Побачивши його, Лев аж носом закрутив: надто вже бридке було це чудовисько: лаписька справді завбільшки як ліани, все тіло вкрите густою чорною шерстю, з пащі стирчать страхітливі ікла. Проте голова його сиділа на тонюсінькій шиї — не товстішій, мабуть, за осину талію. Лев зрозумів: шия — найвразливіше місце у ворога, і, вирішивши скористатися з того, що павучисько спить, щосили відштовхнувся від землі, стрибнув йому на спину й одним ударом дужої озброєної гострими пазурами лапи стяв йому голову. Упевнившись, що потвора сконала, Лев повернувся до галявини й гордо оголосив лісовим звірам:
— Вам більше нікого боятися!
Звірі тут-таки проголосили його своїм царем і склали присягу на вірність. Лев пообіцяв вернутися і очолити лісову громаду, як тільки Дороті благополучно відбуде до Канзасу.
КРАЙ КОВТАЧІВ
Вийшовши з того темного лісу, наші мандрівники опинилися перед крутою горою, схили якої були всіяні уламками скель.
— Перешкода нелегка, але ми й не такі долали! — бадьоро сказав Страшило. Та тільки-но вони добулися до найближчої скелі, з-за неї хтось гримнув:
— Ану, назад!
— Хто ви такі? — спитав Страшило. З-за скелі вигулькнула голова:
— Ми — хазяї цієї гори і сторонніх на неї не пускаємо.
— Але нам конче треба перейти через вашу гору, — сказав Страшило. — Ми прямуємо до Краю ковтачів.
— Нічого не вийде! — почулося у відповідь, і з-за скелі вийшов предивний чоловік: оцупкуватий, дебелий, з великою, приплюснутою зверху головою на товстій шиї, що мала безліч складок. Рук у нього не було. Побачивши це, Страшило вирішив, що така безпорадна істота не зможе стати їм на заваді, а тому сказав:
— Даруйте, але нам доведеться порушити вашу заборону, — і сміливо рушив уперед.
І тут, дарма що відстань між ними була чималенька, хазяїн гори вдарив його головою! Шия його блискавично видовжилася, і пласким черепом він так садонув Страшила в бік, що той перекидьки покотився схилом. А безрукий нападник знов увібрав голову в плечі — шия зібралася в складки — і, зареготавши, вигукнув:
— Як бачиш, із нами жарти кепські!
Сотні горлянок підхопили його регіт, і Дороті побачила, що за кожним виступом скелі стоять безрукі головошльопи.
Лева цей регіт страшенно розлютив. Палаючи бажанням помститися за Страшила, він оглушливо заревів і помчав схилом на гору.
Але і йому вихопилась назустріч голова, і Лев покотився вниз, наче збитий гарматним ядром.
Дороті кинулася допомагати СтрашиловСа Лев, звівшись на ноги, підійшов до них і з досадою сказав:
— З головошльопами битися безглуздо. їх неможливо перемогти.
— Що ж нам робити? — спитала дівчинка.
— Викликайте крилатих мавп, — порадив Бляшаний Лісоруб. — Адже ви можете загадати їм ще одне бажання.
Дороті так і зробила — наділа золотий шолом і промовила заклинання. Мавпи не примусили довго чекати себе — за хвилину вся зграя стояла перед дівчинкою.
— Слухаємо і коримося, — низько вклонившись, промовив мавпячий Король.
— Перенесіть нас через цю гору в Край ковтачів, — звеліла Дороті.
— Буде зроблено! — відповів Король. Крилаті мавпи вмить підхопили на руки чотирьох мандрівників та песика Тото і здійнялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, головошльопи люто горлали, лаялися й вистрілювали в них своїми плескатими головами, але до крилатих мавп дістатися не могли.
Мавпи перенесли Дороті та її друзів через гору й приземлилися з ними в прекрасній Країні ковтачів.
— Ви викликали нас востаннє й більше не маєте влади над нами, — сказав дівчинці мавпячий Король. — А тому — прощавайте, і нехай вам щастить.
— Прощавайте, щиро вам дякую, — відповіла Дороті.
Мавпи злетіли під хмари і зникли за обрієм.
