Цього я не відгадував…
Нарешті ми дістатися до головної пошти. Підійшли до скляного віконця, де видають листи до вимоги. І я сказав Тимкові:
— Давай мамин паспорт!
Він простягнув його мені, а я — дівчині, що сиділа за склом.
— Ось тут, бачите, написано: "Тимофій. Син…" Йому лист повинен бути, цьому "сину Тимофієві".
Дівчина почала швидко-швидко перебирати пальцями товсту паку листів, листівок і повідомлень. Витягла одного листа й почала перебирати далі.
— Далі не шукайте, — порадив я. — Йому поки що тільки одного листа прислали…
— Звідки ви знаєте? — стенула плечима дівчина. І перебрала пальцями всю паку до кінця.
А потім подала мені лист і паспорт Тимкової мами.
Я думав, що дівчина висунеться з віконця, гляне на "сина Тимофія", здивується, що він уже одержує листи до вимоги, та вона не здивувалася і не визирнула: до всього вже звикла.
Я урочисто вручив листа Тимкові:
— На, візьми. Це перший подарунок на день народження. Ти його заслужив!
— Прочитай… — сказав зніяковіло Тимко.
— Ні, ти вже сам читай. Адже на конверті написано:
"Тимофієві". Значить, ти сам повинен розпечатати і прочитати.
Тимко обережно, щоб не зачепити листа, що лежав усередині, надірвав конверт. І витяг білий аркуш, на якому була написана твоя, Олю, адреса. Усього півтора рядка… Але Тимко дуже довго вивчав білий аркуш.
Цей лист до вимоги я послав три дні тому.
Звичайно, я міг би просто сказати Тимкові, де ти зараз живеш. Але мені здалося, що так цікавіше: Тимко в день народження одержує листа і твою довгождану адресу просто на пошті, зі скляного віконця, звідки ще ніколи в житті листів не одержував!
— "Операція МШО" завершена! — урочисто вигукнув я. — Ми знайшли Олю.
— Вона довго буде там? — запитав Тимко.
— Багато років… Та це ж чудово! Адже ми мріяли, щоб у Заполяр'ї жив хтось із наших знайомих. І щоб ми з ним листувалися!
— Ми будемо з нею листуватися? — зрадів він.
Одне слово, Тимко знайшов, як і обіцяла йому "посланка", найдорожчу для нього знахідку: тебе, Олю! Хороший подарунок на день народження, хіба не так? І він, мені здається, не засмутився, що ти живеш зараз у Заполяр'ї. Не віриш, га? Але, слово честі, він не засмутився! Навіть радісно так мовив:
— Тепер я одержуватиму листи із Заполяр'я! У нас у класі ніхто не одержує. Оля буде писати мені!..
Він не сказав, що посилатиме тобі листи у відповідь, бо, певно, як і я до минулої осені, нікому ще листів не посилав.
— Дай мені адресу, бо загубиш, — запропонував я.
— Ні, — коротко відповів Тимко. І заховав листа глибоко під пальто, в якусь свою потаємну кишеню.
І ми пішли до магазину купувати двоколісний велосипед.
Діти завжди довго вибирають собі подарунки, а Тимко просто тицьнув пальцем у перший-ліпший велосипед і сказав:
— Цей!
— Може, візьмемо іншого кольору? — запитав я.
— А яка різниця? — по-дорослому, діловито відповів Тимко.
Коли велосипед був куплений, я сказав:
— Це другий подарунок від Олі!
— Від Олі?! — не зрозумів Тимко.
— Вона прислала гроші. От і все, — пояснив й.
І мені здалося, що подарунок став Тимкові набагато дорожчий. Він сам виніс його на вулицю… Але розповісти тобі, Олю, як Тимко вперше сів і поїхав на велосипеді, я не зможу, бо він ще не поїхав. У магазині ніде було кататися і на засніженій вулиці теж.
