Той, хто прагнув здійснити таку подорож, мав би обійти східний край хребта між горами та Каспійським морем прибережною смугою, яка біля Дербента звужується до кількох кілометрів. Якщо ж рухатися з півдня, треба було йти на захід узбережжям Чорного моря, і там перейти через гори за сучасним курортом Сочі, або піти ще далі на захід у напрямку Керченської протоки, де хребет закінчується і стає набагато менш грізним.
3.9 Кавказ утворює основний бар'єр між Понтійсько-каспійським степом на півночі та Анатолійським плоскогір'ям на півдні.
3.10 Перейти через Кавказькі гори, що лежать між Чорним і Каспійським морями, було нелегко, але по краях масиву знаходяться проходи через вузькі прибережні рівнини.
На південь від Великого Кавказького хребта лежать дві рівнини, розділені передгір'ям: Колхідська низовина, води якою збираються річкою Ріоні, що впадає у Чорне море, і значно більша Куранська западина, через яку протікає річка Кура, що впадає у Каспійське море. У нижній течії в Куру впадає річка Аракс, яка бере початок далеко на заході у високогір'ї східної Анатолії. Ця велика рівнина була густо заселена з другої половини 4-го тисячоліття самобутньою культурою, яку називають Куро-Аракською або "ранньою закавказькою" культурою. На південь від Куранської западини знову починаються гори, що утворюють Малий Кавказ і позначають північно-східну межу обширного Вірменського нагір'я, яке прорізає звивиста долина річки Аракс. Весь цей регіон з його низовинами, долинами й горами для зручності називають Закавказзям.
На північ від Великого Кавказького хребта гори різко знижуються до обширного передгір'я, Ставропольської височини, на сході якої лежить рівнина річки Терек, що впадає в Каспійське море, а на заході – рівнина річки Кубань, що стікає до Азовського[21] моря. Ці дві рівнини й плато між ними утворюють порівняно вузьку, приблизно 200–300 км, смугу Північного Кавказу між Великим Кавказьким хребтом і відкритим степом на півночі.
Кавказька зона розмежування між скотарями степу й землеробами Анатолійського плоскогір'я та за його межами, була порівняно вузькою, навіть якщо гірський масив здавався непрохідним. На схід від Каспійського моря рельєф був зовсім іншим. Тут гори Копет-Дагу й Гіндукуш, що продовжують Кавказький хребет, утворюють північний край широкого гірського плато Ірану. Північні передгір'я гір і степ розділені пустелями Каракуми та Кизилкум, що створює широкий бар'єр зовсім іншого роду для взаємодії між північчю і півднем.
Не зосереджуючись на подальших деталях, ми можемо підсумувати загальну картину та сказати, що найперші контакти між містами-державами, що розвивалися на півдні, і степом на півночі були встановлені через Кавказ в період 3700–3000 рр. до н.е., і використовували найвужчу перехідну зону. Лише набагато пізніше з'явився комплекс мереж зв'язків між північчю і півднем, що йшли пустелями Центральної Азії. Ці транспустельні взаємодії розглядаються в наступному розділі.
Експансія Пізнього Урука
У житті громад землеробів, що в 5-му тисячолітті оселилися між Тигром і Євфратом у південній Месопотамії, у 4-му тисячолітті відбулася низка серйозних змін, які призвели до виникнення складного міського життя. Це явище відоме як період Урук на честь міста, яке відіграло важливу роль у соціальній революції, що відбувалася тоді. На початку 4-го тисячоліття сталося раптове збільшення чисельності населення, про що свідчить стрімке зростання існуючих селищ і виникнення багатьох нових поселень. Хоча ці процеси, мабуть, значною мірою були наслідком природного демографічного сплеску, вони могли посилюватися припливом напівкочового населення, яке тяжіло до благополучних і заможних селищ осілих землеробів. На півночі регіону, в центральній Вавилонії, люди жили у щільному скупченні поселень площею 30–50 га. У південній Вавилонії щільність поселень була меншою, але одне з них, Урук, розташоване неподалік від того, що тоді було верхів'ям Перської затоки, почало зростати. На момент початку періоду пізнього Урука (3500–3100 рр. до н. е.) населення південної зони збільшилося, а сам Урук тепер перевищував 100 га. Оточений вторинними центрами, він став справжнім містом.