Ковтачам, видно, жилося добре в їхній країні: на просторих ланах, обіцяючи щедрий врожай, дозрівали жито і пшениця, полями бігли широкі бруковані шляхи, міцні мости з'єднували береги дзвінких прозорих річок. Будинки, мости й паркани-*-цій країні були пофарбовані в яскравий червоний колір (ковтачі, видно, полюбляли цей колір так само, як жувачі — блакитний, а моргуни — жовтий). І вдягалися ковтачі — народ здоровий, веселий і добродушний — в одяг червоного кольору, який приємно контрастував із зеленню трави й золотом ланів.
Підійшовши до першої господи, Дороті постукала в двері. Господиня — дружина фермера — запросила мандрівників до хати й нагодувала ситним обідом: самих тільки пирогів з різною начинкою по три, а до чаю — коржі чотирьох гатунків. Песикові Тото, який чаю не пив, дісталася мисочка молока.
— Чи далеко звідси до замку Глінди? — спитала в господині Дороті.
— Та не дуже, — відповіла жінка. — Ідіть отим шляхом на південь, він виведе вас до замку.
Подякувавши добрій господині, вони помандрували далі, й незабаром з-за обрію перед ними виріс прекрасний замок. Браму його охороняли три юні дівчини в червоних мундирах із золотими аксельбантами. Коли Дороті наблизилася, одна з них спитала:
— Що привело вас у Край Півдня?
— Бажання зустрітися з Доброю Відьмою, вашою правителькою, — відповіла Дороті.
— Скажіть, як вас звуть, і я спитаю у Глінди, чи погодиться вона прийняти вас.
Мандрівники назвали їй свої імена, дівчина-вартова увійшла до замку й за кілька хвилин повернулася.
— Глінда чекає на вас, — сказала вона.
ГЛІНДА ВИКОНУЄ БАЖАННЯ ДОРОТІ
Спочатку друзів завели до кімнати, де Дороті вмилась і причесалася, Лев витрусив із гриви порох, Страшило поплескав себе по боках і по череві, щоб стати стрункішим, а Бляшаний Лісоруб надраївся до блиску і змастив собі суглоби.
Коли всі причепурилися, дівчина в червоному мундирі завела їх до великої зали, посеред якої на рубіновому троні сиділа Добра Відьма Глінда.
Правителька Краю Півдня була на диво вродлива і з виду зовсім молода. її руде волосся шовковистими хвилями спадало на плечі, блакитні очі дивилися привітно й приязно. — Яке бажання привело тебе сюди, дитино? — спитала вона в Дороті.
Дівчинка розповіла Відьмі всі своіьпригоди: як смерч заніс її до Країни Оз, як вона знайшла там друзів і які випробування випали їй на долю.
— Понад усе на світі, — сказала вона на закінчення, — я хочу вернутися додому, бо тітонька Ем давно вже, мабуть, думає, що мене спіткало щось страшне. Гляди, вона ще візьметься шити чорну сукню, щоб носити по мені жалобу, а як хліб уродив нині не краще, ніж минулого року, то від цих витрат дядечко Генрі збанкрутує.
Глінда нахилилась і поцілувала милу, добру дівчинку, яка так стурбовано дивилася їй в очі.
— Заспокойся, люба, — сказала вона. — Я допоможу тобі вернутися додому. Але пообіцяй, що за це ти віддаси мені золотий шолом.
— Ну, звісно, віддам! — вигукнула Дороті. — Мені він однаково вже ні до чого, а ви зможете загадати крилатим мавпам три бажання.
— Я ті бажання вже навіть приготувала, — всміхнулася Глінда.
Дороті простягла їй золотий шолом. Узявши його, Добра Відьма звернулася до Страшила:
— Скажіть, що ви робитимете, доли Дороті вернеться додому?
— Піду назад до Смарагдового Міста, — відповів він. — Оз призначив мене тамтешнім правителем, і жителі міста вже встигли полюбити мене. Одне тільки мене тривожить — як перейти гору головошльопів.
— Я накажу крилатим мавпам перенести вас до брами Смарагдового Міста — це буде мода першим бажанням, — сказала Глінда. — Не можна ж позбавити людей такого чудового правителя.
— А я й справді чудовий? — спитав Страшило.
— Ви просто єдиний такий у світі! — відповіла Глінда.
Повернувшись до Бляшаного Лісоруба, вона спитала:
— А що робитимете ви, коли Дороті відбуде до Канзасу?
