З коридора перші двері ліворуч вели в жилі кімнати княжен. Покоївка, з графи
1 — Ах, голубчику мій, повірте, я страждаю не менш за вас, але будьте мужчиною.
2 — Забудьте, друже мій, у чому були проти вас несправедливі, подумайте, що це ваш батько... можливо, при смерті. Я відразу полюбила вас, як сина... Довіртеся мені, П'єр. Я не забуду ваших інтересів.
ном, поспішаючи (як і все робилося поспіхом у цю хвилину в цьому домі) не зачинила дверей, і П'єр з Анною Михайлівною, проходячи мимо, заглянули ненароком у ту кімнату, де, розмовляючи, сиділи близько одне від одного старша княжна з князем Василем. Побачивши Анну Михайлівну і П'єра, князь Василь зробив нетерплячий рух і відкинувся назад; княжна схопилася і відчайдушним жестом з усієї сили грюкнула дверима, зачиняючи їх.
Жест цей так не пасував до повсякчасного спокою княжни, вираз страху на обличчі в князя Василя був такий невластивий його поважності, що П'єр, зупинившись, запитливо крізь окуляри подивився на свою керівницю. Анна Михайлівна не виявила подиву, вона тільки ледь усміхнулась і зітхнула, наче показуючи, що всього цього вона чекала.
— Soyez homme, mon ami, c'est moi qui veillerai à vos intérêts ],— сказала вона y відповідь на його погляд і ще швидше пішла коридором.
П'єр не розумів, у чому річ, і ще менше — що означало veiller à vos intérêts2, але він розумів, що все це так повинно бути. Коридором вони вийшли в напівосвітлену залу, що прилягала до приймальні графа. Це була одна з тих холодних і розкішних кімнат, які знав П'єр з парадного ґанку. Але й у цій кімнаті посередині стояла порожня ванна й було розлито воду ло килиму. Назустріч їм вийшли навшпиньки, не звертаючи на них. уваги, слуга й паламар з кадилом. Вони ввійшли до знайомої П'єру приймальні з двома італійськими вікнами, з виходом у зимовий сад, з великим бюстом і з портретом Катерини на весь зріст. Усі ті самі люди, майже в тих самих позах, сиділи, перешіптуючись, у приймальні. Усі, змовкнувши, оглянулись на Анну Михайлівну з її сплаканим, блідим обличчям і на товстого, великого П'єра, який, опустивши голову, слухняно йшов за нею.
На обличчі в Анни Михайлівни виявилась свідомість того, що вирішальна хвилина настала; вона, з прийомами ділової петербурзької дами, ввійшла до кімнати, не відпускаючи від себе П'єра, ще сміливіше, ніж уранці. Вона почувала, що приймуть її неодмінно, бо вона веде за собою того, кого бажав бачити вмираючий. Бистрим поглядом оглянувши всіх присутніх у кімнаті і помітивши графового сповідача, вона, не то що зігнувшись, а зробившись раптом меншою на зріст, дрібною інохіддю підпливла до сповідача й шанобливо прийняла благословення однієї, потім другої духовної особи.
— Хвалити бога, що встигли,— сказала вона духовній особі,— ми всі, рідні, так боялися. Ось цей молодик— графів син,— додала вона тихіше.— Жахлива хвилина!
1 — Будьте мужчиною, друже мій, а я вже буду пильнувати ваших інтересів,
2 пильнувати його інтересів,
Промовивши ці слова, вона підійшла до лікаря.
— Cher docteur,— сказала вона до нього,— ce jeune homme est le fils du comte... y a-t-il de Pespoir? l.
Лікар мовчки, швидким порухом звів угору очі і плечі. Анна Михайлівна точнісінько таким самим рухом звела плечі й очі, майже заплющивши їх, зітхнула і відійшла від лікаря до П'єра. Вона особливо шанобливо й ніжно-сумовито звернулася до П'єра.
— Ayez confiance en sa miséricorde!2 — сказала вона до нього і, показавши йому диванчика, щоб сісти почекати її, сама нечутно попростувала до дверей, на які всі дивилися, і слідом за ледве чутним звуком цих дверей зникла за ними.
П'єр, поставивши собі в усьому слухати своєї керівниці, рушив до диванчика, якого вона йому показала. Тільки-но Анна Михайлівна зникла, він помітив, що погляди всіх присутніх у кімнаті більше ніж із цікавістю і співчуттям спрямувалися на нього. Він помітив, що всі перешіптувались, показуючи на нього очима ніби зі страхом і навіть із догідливістю. До нього виявляли пошану, якої раніш ніколи не виявляли: невідома йому дама, яка розмовляла з духовними особами, лідвелася з свого місця й запропонувала йому сісти, ад'ютант підняв рукавичку, яку упустив П'єр, і подав йому; лікарі шанобливо замовкли, коли він проходив повз них, і зійшли набік, щоб дати йому місце. П'єр хотів спочатку сісти на інше місце, щоб не турбувати дам, хотів сам підняти рукавичку і обійти лікарів, які й зовсім не стояли на дорозі; але він раптом відчув, що це було б непристойно, він відчув, що він нинішньої ночі є особа, яка зобов'язана вчинити якийсь страшний і всіма очікуваний обряд, і що тому він повинен був приймати від усіх послуги. Він прийняв мовчки рукавичку від ад'ютанта, сів на місце дами, поклав свої великі руки на симетрично виставлені коліна, в наївній позі єгипетської статуї, і вирішив сам собі, що все це саме так повинно бути і що йому нинішнього вечора, для того, щоб не розгубитися й не наробити дурниць, не слід діяти на свій розсуд, а треба цілком віддати себе на волю тих, що керують ним.
