Сам ходитимеш до кімнати жахів. Щоправда, тебе ще прив'язуватимуть, щоб примусити дивитись. Ну ж бо, ходімо, тигреня! Я надягну халата, взув тапочкі й посунув коридором до кінзалу. Цього разу, (братва, я, крім нудоти, відчував подив. На екрані було те саме — акти насильства, люди з проламаними голіверами, змордовані й заюшені кров'ю ципи, які кричали, благаючи допомогти, ті самі знущання і звірства. Потім з'явилися концтабори, євреї, сірі вулиці іноземних міст, сповнені танків і солдатів; під рушничними залпами падали люди — інший, масовий бік насильства. Одначе тепер нудоту, спрагу й біль могло викликати лише те, що я відєл на екрані,— моїм глазам так само не давали заплющитись затискачі, а ходулі й лапи були прив'язані до крісла, але ремінці й такі інші вєщі вже не муляли мені тєла й голівера. То невже на мене так впливали саме фільми, які я відєл? Щоправда, може, та рідина Людовіка була вакциною, яка розчинилася в моїй крові, і тепер мене нудитиме завжди, віднині й довіку, щойно я бачитиму насильство. Я скривив пасть і заплакав. Сльози, мов благословенний сріблястий дощик, затулили від мене екран. Але білохалатні виродки бистро підскочили до мене із сякачками й заходилися втирати мені сльози, примовляючи:
— Годі, годі, он уже скрізь калюжі стоять!
І знов я дивився на екран ясними глазамі: німці гнали євреїв, які благали й ридали — мужчіни, жєнщіни, мальчікі, дєвочкі,— туди, де всі вони мали задихнутися від отруйного газу. Я знову заплакав, але мені так бистро втерли сльози, що я не пропустив жодного кадру. То був страшний, жахливий день, братики мої і єдині друзі.
Того вечора я повечеряв жирною бараниною, фруктовим пирогом та морозивом, а потім самко-мотньо лежав на ліжку й розмірковував: "От блін, я б іще мав шанс, якби зараз вибрався звідси". Одначе в мене не було зброї. Тримати брітву не дозволяли — голив мене через день гладкий голомозий чєловєк; він приходив перед сніданком у мою кімнату, а два білохалатиі виродки стояли поруч і дивилися, щоб я поводивсь як славний, сумирний мальчік. Нігті на руках у мене обрізали й підпиляли так коротко, що я не мав чим навіть дряпатись. Однак напасти я ще міг досить спритно, хоч вони й ослабили мене так, що я нагадував скоріше тінь того, чим був колись давно на волі. Я підвівся з ліжка, підійшов до замкнених дверей і, щосили загативши в них кулаками, заволав:
— Рятуйте, рятуйте! Мені погано! Помираю! Лікаря, лікаря, лікаря! Швидше! Прошу! Помру, помру! Поможіть!
Коли в горлі у мене вже пересохло й запекло, я почув у коридорі човгання ніг і ворчаніє, в якому впізнав голос того білохалатника, що приносив мені піщу й щодня супроводжував мене на "страшний суд".
— Чого треба? — прогарчав він. — Що сталося? Що це ти за коники викидаєш?
— Ой, помираю! — простогнав я. — Ой, у боці болить! Це апендицит! Ой-ой-ой!
— Апендихрін,— буркнув той тип, і тут я, братики, на свою радість почув брязкіт ключів. — Але якщо ти все це підлаштував, голубе, то я з товаришами лупцюватиму тебе цілу ніч.
