Це були скорше щелепи печери, ніж вхід до порта. Вони чули тріск огнища на верхів'ї скелі в її залізних ґратах; похмурий багровий відсвіт освітлював бурю; сутичка полум'я й граду баламутила густий туман; чорна хмара и червоний дим боролися, — змія проти змії, шматки вугілля літали по вітру і пластовні снігу починали наче тікати перед несподіваною атакою іскорок. Рифи, спочатку затушковані, тепер ясно окреслилися, як безладня куча скель із шпилями, гребінями й кряжами. Яскраві вогневі лінії визначали шпилі, а криваві відблиски вогню — похилості. Тою мірою, як вони наближалися, виступ рифу виростав і лиховісно підіймався.
Одна з жінок, ірляндка, розпачливо перебирала чотки.
Замість хазяїна, що був і стерничим, залишився ватажок, який став за капітана. Баски знають всі гори й море. Вони сміливі над безоднями й спритні при катастрофах.
Вони підійшли, вони от-от торкнуться рифу. Враз вони так наблизилися до величезної скелі на півночі Каскета, що та несподівано закрила маяк. Видно було тільки скелю й десь позад неї світ. Ця скеля в густому тумані скидалася на велику чорну жінку з вогневим очіпком.
Ця скеля, що недобре вславилася, прозивалася Бібле. Вона находиться на північному боці рифу, а інша скеля, що зветься Етак-о-Ґільмет, находиться на південному.
Ватажок подивився на Бібле и закричав:
— Потрібна людина, що погодилася б прикріпити кабельтов на скелі! Є хто, що вміє плавати?
Ніякої відповіді.
Ніхто на борту не вмів плавати, навіть матроси, — а втім, таке невміння часто буває у моряків.
З борта звісилася перекладина, що тільки з одного боку трималась на цвяхах. Ватажок ухопив її обома руками й сказав:
— Поможіть мені.
Перекладину одірвали. Вони могли тепер користуватися з неї як хотіли. З оборонного знаряддя вона стала нападним.
Це була досить довга балка, вирізана з дуба, ціла й міцна;, вона могла правити за спосіб для нападу й підпорою, підоймоюдля ваги та тараном проти башти.
— Дружно! — крикнув ватажок.
Всі шестеро стали поруч, спершися на уламок щогли, й держали балку горизонтально за борт і прямо як спис проти боку рифа.
Маневр був небезпечний. Напасти на гору — це зухвальство. Поворотний удар міг скинути всіх шістьох у море.
Це був один з різноманітних моментів боротьби з бурею. Після гурагану — підводний риф; після вихоря ґраніт. Вони мали, діло то з невпійманим, то з непохитним.
Це була одна з тих хвилин, коли сивіє волосся.
Риф і судно, — вони повинні були зіткнутися.
Скеля терпляча. Риф ждав.
Набігла безладна хвиля. Вона поклала кінець чеканню. Вона .підхопила урку знизу, підняла її, з хвилину розхитувала її, як праща коливає кидальне знаряддя.
— Держися! — закричав ватажок. — Адже ж це тільки скеля, а ми — люди.
Балка була напоготові. Шестеро людей злилися з нею як одно. Гострі шкворені балки кололи їм плечі, та вони їх не почували.
Хвиля кинула урку прямо на скелю.
Зіткнулися.
Зіткнулися під безформеною хмарою піни, що ховає всі такі катастрофи. Коли ця хмара впала в море і хвилі відійшли від скелі, всі шестеро людей лежали на чардаку; зате "Матутіна" бігла вподовж рифа. Балка видержала добре й визначила напрямок судна. Минуло декілька секунд, хвилі неслися нестримно, і Каскети залишилися позад урки. "Матутіні" на момент не загрожувала безпосередня небезпека.
Такі випадки можливі. Але цього маневра можна вжити тільки один раз, — його не можна було повторити. Балка була в морі. Сила удара вирвала її з людських рук і викинула за борт, і вона згинула в хвилях. Одірвати другу балку — значило б попсувати тамберси.
