Нехай він присягнеться, всіма святими, бідною душею своєї матері та власною честю.
Гренуй, який не мав ніякої честі, не вірив у святих, а тим більше у бідну душу своєї матінки, поклявся. Він поклявся б чим завгодно. Погодився на будь-які умови Бальдіні, бо дуже вже хотілося йому отримати цю сміховинну грамоту підмайстра — вона давала йому можливість непомітно жити, спокійно подорожувати та знайти місце роботи. Все інше було йому байдуже. Хіба ж це були умови?! Не повертатися в Париж? Навіщо йому Париж! Він знав його до останнього смердючого закутка, він повсюди носив його з собою, він був його володарем уже багато років. Не виготовляти модних парфумів Бальдіні? Не передавати формул? Так ніби він не міг винайти тисячу інших, так само гарних, чи й кращих, варто йому лише захотіти! Але ж він зовсім цього не хотів. Він не мав наміру конкурувати з Бальдіні чи з будь-яким іншим парфюмером-буржуа. Він не прагнув заробляти великі гроші своїм мистецтвом, не хотів навіть жити за його рахунок, якщо зможе жити по-іншому. Він хотів вивільнити своє внутрішнє "я", саме своє внутрішнє "я", яке вважав вартіснішим за все, що міг запропонувати йому світ зовнішній. І тому умови Бальдіні для Гренуя нічого не важили.
Навесні, рано-вранці якогось травневого дня, Гренуй вирушив у дорогу. Він отримав від Бальдіні маленький рюкзак, сорочку на зміну, дві пари панчіх, велике кільце ковбаси, кінську попону та двадцять п'ять франків. Це значно більше, аніж належить, сказав Бальдіні, оскільки Гренуй здобув у нього глибокі фахові знання, за що не заплатив жодного су. Належало дати йому два франки на дорогу, більше нічого. Але він, Бальдіні, не може справитися зі своєю добротою і з тією глибокою симпатією, яка за ці роки так зросла в його серці до любого Жана-Батіста. Він бажає йому великого щастя в мандрах і ще раз настійливо закликає не забувати своєї клятви. З цими словами він провів його до чорного входу, де колись зустрів його, та й відпустив.
Руки він йому не подав, на це його симпатії не вистачило. Він ніколи так і не подавав йому руки. Він взагалі уникав доторкатися до нього, відчуваючи ніби святенницьку огиду, ніби боявся заразитися, осквернити себе. Він лише коротко попрощався. А Гренуй, кивнувши у відповідь, зігнувся й подався геть. На вулиці не було ані душі.
22
Бальдіні дивився йому вслід, поки він плентав мостом униз, до Острова, малий, зігнутий, з рюкзаком, схожим на горб; ззаду він нагадував старого. По той бік річки, біля будівлі Парламенту, де провулок робить поворот, Бальдіні згубив його з очей і відчув надзвичайну полегкість.
Він ніколи не любив цього хлопця і зараз нарешті міг собі у цьому признатися. Увесь час, поки він давав йому притулок під своїм дахом, поки він його грабував, у нього було недобре на душі. Він почував себе людиною бездоганної моралі, яка вперше робить щось недозволене, грає в якусь гру недозволеними засобами. Звичайно, ризик викриття був незначний, а шанси на успіх — величезні; але така ж велика була і нервовість, і нечисте сумління. Справді, всі ці роки його не пригнічувала думка про те, що якимось чином йому доведеться розплачуватися за зв'язок із цією людиною. "Аби тільки все було добре! — знову й знову боязко молився він. — Тільки б мені пощастило скористатися успіхом цієї авантюри, уникнувши розплати! Коли б тільки пощастило! Я розумію, що роблю недобре, але Господь подивиться на це крізь пальці, звичайно, він так і зробить! За моє життя він частенько нізащо карав мене, і то досить жорстоко, тож зараз було б справедливо, якби він виявив поблажливість. Та й у чому полягає мій злочин, якщо це взагалі злочин? Щонайбільше в тому, що я трохи порушив цеховий статут, експлуатуючи чудове обдарування якогось неука і видаючи його здібності за свої власні? Щонайбільше в тому, що я трохи збився з дороги традиційної ремісничої доброчесності? Щонайбільше — в тому, що сьогодні я роблю те, що вчора ще проклинав. Хіба це злочин? Інші все життя обдурюють. А я трохи шахрував лише кілька років. Та й то тільки тому, що трапився такий унікальний випадок. Можливо, це був і не випадок, а сам Господь послав до мене в дім цього чаклуна, щоб винагородити мене за приниження, яких я зазнав від Пелісьє та його спільників. Може, кара Божа чекає зовсім не мене, а Пелісьє! Цілком можливо! Бо як іще Господь зумів би покарати Пелісьє, як не тим, що підніс мене? Отже, моє щастя в такому разі може бути засобом Божої справедливості, і я не тільки мав право, я мусив його прийняти, без сорому і без найменшого каяття…"
Отак частенько розмірковував Бальдіні протягом минулих років, ранками, спускаючись вузькими сходами до крамниці, вечорами, коли піднімався нагору, несучи все зароблене й перелічуючи згодом тяжкі золоті та срібні монети у своїй скрині, і ночами, лежачи поряд з посапуючим скелетом своєї дружини, не міг заснути просто від страху перед власним щастям.
Але тепер нарешті настав кінець тим лиховісним думкам. Моторошний гість був далеко і ніколи вже сюди не повернеться. Поклавши руку на груди, Бальдіні крізь тканину сюртука намацав книжечку над своїм серцем. У ній було занотовано шістсот формул — більше, ніж змогла б реалізувати ціла генерація парфюмерів. Якби навіть сьогодні він усе втратив, то завдяки цій чарівній книжечці за один рік знову розбагатіє. Справді, чи можна хотіти більшого!