Він відчинив двері й впустив до кімнати солодке повітря обіцяної волі. Я стояв, сховавшись за дверима, й бачив, як він з освітленого коридора розгублено шукає мене поглядом. Я вже заніс був кулаки, щоб шалено долбануть його по шиї, і раптом мене кинуло в піт. Я увідєл в уяві таку картину: він поточився, стогне або вже й знепритомнів, а я відчуваю в душі радісний трепет. Коли я це уявив, мене наче захльоснула хвиля нудоти, викликавши такий страх, немов перед смертю. Відсапуючись, я пошкандибав до ліжка. Той хрєн — цього разу він був не в звичайному білому, а в нічному халаті — чьотко побачив, що я мав на думці, бо прроказав:
— Ну що ж, буде наука, правда? Можеш собі сказати: я постійно вчусь. А тепер, голубе, встань із ліжка і вдар мене! Я цього щиро бажаю. Так, так. Засвіти мені добряче в щелепу! Я аж помираю від бажання.
Але я, братва, тільки й міг, що лежати та схлипувати: у-ю-юй!
— Паскуда! — скривився той хрєн. — Лайно! — А тоді схопив мене, безвільного й слабкого, за комір піжами, розмахнувся правою рукою і долбанул у ліцо.
— Це тобі за те,-кинув він,-що витяг мене з ліжка, мале сученя! Він обтрусив ладоні — шурх-шурх! — і пішов геть. Кр-р-кр-р — проскреготів ключ у замку.
А мені не лишалося нічого іншого, братики, як утекти в сон від страшного й безглуздого почуття, що краще бути побитим, аніж бити самому. Якби той жлоб не пішов, я підставив би йому й другу щоку.
7
Я аж не повірив, братики, коли це почув. Здавалось, я сиджу в тому вонючєм мєстє вже цілу вічність і залишуся там навічно. Але два тижні минали, і мене про це повідомили.
— Завтра, голубе, на волю. На волю! — Жест, зроблений великим пальцем, наче вказував напрямок, А білохалатник, який мене долбанул, але так само приносив на таці піщу й ходив зі мною на щоденні мої тортури, додав: — Одначе попереду в тебе ще цілий день. Випускний день,— хитро засмєялся він.
Я гадав, що цього ранку пойду до кіномєста, як завжди, в піжамі, тапочках і халаті. Ба ні. Мені принесли мою сорочку, білизну, вечірню одєжду й чудові бійцівські черевики — все таке любе, випране, випрасуване й почищене. Повернули навіть брітву-горлорізку, якою я користувався колись у щасливі дні розваг і Драк. Я одягнувся і похмуро, з удівлєнієм став роззиратися довкола. Але білохалатник, братва, лише шкірився й не казав жодного слова.
Мене досить шанобливо провели до того самого мєста, де, одначе, також сталися зміни. Кіноекран тепер запнули шторами, а матова шибка під отворами для проекторів зникла — мабуть, її підняли чи розсунули, як завіски або віконниці. Там, звідки раніше чулося лише кахикання — кхе-кхе-кхе! — і де мелькали лише тіні людей, тепер сиділи справжні глядачі, серед яких я побачив знайомі ліца. Там був начальник Держв'язу і свята людина, кап, чи, як його ще називали, капі, а також головний наглядач і той дуже важний, модно вдягнений чєловєк — міністр внутрішніх (чи нутрощних) справ. Решти я не знав. Доктор Бродскі і доктор Бреном теж були там, хоч і не в білих халатах. Вони мали вигляд поважних лікарів, що можуть дозволити собі вбиратися за модою. Доктор Бреном просто стояв собі, а доктор Бродскі стояв і вєщал щось дуже розумне людям, які там зібралися. Угледівши мене, він зауважив:
— Ага. Отже, джентльмени, ми представляємо вам самого суб'єкта. Він, як ви бачите, здоровий і добре вгодований. Сюди прийшов одразу після сну й гарного сніданку — без уколів, без гіпнотичного навіювання. Ми впевнено посилаємо його завтра в світ — зразкового хлопця, якого можна зустріти травневого ранку на вулиці, щедрого на добре слово і благородний жест. Очевидна разюча різниця, джентльмени, проти того паскудного хулігана, якому держава два роки тому присудила неефективне покарання і який за ті два роки не змінився! Кажу, не змінився? Це не зовсім так. В'язниця навчила його нещирої посмішки, банального лицемірства! вміння прибрати догідливого, підлесливого вигляду. Вона прищепила йому й інші вади, закріпивши ті, які він мав доти. А втім, джентльмени, досить слів. Діла говорять за себе красномовніше. Отже, практика. Уважно спостерігайте.
