Одначе він не міг стримати зітхання, думаючи про те, що колись Сігоньяки переважали Брюйєрів, бо належали до більш знатного стародавнього роду, добре відомого ще в часи першого хрестового походу. Оновлений, свіжий, ошатний, біло-рожевий, мов щоки дівчини, розкішний замок де Брюй-єра, здавалося, був насмішкою над убогою, занедбаною серед гнітючої тиші й забуття оселею Сігоньяка, гніздом щурів, сідалом сов, притулком павуків, тим напіврозваленим замком, що от-от міг і зовсім рухнути на свого бідолашного хазяїна, який в останню мить покинув його, аби не загинути під руїнами. Роки нудьги й безнадії, що минули в тому замку, пройшли перед очима Сігоньяка довгою вервечкою — в сірих, мов павутиння, лівреях, посипавши попелом голови, опустивши в глибокому відчаї руки і скрививши в позіханні роти. Аж ніяк не завидуючи маркізові, барон усе-таки вважав, що той — щасливець.
Віз став перед ґанком, і це перебило невеселі роздуми Сігоньяка. Він постарався прогнати недоречну тугу, по-чоловічому мужньо стримав сльозу, що нишком забриніла в куточку ока, й невимушено скочив на землю, щоб допомогти зійти Ізабеллі та іншим актрисам, яким заважали спідниці, бо ранковий вітер роздував їх.
Маркіз де Брюйер, здалеку побачивши кумедну балагулу, стояв на ґанку; він був у коричневій оксамитовій куртці, оздобленій підібраними в тон стрічками, в таких же штанях, у сірих шовкових панчохах та білих тупоносих черевиках. Коли віз під'їхав до ґанку, він зійшов по круглих, схожих на підкову, сходах трошки вниз, як то й личить чемному хазяїнові, котрий не дуже зважає на становище своїх гостей; зрештою, в трупі ж був барон де Сігоньяк, і це могло виправдати маркізову прихильність. Ставши на третій сходинці —— далі маркіз не пішов, бо то б уже принижувало його гідність,— де Брюйєр підняв руку, дружнім і поблажливим жестом вітаючи акторів.
У цю мить з халабуди виглянуло хитре й лукаве личко Субретки. Очі її світилися, зуби поблискували, і вся вона, показавшись на темному тлі, аж сяяла веселістю й завзяттям. Наполовину висунувшись із воза і спершись руками на передок, так ,що в розрізі плаття було трошки видно її груди, акторка немовби ждала, щоб хто допоміг їй. Сігоньяк,* зайнятий Ізабеллою, не звернув уваги на вдавану розгубленість Субретки, і хитрюга благально глянула блискучими очима на маркіза.
Де Брюйєр відгукнувся на той поклик. Хутенько збігши з останніх сходинок, він підступив до воза, готовий виконати обов'язки люб'язного кавалера, й простягнув руку, в той же час виставивши, мов для танцю, ногу. Субретка кокетливо й легко, як молода кицька, подалася на самісінький край воза, на мить спинилась, а тоді, немовби втрачаючи рівновагу, обхопила маркіза рукою за шию і, наче пір'їнка, спустилася на землю, залишивши на рівному піску ледь помітний відбиток своїх пташиних лапок.
— Пробачте,— сказала вона, вдаючи ніяковість, якої не було й близько.— Я мало не впала і схопилася за вас, мов за рятівну гілку; коли тонеш чи падаєш, то чіпляєшся за що тільки можна. Падіння — це не жарт, а для акторки то ще й кепська прикмета.
— Дозвольте мені вважати цю маленьку пригоду за ознаку вашої прихильності,— відповів де Брюйєр, схвильований доторком трепетних грудей молодої жінки.
Серафіна, трохи повернувши голову і скосивши очі, бачила все, що відбувалося майже позаду неї, бо дивилася з тією ревнивою проникливістю суперниці, яка нічого не пропускає і варта сотні очей Аргуса 10. Вона мимоволі прикусила губу. Зербіна (це було ім'я Субретки) своєю фамільярною і зухвалою вихваткою здобула собі ласку маркіза і найбільшу його увагу, обскакавши головних героїнь, а це було безцеремонне нахабство, яке ламало всю театральну ієрархію.
"Чортова смуглячка! їй, бачте, потрібен маркіз, щоб поміг злізти з воза",— подумки мовила Серафіна зовсім не так манірно й вишукано, як звичайно старалася говорити, бо з досади жінки — і герцогині, й актриси — охоче вдаються до висловів, котрі найчастіше можна почути на базарі чи десь на вулиці.
— Жане,— знаком підкликавши лакея, велів маркіз,— скажіть, щоб воза поставили в каретний двір, а декораДії і все театральне майно з нього поклали десь у захистку під повіткою; дорожні сундуки наших гостей хай віднесуть у кімнати, відведені управителем; і подбайте, аби самі вони мали все, що треба. Я хочу, щоб до них ставилися з якнайбільшою чемністю і повагою. Ідіть.
Давши ці розпорядження, де Брюйєр повагом піднявся на ґанок і, вже входячи в двері, грайливо глянув на Зер* біну, яка всміхалася йому аж надто знадливо, так принаймні думала донна Серафіна, обурена нахабством Субретки.
Запряжений биками віз рушив на задній двір, Тиран, Педант і Скапен пішли за ним і з допомогою слуг витягли з халабуди три старі полотнища — міську площу, палаті і ліс; і ще дістали весільні свічники старовинної форми, келих з позолоченого дерева, складаний кинджал із бляхи, мотки червоних ниток, якими зображають криваві рани, пу хирець з отрутою, урну для праху й інші театральні речі, потрібні при розв'язках трагедій.