Лісоруб сперся на сокиру, подумав трохи й відповів:
— Я полюбився моргунам, і після того, як Лиха Відьма розтала, вони запросили мене керувати їхньою країною. Моргуни мені теж дуже сподобалися. Я б радо вернувся у Край Заходу і став їхнім правителем.
— Я звелю крилатим мавпам віднести вас до Краю моргунів — це буде мій другий наказ, — сказала Глінда. — Я певна, що ви станете блискучим правителем, надто як вас гарненько відполірують.
Потім Добра Відьма звернулася до великого пишногривого Лева:
— Ну, а ви? Що робитимете ви після того, як розпрощаєтеся з Дороті?
— За горою головошльопів, — відповів він, — стоїть прадавній густий ліс. Звірі, що там живуть, обрали мене своїм царем. Найбільшим щастям для мене було б вернутися до того лісу.
— Третім наказом я звелю крилатим мавпам віднести вас до вашого лісу, — сказала Глінда. — Вичерпавши на тому чарівну силу золотого шолома, я віддам його Королеві крилатих мавп, щоб він і його зграя більше ніколи ні від кого не залежали й жили вільно й щасливо.
Страшило, Бляшаний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Глінді за її доброту, а Дороті вигукнула:
— Тепер я бачу, що ваша великодушність не поступається перед вашою красою! Але як же все-таки мені вернутися до Канзасу?
— Твої срібні черевички перенесуть тебе через пустелю, — відповіла Глінда. — Якби ти знала, якою чарівною силою вони наділені, то могла б негайно ж, найпершого ж дня повернутися до своєї тітоньки Ем!
— Але тоді я не мав би свого чудесного мозку! — вигукнув Страшило. — Й довіку стовбичив би посеред кукурудзяного поля!
— А мені не дісталося б моє прекрасне серце, — сказав Бляшаний Лісоруб. — І я, поки світу й сонця, іржавів би в лісовій гущавині!
— А я б і помер боягузом, — похитав головою Лев, — і ніхто в лісі не сказав би про мене жодного доброго слова.
— Все це так, — погодилася Дороті, — і я дуже рада, друзі, що стала вам у пригоді. Але тепер, коли кожен із вас домігся того, що ваші найзаповітніші мрії здійснилися, та ще й одержав ціле королівство на додачу, мені вже, мабуть, час вертатися додому.
— Ці срібні черевички здатні робити всілякі чудеса, — пояснила Добра Відьма. — Але найдивовижніша їхня сила в тому, що вони можуть за три кроки перенести свого власника до будь-якого місця в світі, при чому кожен крок триватиме не довше, ніж ти кліпнеш оком. Треба тільки тричі клацнути підборами й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.
— Ясно, куди — до Канзасу, куди ж іще! — радісно вигукнула Дороті.
Вона обняла Лева за шию, поцілувала його й ніжно погладила пишну гриву. Потім поцілувала Бляшаного Лісоруба, який заплакав, забувши про небезпеку, що загрожує його суглобам, і пригорнула до себе м'якого, набитого соломою Страшила — його вона не поцілувала тільки тому, що боялася розмазати фарбу на обличчі… Тепер уже і в самої Дороті текли сльози з очей, бо вона знала, що розстається із справжніми, вірними друзями.
Добра Глінда зійшла з рубінового трону, щоб поцілувати її на прощання, і дівчинка подякувала їй за ласку й доброту.
Потім Дороті взяла на руки Тото, востаннє гукнула всім: "Прощавайте!" — клацнула тричі підборами срібних черевичків і урочисто наказала:
— Несіть мене додому, до тітоньки Ем!
Ту ж мить таємнича сила підхопила її, крутнула в повітрі й понесла так швидко, щб не розрізнити було, де земля, де небо — тільки засвистів у вухах вітер.
І ось уже срібні черевички зробили свої три кроки, і від раптової зупинки Дороті з розгону котиться по траві.
Отямившись нарешті й сівши, дівчинка роздивилася довкола й охнула.
Бо сиділа вона посеред неозорої канзаської прерії, перед новим будиночком, що його дядечко Генрі збудував собі після того, як смерч закинув невідомо куди його стару хатину.
Дядечко Генрі саме доїв корову.