Гураган знову підхопив "Матутіну". Тепер Каскети здавалися на обрії безформеною масою. Ніхто не має такого збентеженого вигляду, як риф у подібних випадках. В природі буває, особливо в царині невідомого, що там, де видиме доповнюється невидимим, здається, наче похмурі непорушні профілі незадоволені з того, що здобич од них вислизнула.
Такий вигляд мали Каскети, коли "ГЛатутіна" втікла від них.
Маяк, віддаляючися, бліднів, мерк, потім зник.
Це зникання світла справляє тяжке вражіння. Густий туман застилав світло, що тепер стало розсіяним. Проміння розлилося в незмірних просторах. Полум'я розпливалося, боролося, поринало. губило форму. Можна сказати, що воно потонуло. Огнище стало недогарком, — це було тільки тьмяне й бліде тремтіння. Навкруги ширилося коло відбитого світла. Нічна глибина наче поглинула світло.
Дзвін, що був загрозою, замовк; маяк, що був загрозою, зник. А все ж, коли зникли ці дві погрози, стало ще страшніше. Один був голосом, другий був полум'ям. Вони мали в собі щось людське. їх не стало, залишилася безодня.
XIII
ЛИЦЕ В ЛИЦЕ З НІЧЧЮ
Урка опинилась як тінь у безмірній темряві.
"Матутіна", врятувавшися від Каскет, носилася з хвилі на хвилю. Момент загибелі було відрочено, але вона лишалася в хаосі. Вітер гнав її навкоси; нею керували тисячі примхів хвиль; на ній відбивалися всі хитання їхнього божевільства. Вона вже майже не зазнавала кілевої качки, — страшна ознака агонії судна. Розбиті кораблі знають тільки бокову качку. Кілева качка — конвульсії боротьби. Тільки керма може повернути судно проти вітру.
Підчас бурі, а особливо снігової завірюхи, море й ніч кінчають тим, що зливаються, зміщуються і робляться як дим. Туман, вихор, вітер, сковзання в усіх смислах, ніякого пункту підпори, ні хвилини відпочинку, вічне повторення, безодня одна за однією, не видно ніякого обрію, чорний глибокий простір позаду, — так урка пливла вперед.
Визволитися від Каскетів, викрутитися від рифу, — це була перемога людей, що зазнали корабельної катастрофи. Це здивувало їх. Але вони не кричали "ура"; в морі неможливо двічі робити тієї самої нерозсудливости. Кидати виклик там, де не кидають зонда, це тяжко.
Відпихнути риф, — цим вони виконали щось неможливе. Вони закам'яніли. Та потроху вони почали сподіватись. Такі невтомні ілюзії душі. Немає такого лиха, яке б, навіть у найкритичніші моменти, не побачило в своїх глибинах невимовного виблиску надії. Ці нещасні не просили ні про що більше, як про те, щоб сказати собі, що їх врятовано. Вони ладні вже були десь у середині себе натякнути, що це так.
Але, в нічній темряві враз з'явилося щось жахливе. З лівого боку повстала, вималювалася й виділилася на туманному фоні висока темна маса, вертикальна, з прямими кутами, чотирикутна башта безодні.
Вони жахливо дивилися на неї.
Шквал ніс їх прямо на неї.
Вони не знали, що це таке. То була скеля Ортак.
XIV
ОРТАК
Знов почалися рифи. Після Каскетів — Ортак. Буря — не артист, вона груба й всемогутня й не різноманітить своїх засобів.
Темрява невичерпана. Ніколи немає кінця її западням і віроломності. Людина швидко вичерпує свої ресурси. Людина виснажується, а безодня — ні.
Погляди всіх, що були на урці, повернулися до ватажка, поклавши на нього всі свої сподіванки. Він міг тільки здвигнути плечима, — похмуре призирство до власного безсилля.