Що спричинило це зростання, неможливо сказати з упевненістю. Можливо, просто дуже сприятливе природне середовище з численними різноманітними екологічними нішами усунуло обмеження на демографічну ємність цієї країни, що дало змогу населенню збільшуватися експоненціально. Земля на півдні Вавилонії була особливо родючою. Зрошувані поля могли приносити щедрі врожаї зернових культур і садових фруктів. На трав'янистих ділянках між ними могли вільно пастися вівці та кози, тоді як обширні болотисті угіддя були багаті на рибу та птахів, а також були ідеальним середовищем для водяних буйволів. Вважається, що переважна більшість людей того часу займалася сільським господарством і щодня виходила на поля, але вже почала з'являтися фахова спеціалізація, а для підтримки дедалі складніших іригаційних систем мали існувати владні структури, здатні змусити людей працювати разом заради спільного блага. Додайте до цього зростаючу кількість таких майстрів як гончарі, ткачі, ковалі, що працювали, обслуговуваючи населення, яке множилося, то ж не дивно, що суспільство почало розвивати системи зберігання аграрних надлишків і механізми для їхнього перерозподілу між людьми, що виготовляли певні речі й надавали послуги. Для такого складного суспільства були потрібні не задіяні в безпосередньому виробництві фахівці-управляючі для керування ефективною роботою системи, від якої тепер залежала соціальна стабільність. Спорудження великих храмів як осередків міського життя, що забезпечували нагляд і захист життєво важливого для міста виробництва, свідчить, що влада тепер перебувала в руках теократії, очолюваної царем-жерцем. Однією з безперечних ознак зростаючої соціальної складності була поява печаток – невеликих циліндрів, зазвичай кам'яних, з різьбленим зображенням, які можна було розкочувати по м'якій глині табличок, або пломб, для позначення власності, як приватної, так і державної. Вирізання печаток було вузькоспеціалізованим ремеслом, але лише одним з-поміж цілої низки нових ремісничих професій, які сприяли появі абсолютно нових стилів мистецтва. На монументальному рівні ці стилі знайшли відображення в рельєфах, статуях і величезних храмових спорудах.
Зростаюча спеціалізація призвела до значних змін у суспільстві, зокрема виникнення ієрархічної структури, що вперше можна побачити в тогочасному тексті "Стандартний перелік професій", який з'явився наприкінці періоду Урук. У ньому детально описані різні посади, такі як "керівник міста" та "головний у загоні для худоби", а також наводиться низка спеціалізованих ремісників, кухарів і садівників. На той час життя ускладнилося настільки, що для ведення записів, необхідних для ефективного керування державою, було винайдено писемність – ранню форму того, що згодом стало клинописом. Якщо ми визнаємо, що спеціалізовані ремісники, соціальна ієрархія, адміністратори, монументальна архітектура, системи вимірювання та писемність, зосереджені разом у центральних місцях, але все ще залежні від праці землеробів, є важливими складовими "цивілізованих" урбанізованих суспільств, то піднесення Урука в 4-му тисячолітті засвідчує народження найдавнішої в світі цивілізації.
Соціальна система, що лежала в основі успіху Урука, залежала не тільки від місцевого виробництва, але й від безупинного постачання речей і матеріалів з-поза меж регіону. Найбільш очевидними були будівельний камінь і деревина для його монументальних споруд. Мідь також була необхідна для знарядь і зброї, а також для особистих прикрас. Але з розвитком ієрархії виникла потреба в тому, щоби представники еліти могли виділяти себе з-поміж простих чоловіків і жінок, підкреслюючи свій високий стан за допомогою золота, срібла та дорогоцінного каміння на кшталт афганського лазуриту, бірюзи, хлориту та сердоліку, що все мало бути привезено з територій далеко за межами Вавилонії. Отже, зі зростанням суспільної складності виникла ще більш нагальна потреба у забезпеченні невпинно зростаючого потоку рідкісних товарів.
Мабуть, саме в цьому контексті вплив Урука став поширюватися далеко за межі його власної території. Ця "експансія Урука" почалася приблизно в 3700 р. до н.е. й посилилася після 3400 р. до н.е. Вчені ще не дійшли до спільної думки щодо конкретної форми цієї експансії. Хоча й можливо, що представники держави Урук захопили віддалені міста силою, більш вірогідним поясненням є те, що урукські торговці користалися ними як форпостами та заснували там свої колонії, у таких містах, як Сузи, на рівнині під горами Загрос, Тепе Сіалк і Тепе-Гіссар на Іранському нагір'ї, де вони могли контролювати товари, що надходили зі сходу, а також в Хачінебі та Арслан-Тепе в долині верхньої течії Євфрату, де можна було придбати мідь з багатих місцевих родовищ, і мати доступ до золота й срібла, що надходили з Кавказу. Різке зростання поголів'я овець на багатих пасовищах Арслан-Тепе в цей час може свідчити про те, що вовна тепер мала попит серед урукської еліти. На урукську присутність у цих віддалених місцях зазвичай вказує наявність культурних атрибутів з самого Урука, найчастіше привозної кераміки. Але в Сузі таблички та жетони з прото-клинописним письмом вказують на торговців, які вели облік, а збудований в урукському стилі величний храм у Тель-Браку на півночі Сирії свідчить про більш суттєву присутність, адже в проекті мали приймати участь архітектори з півдня.
Експансія Урука була визначним явищем, що відображала розвиток торговельних мереж, організованих фахівцями, що оселились у далеких центрах, щоб краще керувати ефективним постачанням рідкісних товарів, необхідних для існування урукської держави. Якщо раніше бажані матеріали проходили через багато посередників, що залежали від різних суспільних звичаїв на шляху постачання, то тепер торгові форпости мали збирати те, що потрібно, і надсилати все це безпосередньо до центру.