Освітлені вагони здавались ще яснішими, ніж удень. Усі вони пливли цугом по Гусищу; пройшовши під залізничним мостом, вони легко піднялися в місто і повернули на Велику Пушкінську. У другому вагоні їхав оркестр і, виставивши труби з вікон, грав марш Будьонного.
Гаврилін, у кондукторській форменій тужурці, із сумкою через плече, стрибаючи з вагона у вагон, ніжно всміхався, давав непотрібні дзвінки і вручав пасажирам запрошення на
1 Травня о 9-й вечора
УРОЧИСТИЙ ВЕЧІР
У клубі комунальників за такою програмою:
1. Доповідь т. Мосіна.
2. Вручення грамоти від спілки комунальників.
3. Неофіційна частина: великий концерт і сімейна вечеря з буфетом.
На площадці останнього вагона стояв, невідомо як потрапивши в число почесних гостей, Віктор Михайлович. Він принюхувався до мотора. На превелике здивування Полєсова, мотор мав чудовий вигляд і, очевидно, працював справно. Скло у вікнах не деренчало. Оглянувши їх детально, Віктор Михайлович пересвідчився, що вони все-таки на гумі. Він уже зробив кілька зауважень вагоноводові, і публіка вважала його за знавця трамвайної справи на Заході.
— Повітряне гальмо працює поганенько, — заявив Полєсов, переможно поглядаючи на пасажирів, — не всмоктує.
— Тебе не спитали, — одказав вагоновод, — може, засмокче.
Проробивши святковий тур по місту, вагони повернули в депо, де їх очікував натовп. Треухова підкидали вже при повному сяйві електричних ламп. Підкинули і Гавриліна, але що він важив пудів шість і високо не літав, його скоро відпустили. Підкидали т. Мосіна, техніків і робітників. Удруге цього дня підкидали Віктора Михайловича. Тепер він уже не дриґав ногами, а, строго і серйозно втопивши зір у зоряне небо, злітав і шугав у нічній пітьмі. Спланерувавши в останній раз, Полєсов зауважив, що його тримає за ногу і сміється бридким смішком не хто інший, як колишній предводитель Іполит Матвійович Вороб'янінов. Полєсов ґречно звільнився з обіймів, одійшов трохи набік, але не спускав уже предводителя з ока. Помітивши, що Іполит Матвійович разом з невідомим молодиком, явно колишнім офіцером, ідуть, Віктор Михайлович нишком подався за ними.
Коли все вже скінчилось і Гаврилін у своєму ліловому "фіаті" очікував Треухова, щоб їхати з ним у клуб, — Треухов давав останні розпорядження, — до воріт депо підкотив фордівський крихітний вантажний автомобіль з кінохронікерами.
Першим з машини спритно вистрибнув мужчина в дванадцятикутних рогових окулярах і елегантному шкіряному сіряку без рукавів. Гостра довга борода росла у мужчини прямо з адамового яблука. Другий мужчина тяг кіноапарат, плутаючись у довгому шарфі того стилю, який Остап Бендер звичаєм прозивав "шик-модерн". Далі з автомобільчика поповзли асистенти, юпітери і дівчата.
Вся група з криками ринула в депо.
— Увага! — крикнув бородатий володар сіряка. — Колю! Став юпітера!
Треухов зашарівся і рушив до нічних відвідувачів.
— Це ви кіно? — спитав він. — Чому ж ви вдень не приїхали?
— А на коли призначено відкриття трамвая?
— Він уже відкритий.
— Так, так, ми трохи затримались. Добряча натура трапилася. Сила роботи. Захід сонця! А втім, ми і так справимося. Колю! Давай світло! Обертове колесо! Великим планом! Ноги натовпу в русі — великим планом. Людо! Мілочко! Пройдіться! Колю, почали! Почали. Пішли! Ідіть, ідіть, ідіть… Досить… Спасибі. Тепер будемо знімати будівничого. Товариш Треухов? Будь ласка, товаришу Треухов. Ні, не так. У три чверті… От так, оригінальніше, на фоні трамвая… Колю! Почали! Говоріть що-небудь!..
