– Він засміявся. – Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка – це так гарно.
Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.
– А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, – вів далі Вольф. – Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п'ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…
Елоїза заспокійливо звела руку.
– Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.
– Ми за фахом медсестри… – додала Аглая.
– Ну гаразд, – згодився Вольф. – А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…
– Гаразд, годі про це, – перепинила його Аглая. – Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?
– Не поспішаймо, – запротестував Вольф. – Присадити мене могло стільки речей…
– Так багато? – спитала Елоїза.
– Просто жах, – зітхнув Вольф. – Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше – це навчання.
– І сьогодні ви тієї ж думки? – поцікавилась Аглая.
– Ні, – відповів Вольф, – тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина – пиха.
– Пиха? – перепитала панна Елоїза.
– Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, – почав Вольф, – я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.
– Де ви тут убачили пиху? – спитала Аглая. – Це всього-на-всього скромність, мій друже.
– Я його розумію, – озвалась Елоїза. – Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому – теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.
– І це я собі казав, – погодився Вольф, – та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.
– Тут ви себе переоцінюєте, – зауважила Елоїза.
– Я вам про це й казав.
– І яка дивна поведінка, – вела далі вона. – Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?
– Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, – повів далі Вольф. – Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? "Ви хочете переспати зі мною?" Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: "Хочу" або "Та ви що!" – усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.
– А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? – заперечила Аглая.
– Чоловік ніколи не відмовиться, – сказав Вольф.
– Можливо, – озвалась Елоїза, – але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.
– Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.
– А де була ваша галантність? – заманіжилась Аглая.
– Послухайте, – сказав Вольф, – я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я – ну що тут удієш – думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.
– Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? – спитала Елоїза.
– Ви збожеволіли, – напосілась на нього Аглая. – Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!
– Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, – згодився Вольф. – Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились – і шкода – з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.
– Починати завжди непросто, – повчально вирікла Аглая. – Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, – і не програли.
– Так, – сказав Вольф, – але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.
– І все ж визнайте, – знову втрутилася до розмови Елоїза, – що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.
– Це ж яким чином? – поцікавився Вольф.
– Поглядом, – млосно промовила Елоїза.
Вольф пхикнув.
– Даруйте мені, але за все своє життя я так і не навчився читати погляди, – сказав він.
Аглая суворо зиркнула на нього.
– Скажіть краще, що не насмілювались, а простіше, боялись, – зневажливо відказала вона.
Вольф збентежено позирнув на неї. Йому здалося, ніби стара панна чимось вельми схвильована.
– Природно, – вичавив він із себе. – Саме про це я й хочу розповісти. – І видихнув повітря. – Іще одне, що я завдячую своїм батькам, був страх перед хворобами. Так, страх підхопити заразу можна було порівняти хіба з бажанням спати з усіма дівчатами, які мені подобались. Звісна річ, я сам себе присипляв, заводив в оману тими мотиваціями, про які говорив допіру: бажання не занедбувати науку, страх нав'язати себе, відраза до упадання за жінками з усіма цими огидними ритуалами, тоді як хотілося бути з ними відвертим. Та справжньою причиною всього був глибоко вкорінений страх, спороджений казочками, якими люляли мене в пелюшках моєї необізнаності, з раннього юнацтва знайомлячи з усім, що мені загрожує.
– І який же наслідок? – спитала Елоїза.
– Як наслідок, я лишався цнотливим попри всі мої бажання, – відповів Вольф. – Якщо вже по правді, то тільки-но мені минуло сім років, моє кволе тіло стало вдовольнитися заборонами, які його вгонобляли, хоч я й пробував боротись.
– Ви були кругом такий, як і всі… – промовила Аглая.
– В основі своїй усі живі істоти мають майже однакові рефлекси і потреби, – зауважив Вольф. – Сюди треба додати певний набір поглядів, здобутих у вашому оточенні, які тією чи тією мірою узгоджуються з вищезгаданими потребами й рефлексами. Можна, певна річ, спробувати видозмінити ці погляди, що інколи і вдається. Але є такий вік, після якого моральний скелет утрачає піддатливість.
– Ось бачите, з вашого боку вже більше поважності. Розкажіть нам про вашу першу справжню пристрасть.
– Те, про що ви просите, просто безглуздо, – відгукнувся Вольф. – Ви ж розумієте – за подібних умов ніякої пристрасті не могло бути. Гра в нездорові думки та всілякі заборони привела в першу чергу до більш-менш свідомого вибору з-поміж моїх симпатій із "пристойного оточення", умови виховання яких так чи так відповідали моїм власним. Отож я майже відразу натрапляв на незіпсуту дівчину, можливо, й незайману, яка в разі моєї глупоти, казав я собі, буде придатна на дружину… Завжди ота вічна потреба в безпеці, прищеплена мені батьками, – ще один светр не завадить. Ви розумієте, пристрасть – це реакція вибухова, і, аби вона пішла, треба, щоб відбулося нагле сполучення двох речовин, одна з яких жадібно поглинатиме те, чого в другої є подостатком.
– Мій юний друже, – усміхнулась Аглая, – колись я викладала хімію і хочу зауважити: бувають ланцюгові реакції, які проходять дуже м'яко, самі себе живлять і самі ж здатні враз завершуватись.
– Мої життєві засади – це був солідний набір антикаталізаторів, – у свою чергу вишкірив зуби Вольф. – А отже – жодних ланцюгових реакцій.
– Отже, й жодної пристрасті? – спитала Елоїза, видимо розчарована.
– До свого одруження я здибував жінок, які могли збудити в мені це почуття, – сказав Вольф, – але тоді спрацьовував рефлекс страху. Пізніше була звичайнісінька слабкодухість… Я мав ще один привід – страх завдати болю.
Незле, правда? Це вже офіра. Кому? Заради чого? Хто від неї здобрів? Аніхто. Як направду, то це не була жодна офіра, а найлегший вихід.
– Правильно, – сказала Аглая. – Тепер про вашу дружину. Починайте.
– Ну, знаєте. Після того, як я вам розповів, зовсім неважко виявити як обставини мого шлюбу, так і його особливості, – сказав Вольф.
– Неважко, – погодилась Аглая, – але для нас було б бажано почути це від вас. Ми тут тільки задля вас.
– Ну що ж, – сказав Вольф. – Гаразд. Причини? Я одружився, бо жадав жінку фізично, одружився замолоду, бо органічно не зносив залицяння та брехні й хотів просто подобатись. А ще тому, що знайшов таку людину, яку, здавалось мені, я кохаю, до того ж її оточення, погляди та звички мені підходили. Я зробив це майже не знаючи жінок, і що вийшло? Відсутність пристрасті, довге прилучення до таємниць шлюбу жінки, що була цнотливою аж далі нікуди, і втрата інтересу з мого боку… саме тоді, коли вона почала входити в смак. Я вже надто втомився, щоб зробити її щасливою, надто втомився дожидати сильного почуття, якого сподівався від неї всупереч усякій логіці. Ця жінка була мила. Я любив її і бажав їй добра. Але цього не досить. Більше я вам нічого не скажу.
– Чому? – запротестувала Елоїза. – Це ж так приємно – говорити про любов.
– Можливо, не заперечую, – сказав Вольф. – У кожному разі, це дуже люб'язно з вашого боку. Та я подумав, що непристойно про таке розказувати дівчатам. Піду скупаюся. Моє шанування!
Він показав спину і попростував до моря. Опинившись під водою, Вольф розплющив очі і крізь піщані вихори поплив на глибоке.
Коли він отямився, то був сам-один у червоній траві Квадрата.