Трохи ошелешений цією трєпатньой, я намагався збагнути, чи все це справді стосується мене. Аж раптом вимкнули світло, і лише з проекційних отворів світили два промені; один із них був спрямований на вашого скромного багатостраждального оповідача. А в другому з'явився великий дужий мужік, якого я доти ніколи не бачив. У нього було гладке ліцо з вусами, ріденькі пасма волосся прикривали лисуватий голівер. Років він мав близько тридцяти-сорока, а то й усі п'ятдесят — одне слово, не молоденький уже, старік. Він рушив до мене, а разом з ним рушили й два промені, утворивши одне велике коло.
— Привіт, купо гною! — глумливо проказав він. — Пхе, ти так смердиш! Мабуть, зовсім не миєшся.
Наче пританцьовуючи, він по черзі обтоптав мені копита, тоді дав щиглика в ніс, безумно болючого — в мене аж сльози з глаз потекли,— і, нарешті, крутонув, мов ручку транзистора, моє ліве вухо. Там, де сиділи глядачі, почулося пирскання, навіть голосне: "га-га-га!" Ніс, копита й вухо в мене пекли й безумно боліли.
— Чому ти так поводишся зі мною? — обуривсь я. — Я ж тобі нічого не зробив, брате.
— А я тобі,-ошкірився той хрєн,-зроблю оце...-Він знову дав мені кілька щигликів у ніс.-І оце...-Він викрутив мені вухо.-Ще й оце!— І з усієї сили наступив мені на праву ногу. — Бо такі, як ти, в мене викликають огиду. А якщо бажаєш зробити щось у відповідь, то давай, прошу!
Тепер я знав, що мушу діяти якомога швидше,— вихопити брітву-горлорізку, перше ніж підкотиться страшна, вбивча нудота і оберне радісне збудження від дракі в гидотне почуття. Та щойно я, братики, намацав у внутрішньому карманє брітву, як у моїй уяві постала картина: цей брутальний чєловєк, шамкаючи закривавленою пастью, благає пощади. Мене відразу кинуло в жар, я знову відчув нудоту, спрагу та біль і збагнув, що мушу хутко змінити думку про цього зіпсутого чєловєка. Отож я обмацав свої кармани, шукаючи сигарет чи бабок, однак нічого такого не знайшов. Шморгаючи носом і схлипуючи, я сказав:
— Я хотів пригостити тебе сигаретою, брате, але, на жаль, не маю.
— Ох-ох-ох!-і далі насміхався той.-У-ю-юй! Заплач, дитинко!— Большим зашкарублим пальцем він дав мені ще кілька щигликів, і з боку темного залу, де сиділи глядачі, я почув гучний веселий смєх.
Щоб погамувати біль і нудоту, я, намагаючись бути добрим із цим брутальним, грубим мужіком, у відчаї звернувся до нього:
— Дозволь мені, будь ласка, щось зробити для тебе. — Я ще раз обмацав кармани, однак знайшов лише брітву-горлорізку. Діставши її, простяг йому й мовив: — Візьми собі, прошу. Невеличкий сувенір. Будь ласка.
— Сховай свій смердючий хабар! — відрубав він. — Мене цим не візьмеш! — Він ударив мене по лапє, і брітва-горлоррізка впала на підлогу.
— Дозволь мені щось зробити для тебе,— наполягав я. — Можна почистити твої черевики? Ось поглянь. Я нахилюсь і оближу їх.
І от, братики,— хто не вірить, хай поцілує мене в гузно,— став я навколішки й висолопив на півтори милі свій красний язик, щоб облизати його грязниє, вонючіє черевики. Той хрєн лише легенько копнув мене в пасть.