Всі галасували навперебивки. Декотрі били об стіл кулаками, інші позатуляли руками обличчя. Всіх охопила паніка.
Шостий промовець насилу дочекався сякої-такої уваги.
— Але ж, любі мої панове,— промовляв він заспокійливо,— я змушений вас просити, любі панове, будьте розважливі. Це найголовніше. Прикиньмо, що дівча Момо повернеться — хай там уже як проти нас озброєне — від того Так Званого; одначе нам нема ніякої потреби ставати до боротьби з нею особисто. Ми з вами не дуже пристосовані до таких зустрічей із нею,— що нам дуже наочно показує невесела доля нашого нещодавно розчиненого агента Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це. Та це й ні до чого. Адже в нас є досить помічників серед людей. Якщо ми непомітно й спритно пустимо в роботу їх, панове, то зможемо врятувати світ від дівчати Момо, не показуючись нікому на очі. Отак було б ощадливо, цілком безпечно для нас, і, безперечно, це було б по-діловому.
Зітхання полегкості вихопилося з грудей в усіх учасників наради. Така пропозиція всім припала до смаку. Мабуть, її відразу б і прийняли, якби з чільного місця при столі не встав сьомий промовець.
— Любі панове,— почав він,— ми тільки про те й думаємо, як нам спекатися дівчати Момо. Зізнаймося, що до таких думок нас спонукає страх. А страх-кепський порадник, любі мої панове. Мені здається, що ми нехтуємо неабиякою, а може, навіть єдиною нагодою. Прислів'я каже: як не подужаєш перемогти, зроби супротивника своїм другом. Чом би нам не спробувати перетягти дівчисько Момо на свій бік?
— Слухайте, слухайте!— гукнуло кілька голосів. — Поясніть це докладніш!
— Цілком певно,— вів далі промовець,— що дівчисько таки знайшло стежку до цього Так Званого — стежку, якої ми марно шукали з самого початку! Дівча ж відтепер цю стежку знає і може показати її нам! І тоді ми вестимемо з цим Так Званим переговори по-своєму. Я певен, що ми з ним дуже швидко впораємось. А як тільки ми станемо там господарями, нам більше не треба буде мордуватись, по дрібочці збираючи години, хвилини й секунди,— ні, ми одним махом здобудемо собі час усього людства! А хто володіє часом усього людства, той має необмежену владу! Подумайте лишень, панове, ми досягнемо мети! І в цьому нам допоможе те дівча Момо, що його всі ви хочете усунути! Мертва тиша впала в залі.
— Але ж ми знаємо,— вигукнув один,— що це дівча Момо не можна обдурити! Згадайте агента Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це! Кожного з нас спіткає така сама доля!
— А хто ж каже про обдурювання?— відгукнувся промовець. — Звісно, ми відверто розкажемо їй про наші плани.
— "Але ж тоді,— замахав руками інший,— вона нізащо до нас не пристане! Це неможлива річ!
— Я б не казав цього з такою певністю,— втрутився в дебати дев'ятий промовець. — Нам, звичайно, доведеться запропонувати їй що-небудь, на що вона сквапиться. Я, наприклад, подумав про те, щоб їй запропонувати стільки часу, скільки вона забажає…
— Обіцянка,— перехопив інший,— якої ми, звичайно, не виконаємо.
— Та ні ж бо, виконаємо!— відповів дев'ятий промовець, усміхнувшись крижаною усмішкою. — Бо коли ми поведемося з нею нечесно, вона це виявить.
— Ні, ні!— вигукнув голова, вдаривши кулаком по столу. — Цього я не попущу! Якщо ми справді дамо їй стільки часу, скільки вона схоче,— це нам обійдеться в цілий маєток!
— Навряд,— заспокоїв усіх промовець. — Скільки може витримати одне дитинча? А прикиньте лиш, що за те матимемо ми! Час усього людства! Ту мізерію, що витратить із нього Момо, ми запишемо в графу накладних витрат. Подумайте про величезну вигоду, любі мої панове!
Промовець сів, і всі подумки стали зважувати зиск.
— І все ж таки,— сказав шостий промовець,— з цього нічого не вийде.
— Чому?
— З тієї простої причини, що це дівча, на жаль, і так має стільки часу, скільки хоче. Безглузда штука — намагатися купити її тим, чого в неї хоч греблю гати.
— Тоді треба спершу відібрати в неї час,— сказав на це дев'ятий промовець.
— Ох, мій любий,— стомлено промовив голова,— ми крутимося в заклятому колі. Адже ж ми не знаємо, з якого боку до цієї дитини підійти. Ось у чім річ.
Рядами перебігло зітхання жалю.
— У мене пропозиція,— озвався десятий промовець, — З вашого дозволу?
— Надаю вам слово. — сказав голова. Той злегка вклонився йому й сказав таке:
— Це дівча дуже прихилилося до своїх друзів. Вона любить дарувати свій час іншим. Та поміркуймо лишень, що з нею станеться, коли їй просто не буде з ким той час ділити. Якщо дівчинка не захоче добровільно підтримати наші плани, нам доведеться зіпертись на її друзів.
Він дістав з портфеля папку реєстрації й розгорнув її.
— Ідеться насамперед про такого собі Беппо-Підмітальника і про Джіджі-Гіда. А далі тут є ще цілий список дітей, які її регулярно відвідують. Як бачите, мої панове, не велике діло! Ми просто відвернемо усіх цих осіб від неї так, що вона їх ніколи не побачить. Тоді бідолашна мала Момо буде сама-самісінька. А нащо їй тоді весь її час? Він буде для неї тягарем, так, так, навіть прокляттям! Рано чи пізно вона цього просто не витримає. Отоді, мої панове, з'явимося ми й поставимо свої умови. Закладаюсь на тисячі років проти однієї десятої частини секунди, що вона, аби повернути собі друзів, поведе нас потрібною нам стежкою.