Не минуло і двох хвилин, як князь Василь, в своєму каптані з трьома зірками, велично, високо несучи голову, ввійшов до кімнати. Він здавався схудлим з ранку; очі його були більші, ніж звичайно, коли він оглянув кімнату й побачив П'єра. Він підійшов до нього, взяв за руку (цього він раніш ніколи не робив) і потягнув її донизу, неначе хотів спробувати, чи міцно вона тримається.
— Courage, courage, mon ami. 11 a demandé à vous voir. C'est bien...3 — і він хотів іти.
1 — Дорогий доктор, цей молодик — графів син... чи е надія?
2 — Звіртесь на його милосердя!
3 — Не тужіть, не тужіть, мій друже. Він казав покликати вас. Це добре-
Але П'єр вважав за потрібне спитати:
— Як здоров'я...— Він зам'явся, не знаючи, чи пристойно назвати вмираючого графом; а назвати батьком йому було совісно.
— Il a eu encore un coup, il y a une demi-heure. Знову був удар. Courage, mon ami...1
П'єр був y такому стані неясності думки, що при слові "удар" йому уявився удар якої-небудь речі. Він, не розуміючи, подивився на князя Василя і вже потім зміркував, що ударом зветься хвороба. Князь Василь на ходу сказав кілька слів Лор-рену і пройшов у двері навшпиньки. Він не вмів ходити навшпиньки і незграбно підстрибував усім тілом. Слідом за ним пройшла старша княжна, потім пройшли духовні особи й паламарі, слуги теж пройшли в двері. З-за цих дверей почулося пересування, і нарешті, все з тим-таки блідим, але твердим у виконанні обов'язку обличчям, вибігла Анна Михайлівгіа і, доторкнувшись до П'єрової руки, сказала:
— La bonté divine est inépuisable. C'est la cérémonie de l'extrême onction qui va commencer. Venez2.
П'єр пройшов y двері, ступаючи по м'якому килиму, і помітив, що й ад'ютант, і незнайома дама, і ще хтось із слуг — усі пройшли за ним, наче тепер уже не треба було питати дозволу входити до цієї кімнати.
XX
П'єр добре знав цю велику, розділену колонами й аркою кімнату, всю оббиту персидськими килимами. Частина кімнати за колонами, де з одного боку стояло високе червоного дерева ліжко, під шовковими завісами, а з другого — величезний кіот з образами, була червоно і яскраво освітлена, як бувають освітлені церкви під час вечірньої служби. Під освітленими ризами кіота стояло довге вольтерівське крісло, і на кріслі, обкладеному вгорі сніжнобілими, не прим'ятими, видно, щойно переміненими подушками, вкрита до пояса яскравозеленою ковдрою, лежала знайома П'єру велична постать його батька, графа Безухова, з тією ж сивою гривою волосся над широким лобом, з якою-він нагадував лева, і з тими ж характерно-благородними великими зморшками на гарному червоножовтому обличчі. Він лежав просто під образами; обидві товсті, великі руки його були вийняті з-під ковдри й лежали на ній. У праву руку, покладену долонею вниз, між великий і вказівний палець вставлено було воскову свічку, яку притримував, нагинаючись з-за крісла, старий слуга. Над кріслом стояли духовні особи в своїх величних блискучих шатах, з вийнятим на них довгим волоссям, з засвіченими
1 — Був знову удар півгодини тому. Не тужіть, мій друже...
* — Милосердя боже невичерпне. Маслосвяття зараз почнеться. Ходімо.
6*
83
свічками в руках, і повільно-урочисто правили. Трохи позад них стояли дві молодші княжни з хусточками в руках та біля очей, і перед ними старша, Катіш, із злим і рішучим виглядом, ні на мить не спускаючи очей з образів, неначе казала всім, що не відповідає за себе, якщо оглянеться. Анна Михайлівна, з покірливим смутком і всепрощенням на обличчі, і невідома дама стояли біля дверей. Князь Василь стояв по другий бік дверей, близько до крісла, за різьбленим оксамитовим стільцем, якого він повернув до себе спинкою, і, спершись на неї ліктем лівої руки зі свічкою, хрестився правою, щоразу зводячи очі вгору, коли приставляв персти до лоба. Обличчя його виявляло спокійну побожність і відданість волі божій. "Якщо ви не розумієте цих почуттів, то тим гірше для вас", здавалось, говорило його обличчя.
Позад нього стояв ад'ютант, лікарі й чоловіча челядь; мовби в церкві, чоловіки й жінки розділилися. Все мовчало, хрестилося, лише чутно було церковне читання, стриманий, густий басовий спів і в хвилини пауз переставляння ніг та зітхання. Анна Михайлівна, з тим значущим виглядом, який показував, що вона знає, що робить, перейшла через цілу кімнату до П'єра й дала йому свічку. Він засвітив її і, захоплений спостереженням за присутніми, став хреститися тією самою рукою, в якій була свічка.
Молодша, рум'яна і смішлива княжна Софі, з родимкою, дивилась на нього. Вона усміхнулася, сховала своє обличчя в хусточку і довго не відкривала його; але, подивившись на П'єра, знову засміялася. Вона, видно, почувала себе неспроможною дивитися на нього без сміху, але не могла стриматися, щоб не дивитись на нього, і, уникаючи спокуси, тихо перейшла за колону. В середині відправи голоси духівництва раптом замовкли; духовні особи пошепки сказали щось одна одній; старий слуга, тримаючи графову руку, випростався і повернувся до дам. Анна Михайлівна виступила вперед і, нагнувшись над хворим, з-за спини пальцем поманила до себе Лоррена.