Це було трохи дивно: ми несли по зимовому місту велосипед. Певно, люди так само здивовано оберталися б на нас, якби ми влітку, у спекотний день, несли по вулиці санчата.
Здається, прохання твоє, Олю, я також виконав. Я не зайняв твого місця у Тимковому житті. А просто там вистачило місця для двох — і для тебе, і для мене.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Тепер ти можеш відкрити мою посилку. Я, звичайно, добре знаю, що саме там, але ти усе-таки докладно опиши мені, як ти відкрив її, що там знайшов і який у тебе був у ту мить настрій. Мені це дуже цікаво знати.
Посилка вкаже тобі шлях до сюрпризу, який ти заслужив!
Оля
Ти пишеш, що Тимко зовсім не засмутився, коли довідався, що я поїхала у Заполяр'я. Я думаю, що ти просто не помітив, не розгледів. Адже він дуже потайний хлопчик. Не може бути, щоб він зовсім не засмутився…
Коля пише Олі
Дорога Олю!
Тільки що я відкрив маленький ящичок, якого ти мені прислала. Я його заховав якнайдалі, щоб випадково не відкрити передчасно. Мені всі ці місяці дуже кортіло довідатися, що там, усередині! І ось я довідався…
Я обережно взяв у руки червоний трикутний вимпел, який лежав зверху. На ньому вишито золотом усього три слова: "Справедливість. Чесність. Сміливість".
А на дні ящичка я знайшов твою записку. І в ній написано, що я повинен узяти вимпел і піти з ним до Фелікса.
І ось я йду до нього.
Коля
Коля пише Олі
Пишу тобі, Олю, сьогодні другого листа, бо повинен одразу, негайно ж розповісти про те, що сталося. Я навіть телеграму хотів послати, але подумав, що трьома словами нічого не поясниш.
Мене обрали командиром "Загону Справедливих"! Я відмовлявся, говорив, що ще ніколи ніким не командував. Але Фелікс сказав, що оскільки я прийшов до нього з червоним вимпелом, отже, "кращої кандидатури не підбереш". Чому він так сказав? Слово честі, він так просто всім і заявив? "Не підбереш!" І всі піднесли руки.
Поясни мені, що це значить.
Коля
Оля пише Колі
А це значить, Колю, що все збулося: моя посилка вказала тобі шлях до штабу дружинників, до Фелікса, а там на тебе чекав сюрприз! Хоча ти, здається, йому й не дуже радий…
Ти просиш усе пояснити. Зараз я постараюся. Перед моїм від'їздом Фелікс сказав, щоб я вибрала у нашому загоні нового командира "Загону Справедливих". Замість себе, розумієш?
Він сказав, що я організувала загін і тому заслужила право вибрати собі заміну.
Але вибрати мені було дуже важко. Я дивилася на кожного так пильно, що Левко Звонцов навіть сказав мені: "Ти хочеш на прощання запам'ятати всі наші обличчя? Щоб зберегти їх у пам'яті на все життя, так? Може, дати тобі фотографію усього нашого класу? Є у мене така: ми якось для стіннівки фотографувалися!"
Я взяла фотографію і почала вдома ще уважніше розглядати всіх своїх товаришів, згадувати їхні заслуги й всілякі провини також. Я навіть згадувала, хто з них як виступав на зборах — справедливо чи несправедливо, і які писав замітки до стіннівки — справедливі, чесні чи не дуже.
Я думала порекомендувати і свою Білку, і Любу Янкевич, яка серйозніша від усіх у нашому класі. І ще декого з хлопців… А потім я вирішила назвати твоє ім'я. Знаєш, коли я це вирішила? Того дня, коли зустріла тебе у дворі, біля зеленого горбочка. Ти розповів мені про свого померлого птаха, про свою пташину лікарню, показав свою саморобну клітку, яка дуже простора. І тоді я вперше як слід розгледіла твої очі. І побачила, що вони надзвичайно добрі. А командир "Загону Справедливих" неодмінно має бути доброю людиною. І ти завжди будь таким: добрим і справедливим.