Вранішнє сонце, відбившись від фронтонів протилежних будинків, кидало тепле жовте світло на його обличчя. Бальдіні й досі дивився на вулицю, що вела на південь, до будівлі Парламенту — як усе-таки приємно, що Гренуя вже не видно! — і його переповнювало почуття вдячності. Він вирішив, що як паломник перейде на той берег, до Нотр-Даму, кине золоту монету в церковну карнавку, запалить три свічки і на колінах подякує Господові, що послав йому стільки щастя і звільнив від покари.
Але йому знову щось по-дурному стало на заваді, бо пополудні, коли він уже зовсім зібрався йти до церкви, пішов поголос, нібито англійці оголосили війну Франції. Само по собі це не було причиною для особливого занепокоєння. Та оскільки саме цими днями Бальдіні хотів відправити до Лондона партію парфумів, він відклав відвідини Нотр-Даму і натомість пішов у місто, щоб довідатися про все самому, а звідти — на свою мануфактуру в Сент-Антуанському передмісті, аби тим часом затримати відправку товару до Лондона. Вночі в ліжку перед сном йому спала на думку геніальна ідея: з огляду на можливі воєнні дії у війні за колонії в Новому світі, ввести в моду парфуми під назвою "Престиж Квебека", зі смолистим героїчним ароматом, успіх яких — в цьому не було сумніву — відшкодує йому збитки від нездійсненої комерції з Англією. З такими солодкими думками у своїй дурній старечій голові, яку він з полегшенням примостив на подушку, з приємністю відчуваючи під нею книжечки з формулами, метр Бальдіні заснув, щоб ніколи більше не прокинутися.
Бо ж уночі трапилася невелика катастрофа, яка, з належною затримкою, дала привід королеві видати наказ, аби всі будинки на всіх мостах міста Парижа були знесені; без помітної причини міст Міняйл — із західного боку поміж третьою і четвертою опорою — завалився. Два будинки так раптово попадали в річку, що нікого з мешканців не можна було порятувати. На щастя, загинуло лише дві особи, а саме, Джузеппе Бальдіні та його дружина Тереза. Прислуга — з дозволу чи без дозволу — вдома не ночувала. Шеньє, який тільки над ранок напідпитку прийшов додому — точніше, хотів прийти, бо дому вже не було, — пережив нервовий шок. Він тридцять років тішив себе надією, що Бальдіні, який не мав ні дітей, ні родичів, зробить його своїм спадкоємцем. І так одразу вся спадщина пропала, все-все: будинок, крамниця, сировина, майстерня, сам Бальдіні і навіть заповіт, в якому, очевидно, був пункт про власність на мануфактуру!
Не знайшли нічого, ні трупів, ні скрині з грішми, ні книжечки з шістьмастами рецептами. Єдине, що залишилося від Джузеппе Бальдіні, найкращого парфюмера Європи, була суміш запахів мускусу, кориці, оцту, лаванди й тисячі інших речовин, які впродовж іще багатьох тижнів ширилися за течією Сени від Парижа до Гавра.
ЧАСТИНА ДРУГА
23
На той час, коли завалився будинок Джузеппе Бальдіні, Гренуй був на шляху до Орлеана. Імла великого міста залишилася позаду, і з кожним кроком повітря довкола нього ставало ясніше, чистіше, свіжіше. Воно вже не було таке насичене. Вже не напливали на нього з шаленою швидкістю метр за метром сотні, тисячі різних запахів, а ті нечисленні, які ще лишалися, — запахи піщаного шляху, лугів, грунту, рослин, води, — довгими стрічками тяглися понад землею, поволі здуваючись, поволі колихаючись, майже ніде раптово не обриваючись.
Гренуй сприймав цю довколишню простоту як визволення. Ці спокійні аромати тішили його нюх. Уперше в житті він міг не турбуватися про те, аби впіймати серед запахів щось нове, несподіване, вороже, або не пропустити щось приємне. Уперше він міг дихати майже вільно, не змушуючи себе раз по раз сторожко принюхуватись. Ми кажемо "майже", бо по-справжньому вільно крізь Гренуїв ніс не проходило нічого. Навіть коли для того не було жодної причини, в ньому завжди була на сторожі якась стриманість щодо всього, що поступало іззовні і що доводилося впускати усередину свого єства. Впродовж свого життя, навіть у ті рідкісні хвилини, коли він відчував щось подібне до задоволення, а може, навіть щастя, він охочіше видихав повітря, аніж вдихав: адже почав він своє життя не сповненим надії вдихом, а вбивчим вереском. Але, крім цього обмеження, що йшло від його натури, Гренуй, віддаляючись від Парижа, почував себе дедалі краще, дихав дедалі легше, ішов дедалі швидше, навіть випростався, тож здаля він мав вигляд звичайного підмайстра, тобто цілком нормальної людини.
Найбільше полегшення давало йому віддалення від людей. В Парижі скупченість людей більша, аніж у будь-якому іншому місті світу. Шістсот, сімсот тисяч людей проживало в Парижі. Вони кишіли на вулицях і майданах, а будинки були геть напхані ними, від підвалів до горищ. У кожному закутку Парижа юрмилися люди, кожен камінь, кожна місцинка землі тхнула людьми.
Те, що ці густі, липкі людські випари пригнічували його впродовж вісімнадцяти років, наче передгрозова задуха, стало Гренуєві ясно лише зараз, коли він поступово віддалявся від них.