Акторська балагула — то цілий світ. Бо й сам театр — хіба це не маленьке, стисле життя, не той сущий мікрокосм, що його шукають у своїх заумних мріях філософи? Хіба не зосереджено в ньому всю сукупність різноманітних явищ і людських життів, яскраво відтворених силою вимислу? Оті купи старого, запиленого, заяложеного лахміття, розцяцькованого поруділою сухозліткою, лицарські ордени з фольги і звичайнісіньких камінців, оті підроблені під старовину тупі мечі в мідних піхвах, шоломи й вінці грецької та римської форми — хіба це не тандита людства, лахміття, в яке вдягаються герої давноминулих днів, аби на мить ожити пра світлі свічок, на сцені? Примітивний, по-міщанському буденний розум не сприймає цих жалюгідних скарбів, а поетові вони допомагають втілити його фантазію, поетові достатньо цього убогого багатства, щоб, поєднавши його з манливим блиском вогнів і несказанною красою мови богів, зачарувати найвимогливішого глядача.
Слуги маркіза де Брюйєра, пихаті, наче їхній господар,— як і всі лакеї з багатих домів,— з погордою, кінчиками паль* ців торкаючись цього театрального мотлоху, допомогли перенести його під повітку і поскладали так, як казав Тиран, режисер трупи; вони вважали, що слугувати нікчемним комедіантам для них принизливо, та що вдієш — так велів хазяїн, тож доводилось коритися, бо маркіз терпіти не міг непослуху й був по-азіатському щедрий на канчуки.
Прийшов управитель і, тримаючи в руці берет, вельми шанобливо, ніби він звертався до справжніх королів та принцес, запросив акторів до відведених їм покоїв. Кімнати для маркізових гостей були в лівому крилі замку. Управитель повів їх по красивих біломармурових сходах з площадками, обладнаними для відпочинку; потім ішли по довгих коридо-раз з підлогою, вимощеною білими та чорними плитками, наче шахівниця; у коридори, освітлені з двох кінців вікнами, виходили двері кімнат, які "називалися відповідно до кольору оббивки, такого ж, як і зовнішні портьєри, щоб гості легко впізнавали своє помешкання. Там були кімнати жовта, червона, зелена, голуба, сіра, коричнева, кімната з гобеленами, оббита шкірою, з дерев'яними панелями, з фресками й багато інших — назви їм ви можете придумати самі, бо перелічувати їх далі було б нудно, та й підходить це більше оббивальнику, аніж письменникові.
Усі ці кімнати були дуже пристойно умебльовані, приємні й затишні. Субретці Зербіні дісталася прегарна світлиця з гобеленами, на яких майстер зобразив різні любостраснт сцени на міфологічні сюжети; Ізабеллі дали голубу кімнату, бо цей колір до лиця білявим, Серафіні — червону, а Дуенью поселили в коричневій — похмура суворість цього тону відповідала її вікові. Сігоньяка помістили в кімнаті, оббитій богемською 11 шкірою, недалеко від Ізабеллиної, в чому проявилася тонка уважність маркіза; то була доволі розкішна кімната для знатних гостей — господар замку хотів вирізнити серед акторів людину благородного походження й показати, що він ставиться до барона з належною повагою, не відкриваючи в той же час його імені. Решту трупи — Тирана, Педанта, Скапена, Матамора й Леандра — розмістили по інших кімнатах.
Увійшовши до свого покою, куди вже перенесли його убогий багаж, і думаючи про своє чудне становище, Сігоньяк мимоволі озирнувся довкола, здивований небаченою доти пишнотою кімнати, в якій вій мав жити під час свого перебування в замку. Стіни її, як уже згадувалось, були оббиті шкірою з кольоровим тисненням — вигадливими узорами ц химерними квітами, барвисті віночки, гілки й листя яких чітко вирізнялися на золотому тлі лакованої поверхні і сяяли металічним відблиском, наче зроблені з фольги. Ця багата, чиста оббивка затягувала стіни від карниза до панелі з чорного дуба, зробленої у формі прямокутників, ромбів та інших фігур.
На вікнах висіли шовкові жовто-червоні завіси, в тон оббивці й основним кольорам зображених квітів. Таким же шовком було заслане ліжко, поставлене головами до стіни, так що до нього можна було підійти з обох боків. Схожа матерія була й на портьєрах, і на оббивці меблів.
Стільці з прямокутними спинками і крученими ніжками, обтягнуті торочками, по яких блищали, мов зірочки, позолочені цвяхи, крісла, що привітно розкривали в обіймах свої м'які бильця, стояли, чекаючи гостей, понад стінами й біля каміна, мовби запрошуючи до щирої, сердечної розмово. Камін той, складений з рожевого мармуру, помережаного білими прожилками, був високий, широкий і глибокий. Яскравий вогонь, приємний такого свіжого ранку, дуже доречно палахкотів у ньому, освітлюючи веселим блиском чавунну плиту з.гербом маркіза де Брюйєра. На каміні стояли невеличкі дзиґарі, зроблені наче альтанка,' з круглим дахом-дзвоником і почорненим срібним циферблатом, посередині якого був отвір, так що крізь нього видно було всю його складну внутрішню машинерію.
Середину кімнати займав стіл з крученими ніжками, накритий килимовою турецькою скатертю. А біля вікна стояв туалетний столик, і грановане венеційське дзеркало схилялося над ним до мереживної серветки, заставленої всякими речами, які служать мистецтву краси.
Подивившись на себе в це чисте дзеркало, вигадливо обрамлене оправою з черепашок та олова, наш бідолашний барон був страшенно вражений своїм обшарпаним, убогим виглядом.