Усі, звичайно, дуже здивувалися, коли я назвала твоє ім'я. Бо вони не знали тебе таким, який ти насправді. Адже ти мовчав про себе. А ми з тобою жодного разу й поговорити по-справжньому не намагалися. Нічого ніколи не доручали: не довіряли чомусь… Ну, й ти нам через те не довіряв. Ні думок своїх не довіряв, ні вчинків, ні навіть добрих слів.
— Бачиш, усі проти, — сказав мені Фелікс. — А їм же голосувати!
— Давай поб'ємося об заклад, що Коля доведе, на що він здатний! — вигукнула я. — І що ви усі за нього проголосуєте!..
Фелікс подав мені руку: певно, теж не вірив у тебе. І ми побилися об заклад!
Ще раніше Фелікс просив мене придумати девіз нашого "Загону Справедливих" і вишити його золотом на червоній тканині. Я не встигла цього зробити. І сказала, що надішлю вимпел з девізом із Заполяр'я.
— Передай його як естафету тому, кого вибереш у командири, — сказав Фелікс.
І ось, Колю, я прислала вимпел тобі. У тебе тепер дуже висока посада: ти повинен бути найсправедливішим із справедливих!
Оля
Оля пише не Колі
Дорогий Феліксе!
Я перемогла у нашій суперечці! Коля довів, на що він здатний. Я не тільки можу поручитися за нього, але можу твердо сказати, що він підходить для командира набагато більше, ніж я: він кмітливіший за мене, і наполегливіший, і сміливіший!
Про все моє теперішнє життя ви знаєте від Колі. Правда, Білка пише, що всі ображаються на нього за те, що мало про мене розказує. Та хіба він винен, що я у своїх листах не про себе писала, а більше про ці ось завдання, які він виконував.
Тепер я частіше розповідатиму вам про школу, в якій учуся, і про своїх товаришів, до яких потрошку вже звикаю. І про наше Заполяр'я, яке, бачиш, уже почала називати "нашим".
Привіт усім нашим. І поцілуй Тимка. Нехай він мене не забуває.
Олі пише не Коля
Дорога Олю!
Я дуже радий, що програв заклад.
Спасибі, що допомогла Колі довести, "на що він здатний". Для цього я й бився об заклад!
Фелікс
Оля пише не Колі
Шановна Олено Станіславівно і батько Колі (не знаємо, на жаль, вашого імені та по батькові)!
Навіть сюди, до самого Заполяр'я, докотилися чутки про вашого чудового сина Миколу Незлобіна! Ми пишаємося ним і хочемо наслідувати його, бо він дуже здібний, кмітливий і сміливий. Але головне — дуже здібний!
Нам стало відомо, що його обрали командиром "Загону Справедливих", хоча він через скромність може вам про це навіть не розповісти. Його вирішили обрати за те, що він зразково виконав важливі й відповідальні завдання.
І тому ми вважаємо його надзвичайно здібним! Ми вже писали про це, але хочемо підкреслити ще раз. Адже Коля і оповідання добре пише, і вірші. Тільки він вам їх не показує, бо він надто скромний.
Ми дружимо із уральськими піонерами і знаємо, що вони також пишаються чи принаймні скоро пишатимуться вашим сином Миколою Незлобіним! Ми хочемо, щоб і ви ним пишалися! Певна річ, в душі… А йому про це знати не обов'язково. І, звичайно ж, не кажіть йому про цей наш лист, бо він дуже розсердиться, розстроїться, а йому зараз потрібні міцні нерви, щоб командувати "Загоном Справедливих".
Якщо ви не повірите, що лист цей і справді прийшов із Заполяр'я, гляньте на поштовий штемпель — і одразу переконаєтеся!
Заздримо, що у вас такий чудовий син!
Від імені заполярних піонерів
Ольга Воронець, Володимир Артамонов
Коля пише Олі
Дорога Олю!
Вчора Олена Станіславівна сама нагодувала моїх риб.