нацистські антропологи не змогли прийти до одностайної думки щодо їхньої раси, і вони залишилися живі. Мій батько купив їх в одному інституті расових досліджень. Тоді така худобина продавалась недорого. Як непотрібні відходи людства. А для мене вони азіати — просто мені до вподоби це слово. Ви бачили в парку гномиків, адвокате?
По обличчю в мене котився піт. У салоні було перетоплено.
— їх там ціла армія, пані Штайєрман.
— Часом я стаю під жіночкою, і ніхто не бачить мене,— засміялась істота. — Навіть коли я ворушусь. Cheerio!8
Той, що тримав істоту, знов підніс їй до губів склянку. Вона випила.
— За ваше здоров'я, пані Штайєрман,— мовив я і також випив.
— Сідайте, адвокате Шпет,— наказала істота.
Я сів у шкіряне крісло. Слуга з істотою на руках так само нерухомо застиг переді мною.
— Дафна більш не хоче до мене повертатись,— проказала вона. — Я знала, що колись так буде. — В її великих очах на маленькому зморшкуватому обличчі з могутнім, майже не вкритим волоссям черепом виступили сльози.
Не встиг я щось сказати, як слуга посадив істоту на мої коліна, тицьнув мені у вільну руку її склянку, а сам ступив до вікна й гупнув разом із рештою трьома навколішки; всі четверо вмить повклякали лобами в підлогу, виставивши вгору свої величезні зади. Істота вчепилася в мене. З двома склянками в руках я почував себе досить безпорадно.
— Знов моляться. П'ять разів на день. А мене садовлять тоді здебільшого десь на шафу,— сказала пані Штайєрман. Потім владно: —Пити!
Я підніс їй до губів склянку.
— А як вам Гайнц-Олімпієць — правда, чудо? — несподівано запитала вона й аж тоді допила, не переводячи дух, своє віскі.
— О, звичайно! — відповів я і поставив порожню склянку на килим поруч із кріслом. При цьому істота мало не впала з моїх колін.
— Дурниці! — кинула вона своїм глибоким, сповненим зневаги до самої себе голосом. — Бенно — це вульгарний паскуда, що геть пустився берега. А я в нього закохалася. Я завжди закохувалась у вульгарних чоловіків, бо в таких чоловіків закохувалась Дафна.
У мене було таке відчуття, наче я тримаю на руках невеличкий кістяк.
— Я дала Дафні своє ім'я, щоб вона жила життям, яким хотіла б жити я сама. І вона ним жила,— проказала істота. — Я б теж спала з першим-ліпшим. Ви з нею спали? — раптом різко запитала вона.
— Ні, пані Штайєрман.
— Годі там молитись! —звеліла вона.
Слуги попідводились. Той, що приніс господиню, знов узяв її на руки. Мимоволі я також устав, усе ще тримаючи в руці склянку з віскі. Доручення я виконав і хотів був уже піти.
— Посидьте ще, адвокате! — наказала істота.
Я послухався.