Граніт серед океана — це скеля Ортак. Риф Ортак — весь із одного куска підноситься на вісімдесят футів заввишки понад хвилями, що весь час борються проміж себе. Тут розбиваються хвилі й кораблі.
"Матутіна", що уявляла з себе не що інше, як плавучу руїну, неслася просто на цю скелю, як раніш ішла на іншу скелю. Нещасні, що хвилину тому вважали себе за врятованих, знову вдалися в одчай. Корабельна катастрофа, що вони залишили були її позад себе, знову з'явилася перед ними. Риф знову виходив із моря. І тут нічого неможливо було зробити.
Каскети це вафльова дошка з тисячею перегородок, а Ортак — стіна. Зазнати корабельної катастрофи біля Каскетів — значить бути розщепленим, а біля Ортаку — розчавленим.
Але був ще один шанс.
Біля стрімких скель, — а Ортак стрімка скеля, — хвиля, як і ядро, не робить рикошетів. Удар тут простий. Це — приплив, потім відплив. Вода доходить до скелі валом, а відходить назад хвилею.
В подібних випадках питання життя й смерти полягає ось у чім: коли вал донесе судно до самісінької скелі, він розіб'є його там, — воно загинуло; а якщо хвиля повернеться раніш, ніж судно діткнеться до скелі, то вона підхопить його, — судно врятовано.
Хвилина хоробливої тривоги! Бідолахи розпізнали в пітьмі величезну високу хвилю, що йшла на них. Докуди вона потягне їх? Якщо хвиля розіб'ється об корабель, вони закрутяться у скелі й розіб'ються. А як вона пройде під судно...
Хвиля пройшла під судно.
Вони зітхнули вільно.
Та як повернеться хвиля? Що зробить з ними поворотна хвия?
Поворотна хвиля віднесла їх назад.
Минуло декілька хвилин, і "Матутіна" була поза водами рифа. Ортак зник, як раніш зникли Каскети.
Це була друга перемога. Вдруге 'урка дійшла до самісінької загибелі і вчасно відійшла.
XV
PORTENTOSUM MARE 1
Тим часом густий туман навалювався на нещасних, що пливли куди їх гнав вітер. Вони не знали, де вони були. Вони ледве бачили на декілька кабельтових навколо урки. Не зважаючи на те, що град, що падав як справжнє каміння, примушував усіх нахилити голови, жінки вперто відмовлялися зійти в каюту. Немає таких розпачливих, що не хотіли б зазнати корабельної катастрофи під одкритим небом. Коли близько до смерти, то здається, що стеля над тобою є кришка труни.
Хвилі щодалі підіймалися вище й ставали короткими. Коли хвилі стають вище, це показує на тісноту. В тумані певний характер хвилювання води визначає протоку. І справді, вони пливли вздовж Оріньї, хоч і не знали про це. Між Ортаком і Каскетами на заході та Оріньї на сході море звужене и стиснене, і такий стиснений стан моря визначає й стан бурі в цьому місці. Море страждає, як і все інше, і там, де воно страждає, воно гнівається. Такий фарватер страшний.
*Жахливе море.
"Матутіна" була якраз у такому фарватері.
Уявіть собі під водою мушлю черепахи завбільшки з ГайдПарк або Єлісейські Поля, в якій кожна низина — мілина, а кожна опуклість — —підводний риф. Такий доступ до Оріньї з заходу. Море прикриває й ховає це знаряддя корабельної катастрофи. Хвилі розбиваються об оці вершки підводних порогів, скачуть, і піняться. В тиху погоду море клекоче, а в бурю — тут хаос.
Бідолахи помітили це нове ускладнення, тільки не вміли пояснити його. Потім вони враз зрозуміли. Блідий просвіток з'явивсяв зеніті, бліді проміні світла потроху розлилися и на море, і синювате освітлення виявило з бакборта довгу лаву порогів в напрямку на схід; на них ішов порив вітру і гнав перед собою судно.
Ці підводні скелі и були Оріньї.
Що це були за пороги? Всі тремтіли.