— Ну, мені, єй-єей, так незручно!..
— Чудово!.. Добре!.. Ще говоріть!.. Тепер ви говоріть з першою пасажиркою трамвая… Людо! Увійдіть в рамку. Так. Дихайте глибше: ви схвильовані! Колю! Ноги великим планом!.. Почали!.. Так, так… Велике спасибі… Стоп!
З давно тремтячого "фіата" важко зліз Гаврилін і прийшов кликати затриманого друга. Режисер з волохатим адамовим яблуком пожвавішав.
— Колю! Сюди! Прекрасний типаж. Робітник! Пасажир трамвая! Дихайте глибше. Ви схвильовані. Ви ще ніколи не їздили трамваєм. Почали! Дихайте!
Гаврилін люто засопів.
— Чудово!.. Мілочко! Іди сюди! Привіт від комсомолу!.. Дихайте глибше. Ви схвильовані… Так… Чудово. Колю, кінчили.
— А трамвай знімати не будете? — запитав Треухов соромливо.
— Бачите, — промимрив шкіряний режисер, — умови освітлення не дозволяють. Доведеться покінчити знімання в Москві. Цілую!
Кінохроніка блискавично зникла.
— Ну, їдьмо, друже, спочивати, — сказав Гаврилін. — Ти що, закурив?
— Закурив, — признався Треухов, — не витримав.
На сімейному вечорі голодний очманілий від тютюну Треухов випив три чарки горілки і зовсім захмелів. Він цілувався з усіма, і всі його цілували. Він хотів сказати щось особливо приємне своїй дружині, але тільки розсміявся. Потім довго тряс руку Гавриліну і говорив:
— Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне — абсолютно проста. Міст через Гудзон…
Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси:
— Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! — вигукував він.
Додому його відвезла дружина візником.
— Хочу їхати трамваєм, — говорив він дружині, — ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай, — отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно…
Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова.
— Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! — сказав він шанобливо.
Вороб'янінову стало якось ніяково.
— Не маю честі, — пробурмотів він.
Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента.
— Ну-ну, — мовив він, — що ви хочете сказати моєму другові?
— Вам не слід турбуватися, — зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. — Я від Олени Станіславівни…
— Що ви кажете? Вона тут?
— Тут. І дуже хоче вас бачити.
— Навіщо? — запитав Остап. — А ви хто такий?
— Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю.
— Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, — нерішуче мовив Вороб'янінов.
— Вона дуже і дуже просила вас прийти.
— Так, але звідки вона довідалася?..
— Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці.
— Знайома жінка? — запитав Остап діловито.
— Еге, давня знайома…
— Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.
— Про мене.
— Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю.
І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.
Розділ XIV
Союз меча і рала
Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси.
Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: "Хто там?" — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду.
— Як ви змінилися! — сказав він мимохіть.
Стара кинулась йому на шию.
— Спасибі, — сказала вона, — я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість.
— Але я приїхав зовсім не з Парижа, — розгублено сказав Вороб'янінов.
— Ми з колегою прибули з Берліна, — поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, — про це не рекомендується говорити вголос.
— Ах, я така рада бачити вас! — заволала ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини?
— О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу?
Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни.
За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими.
— А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович.
— А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна.
"Здається, настав психологічний момент для вечері", — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав:
— У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід.
Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню.
— А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності.
Він узяв Полєсова за руку.
— Стара не підведе? Надійна жінка?
Полєсов молитовно склав руки.
— Ваше політичне кредо?
— Завжди! — захоплено відказав Полєсов.
— Ви, сподіваюсь, кириловець?
— Так точно.
Полєсов випнувся, як струна.
— Росія вас не забуде! — ревнув Остап.
Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс.
У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти.
— Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі…
Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь "ласкаво повеліти зволив". Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито:
— Суворий секрет! Державна таємниця!
Остап показав рукою на Вороб'якінова.
— Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати.