— Й ураз замовкла.
— Тобі погано? — занепокоїлась Аліса. — Бідолашна.
Нахилилась і погладила Хлою по щоці.
— Так, — застогнала Хлоя, — я дуже хочу пити.
— Розумію, — мовила Аліса. — Якщо я тебе поцілую, тобі не так хотітиметься.
— Авжеж.
Аліса нахилилася до неї.
— Ох! — зітхнула Хлоя. — Які в тебе губи вологі.
Аліса всміхнулася. Її очі заіскрилися слізьми.
— Куди ти їдеш? — запитала вона.
— Не дуже далеко, — відповіла Хлоя. — В гори. — Повернулась на лівий бік і запитала: — Ти дуже кохаєш Шика?
— Так, але він більше кохається в книжках.
— Не знаю, — сказала Хлоя. — Напевне, це правда. Якби я не побралася з Коленом, я б дуже хотіла, щоб з ним жила саме ти.
Аліса знову поцілувала Хлою.
42
Шик вийшов з книгарні. Там не було нічого цікавого для нього. Він ішов, задивившись на власні ноги, взуті в червоно-бурі черевики, і здивувався, побачивши, що одна нога намагається потягти його в один бік, а друга — в протилежний. На кілька хвилин Шик замислився, потім подумки провів бісектрису утворюваного кута і подавсь уздовж тієї лінії. Він мало не потрапив під колеса дебелого таксі і завдячував власним спасінням тільки граційному стрибкові; стрибнувши, він збив з ніг перехожого, що лайнувсь і опинився в лікарні, де йому надали допомогу.
Шик пішов далі, дивлячись просто себе: попереду видніла книгарня — на вулиці Джіммі Нуна; мальована вивіска книгарні імітувала "Mahogany Hall de Lulu White". Шик пхнув двері, вони брутально віддали той поштовх йому назад, і, не наполягаючи далі, він зайшов крізь вітрину.
Книгар палив люльку миру, сидячи на повному зібранні творів Жюля Ромена, що саме для цього й написав їх. У нього була дуже гарна люлька миру — з верескової глини, — а натоптував він її оливовим листям. Збоку від нього стояла ще миска для блювотини, лежала волога серветка для охолодження скронь і пляшечка м'ятної горілки, яка мала посилювати дію люльки.
Книгар підвів на Шика безживний смердючий погляд:
— Чого вам треба?
— Подивитися книжки.
— Дивіться, — дозволив книгар і схилився над мискою, проте цього разу потяги були несправжні.
Шик пройшов углиб книгарні. Увесь її дух немов заохочував до відкриття. Ступаючи, Колен роздушив кілька комах. Тхнуло старою шкірою і димом оливового листя — чи, радше, огидним смородом.
Книжки були складені за абеткою, проте книгар до ладу не знав абетки, і Шик знайшов Партрів закуток між літерами Б і Т. Підніс до ока лупу і заходився досліджувати оправи. Дуже скоро на примірнику книжки "Неонопис", славетної критичної розправи про світляні вивіски, він виявив цікавий відбиток пальця. Перейнявшись гарячковим неспокоєм, Шик витяг із кишені коробочку, де окрім пензлика з м'яким волосом були порошок для фіксації і "Пам'ятка взірцевого шпига", написана каноніком Вуйє. Він працював дуже старанно, порівнюючи відбиток з картонкою, яку дістав з гаманця, і, насилу зводячи дух, зупинився. То був автентичний відбиток вказівного пальця лівої руки самого Партра і досі його ніхто не міг виявити десь-інде, окрім старих Партрових люльок.
Притиснувши до серця неоціненну знахідку, Шик повернувся до книгаря.
— Скільки за цю?
Книгар поглянув на книжку і глузливо посміхнувся:
— Ага! Ви таки знайшли її!
— А що в ній незвичайного? — вдавано здивувався Шик.
— Ух! — пирснув книгар, випустивши люльку, що впала в миску й погасла. Книгар вилаявся і задоволено потер руки, радіючи, що йому вже не доведеться смалити ту гидоту.
— Я запитую вас… — наполягав далі Шик.
Мужність зраджувала його, серце несамовито й уривчасто гупало в грудях.
— Ха-ха-ха! — аж захлинався книгар, покотившись з реготу і впавши на землю. — Ото простак!
— Послухайте, — розгубився Шик, — поясніть мені…
— Коли я згадую, — заговорив книгар, — що для того, аби дістати цей відбиток, я мусив не раз запрошувати його викурити зі мною люльку миру й опанував штукарство, щоб останньої миті замінити люльку на книжку…
— Гаразд, — мовив Шик. — Якщо ви вже знаєте, то скільки?
— Недорого, — відповів книгар, — але в мене є й кращі речі. Зачекайте хвилинку.
Підвівся, зайшов за невисоку перегородку, що ділила книгарню навпіл, щось пошукав і одразу повернувся.
— Ось, — сказав він, кинувши на прилавок штани.
— Що це? — стривожено буркнув Шик. Усе його єство сповнилось радісного збудження.
— Партрові штани! — гордо оголосив книгар.
— Як ви дістали їх? — аж нетямивсь од щастя Шик.
— На лекції, — пояснив книгар. — Він навіть не помітив. Тут є й пропалини від люльки, ви ж знаєте…
— Я купую, — твердо вимовив Шик.
— Що саме? — запитав книгар. — Бо в мене є й інша річ…
Шик схопився рукою за груди. Він не спромігся притишити лункого гупання, серце йому мало не вискакувало.
— Ось, — знову сказав книгар.
То була люлька, на цибусі якої Шик одразу впізнав відбиток Партрових зубів.
— Скільки? — запитав він.
— А ви знаєте, — заговорив книгар, — що тепер він готує "Енциклопедію нудоти" в двадцяти томах із фотографіями і я скоро матиму рукописи…
— Я ж ніколи не зможу… — простогнав приголомшений Шик.
— А я тут до чого? — стенув плечима книгар.
— Скільки ви хочете за ці три речі? — запитав Шик.
— Тисячу фальшонів. Це моя остання ціна. Вчора мені пропонували тисячу двісті і я відмовився, бо знаю, що ви дуже цікавитесь.
Шик витяг гаманець, обличчя йому сполотніло.
43
— Бачиш, — мовив Колен, — ми вже не стелимо скатертини.
— Дарма. Проте я не розумію, чому стіл такий масний.
— Не знаю, — відповів неуважно Колен. — Гадаю, що його вже не можна відмити. Той бруд увесь час випирає зсередини.
— А хіба тут не було вовняного килима? — запитав Шик. — Цей ніби із звичайної бавовни.
— Це той-таки. Ні, я не думаю, що він став іншим.
— Дивно, — чудувався Шик. — У мене таке враження, ніби у помешканні все стискається.
Ніколя приніс жирну юшку, у якій плавали скоринки, і налив їм повні тарілки.
— Ніколя, що це? — поцікавився Шик.
— Юшка із круп і жаборошном. Смачнюща страва.
— Ах! — зрадів Шик. — Ви знайшли це в Гуффе?
— Та що ви! Це рецепт з Поміана. Гуффе тільки для снобів добрий. Та й потім: для його страв треба стільки всілякої всячини!
— Але ж у вас є все потрібне, — зауважив Шик.
— Що? — ревнув Ніколя. — У мене як усюди: є тільки газ і холодильник. А ви чого сподівалися?
— Ох! Нічого! — відповів Шик, зайорзавши на стільці. Він не знав, як далі провадити розмову.
— Хочеш вина? — запропонував Колен. — У мене в погребі лишилося тільки це, але воно непогане.
Шик подав свого келиха.
— Уже три дні, як до Хлої приходила Аліса, — мовив Колен. — Тоді я не зміг її побачити, а вчора Ніколя завіз Хлою в гори.
— Так, Аліса казала мені.
— Я отримав листа від професора Рукав'їжа, — говорив далі Колен, — і він вимагає від мене силу грошей. Гадаю, це тямущий чоловік.