Сірі пани, які щойно були так підупали духом, тепер попідводили голови. Переможна усмішка лягла на їхні тонкі, наче вістря ножа, губи. Вони заплескали в долоні, аж виляски пішли безкраїми ходами й переходами, так наче з гори зсунулася кам'яна лавина.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
МОМО ОПИНИЛАСЯ ТАМ, ЗВІДКИ ПРИХОДИТЬ ЧАС
Момо стояла у великій-превеликій залі. Такої вона ще ніколи не бачила. Та зала була більша, ніж найбільша церква або найбільший вокзал. Велетенські колони підпирали стелю, що в півтемряві ледве мріла десь високо-високо вгорі. Вікон не було. Золотаве світло, що пересновувало величезне приміщення, йшло від безлічі свічок, які горіли всюди таким непорушним полум'ям, неначе їх було намальовано променистими фарбами, а не зроблено з воску,
Тисячоголосе дзижчання, й дзвоніння, й цокання, яке Момо почула, увійшовши, здіймали незліченні годинники всіх розмірів і форм. Вони стояли й лежали на довгих столах, у скляних вітринах і на безкраїх рядах полиць.
Там були манісінькі, оздоблені самоцвітами кишенькові годинники, звичайні бляшані будильники, піскові годинники, музичні годинники з рухливими ляльками зверху, сонячні годинники, годинники з дерева й з каменю, скляні годинники й годинники, що їх рухали грайливі цівочки води. А на стінах висіли усі види годинників із зозульками. та всілякі інші, з гирями й колихкими маятниками, що гойдалися — одні звільна й поважно, а інші, манісінькі, прудко стрибали туди-сюди. На висоті першого поверху вздовж усієї зали тяглася галерея, на яку вели гвинтові сходи. Ще вище вгорі була друга галерея, над нею ще одна, і ще… І скрізь висіли, лежали й стояли годинники. Були там ще годинники часових поясів земної кулі, які воднораз показували час в усіх пунктах Землі, та великі й малі планетарії з Сонцем, Місяцем і зорями. Посеред зали здіймався цілий ліс великих стоячих годинників — від звичайних кімнатних до справжніх дзиґарів із веж.
Безнастанно лунало звідусіль тихе бамкання або годинникова музика, бо кожен годинник показував інший час. Але то був не прикрий гомін, а плавний, притишений — наче шум літнього лісу,
Момо ходила скрізь і, широко розплющивши очі, розглядала всі ті дивовижі. Вона спинилася біля пишно оздобленого музичного годинника, на якому дві манісінькі фігурки — чоловіча й жіноча — подавали одна одній руки до танцю.
Вона саме хотіла злегенька стукнути їх пальцем, щоб побачити, чи зрушать вони від того з місця, як раптом почула чийсь привітний голос:
— А, то ти вже й тут, Кассіопеє? А Момо ти мені привела?
Дівчинка обернулась і побачила в проході між великими стоячими годинниками тендітного старого чоловіка із сріблясто-сивим волоссям, який саме схилився над черепахою, що сиділа перед ним долі. На ньому був довгий, золотом гаптований камзол, короткі сині шовкові штани, білі панчохи й черевики з великими золотими застібками. На зап'ястках і на шиї з-під камзола виглядало мереживо, а сріблясто-сиве волосся було заплетене ззаду на потилиці в тоненьку кіску.
Момо ніколи ще не бачила такого вбрання, але хтось буваліший одразу визначив би, що на такий одяг була мода років двісті тому.
— Що ти кажеш? — мовив старий, знов-таки до черепахи. — Вона вже тут? То де ж?
Він дістав невеличкі окуляри, схожі на ті, що були в старого Беппо, тільки золоті,— і поглянув довкола.
— Я осьде! — гукнула Момо.
Старий рушив до неї, радісно всміхаючись і простягнувши назустріч їй руки. Момо здавалось, ніби він щокрок ставав усе молодший і молодший. Коли ж він опинився біля неї, вхопив обидві її руки і від щирого серця потрусив їх, то ледве чи був старший на вигляд, ніж вона сама.
— Ласкаво прошу! — задоволено вигукнув він. — Радий тебе вітати в Будинку Ніденці! Дозволь відрекомендуватися тобі, маленька Момо: я — Майстер Гора, Секундус Мінутіус Гора.
— Ти справді чекав на мене?
— Аякже! Я ж зумисне послав свою черепаху Кассіопею, щоб привела тебе сюди.
Він вийняв з кишені жилета плаский, усипаний діамантами годинник і, клацнувши, відчинив його.
— Ти ще й дуже вчасно прийшла,— всміхнувся він і простяг їй годинника.
Момо побачила, що па циферблаті не було ні цифр, ні стрілок, тільки дві тонюсінькі спіралі, перетинаючись, бігли в протилежні боки і повільно оберталися. На перетині час від часу засвічувалися дрібнісінькі цятинки.
— Цей годинник,— сказав Майстер Гора,— показує зоряний час, а тепер саме настала нова зоряна година.
— А що це таке — зоряна година? — спитала Момо.
— Розумієш,— пояснив Майстер Гора,— у перебігу світового часу трапляються особливі відтинки, коли всі предмети і живі створіння навдивовижу тісно взаємодіють між собою, і тоді може ставатись те, що ні до, ні після цього неможливе. На жаль, люди часто не вміють цим скористатись, і зоряні години не раз минають марно. Та якщо знаходиться хтось такий, що їх помітить, то на світі можливі великі події.
— Може, для цього треба мати такого годинника? — спитала Момо.
Майстер Гора, всміхаючись, похитав головою.
— З самого лише годинника мало користі.