Коленові боліла голова. Йому хотілось, аби Шик говорив, розповідав невідь-які історії. Але Шик затято втупивсь у порожнечу за вікном. Раптом він скочив на рівні ноги, витяг із кишені сантиметр і став вимірювати віконну раму.
— У мене таке враження, що вона міняється, — виснував він.
— Як? — байдуже спитав Колен.
— Звужується. І кімната теж.
— Як таке може статися? — знову спитав Колен. — Адже здоровий глузд…
Шик не відповідав. Він узяв блокнот та олівець і записав цифри.
— Ти вже знайшов роботу? — спитав він Колена.
— Ще ні. Мені треба зайти ще в дві контори: в одну сьогодні, а в другу завтра.
— А якої роботи ти шукаєш?
— Ху, байдуже якої, аби тільки гроші платили, — відповів Колен. — Квіти коштують дуже дорого.
— Авжеж.
— А як твоя робота? — запитав Колен.
— Я колись просив, щоб мене заступав один чолов'яга, бо в мене самого була купа всілякого клопоту.
— І начальство погодилось? — знову питав Колен.
— Так, без жодних заперечень, він ту роботу добре знав.
— А потім?
— Коли я хотів повернутися, — пояснював Шик, — мені сказали, що той чолов'яга дуже добре справляється з обов'язками, але якщо я згоден на іншу посаду, вони можуть мені її запропонувати. Щоправда, платять там менше.
— Твій дядько далі вже не може давати тобі гроші, — проказав Колен. Він навіть не запитував: цей факт видавався йому очевидним.
— Я вже не можу просити їх у нього, — потвердив Шик. — Дядько вмер.
— Цього ти мені навіть не казав.
— Бо ж у тому нічого цікавого, — буркнув Шик.
Знову прийшов Ніколя, несучи брудну, засмальцьовану сковороду, на якій звивалися три чорні сосиски.
— Їжте їх так, — сказав він. — Я не зміг посмажити їх як слід, бо вони неймовірно живучі. Я полив їх азотною кислотою, саме через це вони чорні, але й кислота не зарадила.
Колен спромігся проштрикнути виделкою одну з сосисок, що забилась в останніх корчах.
— Я вже одну зловив! Шику, тепер твоя черга!
— Спробую, але ж вона вислизає! Прокляття!
Шик заляпав олією ввесь стіл.
— Дарма, — заспокоїв його Ніколя, — для дерева це корисне.
Зрештою і Шик узяв собі страву, а третю сосиску Ніколя забрав.
— Не втямлю, що тут відбувається, — мовив Шик. — Хіба раніше тут теж таке коїлось?
— Ні, — признався Колен. — Усюди все міняється. Я нічого не можу вдіяти. Неначе якась проказа. І почалось, відколи в мене не стало фальшонів.
— У тебе що, взагалі нічого нема?
— Майже, — відповів Колен. — Я наперед заплатив за гірський санаторій і за квіти, бо мені не шкода нічого, аби тільки Хлоя одужала. Ну а тут речі псуються самі собою.
Шик тим часом доїв сосиску.
— Піди глянь на кухонний коридор! — запросив Колен.
— Іду.
Крізь скло з кожного боку видніло бліде, тьмяне сонце, всіяне великими чорними плямами і тільки трохи світліше в центрі. Кілька жалюгідних променевих пучків спромагалися потрапити в коридор, але, зіткнувшись із кахлями, колись такими блискучими, зріджувались і лишали довгі мокрі патьоки. Стіни відгонили духом підземелля. У кутку чорновуса мишка збудувала собі гніздо на палях. Вона вже не мала змоги, як давніше, гратися на підлозі з золотими променями. Вона закуталась у купу ганчірок і тремтіла, її довгі вуса злипалися від вологи. Певний час їй ще вдавалося натерти кахлі, щоб вони знову блищали, але робота була затяжка для її дрібних лапок і відтоді знесилена мишка, здригаючись усім тілом, лежала в кутку.
— А чому батареї не гріють? — запитав Шик, піднімаючи комір піджака.
— Та гріють, топлять цілісінький день, але нічого не можна вдіяти.