Одначе ж я не втрачав ні бадьорості, ні надії. Я вдався до втіхи всіх скорбящих і, вперше зазнавши насолоди молитви, яка виливалася з чистого, але змученого серця, спокійно заснув, не турбуючись про те, що зо мною буде.
На другий день тюремний сторож мене розбудив, казавши, що мене викликають в комісію. Два солдати повели мене через двір у комендантський будинок, зупинилися в передній і впустили самого у внутрішні кімнати.
Я ввійшов у залу досить простору. За столом, вкритим паперами, сиділо два чоловіки: літній генерал, на вигляд суворий і холодний, і молодий гвардійський капітан, років двадцяти восьми, дуже приємної зовнішності, моторний і вільний у поводженні. Біля віконця за окремим столом сидів секретар з пером за вухом, схилившись над папером, готовий записувати мої зізнання. Почався допит. Мене спитали про моє ім'я і звання. Генерал поцікавився, чи не син я Андрія Петровича Гриньова? І на відповідь мою сказав суворо: "Шкода, що така шановна людина має такого негідного сина!" Я спокійно відповів, що які б не були обвинувачення, що тяжіють наді мною, я маю надію їх розвіяти чистосердним поясненням істини. Упевненість моя йому не сподобалася. "Ти, брат, меткий,— сказав він мені, насупившись;— але бачили ми й не таких!"
Тоді молодий чоловік спитав мене: з якої нагоди і коли саме пішов я на службу до Пугачова і на які доручення був я ним використаний.
Я відповів з обуренням, що я, як офіцер і дворянин, ні на яку службу до Пугачова вступати і ніяких доручень від нього прийняти не міг.
— Яким же чином,— заперечив мій допитувач,— дворянин і офіцер сам помилуваний самозванцем, тимчасом як усі його товариші по-злочинному вбиті? Яким чином цей самий офіцер і дворянин по-дружньому бенкетує з бунтівниками, приймає від головного лиходія подарунки, шубу, коня і полтиника грошей? Як виникла така дивна дружба і на чому вона основана, як не на зраді або принаймні на мерзенній і злочинній малодушності?
Я був глибоко ображений словами гвардійського офіцера і палко почав своє виправдання. Я розповів, як почалося моє знайомство з Пугачовим у степу, під час хуртовини; як при взятті Бєлогорської кріпості він мене пізнав і пощадив. Я сказав, що кожух і коня, правда, не посовістився я взяти від самозванця; але що Бєлогорську кріпость захищав я проти лиходія до останньої змоги. Нарешті, я порався і на мого генерала, який міг засвідчити мою старанність під час тяжкої оренбурзької облоги.
Суворий генерал взяв із стола розпечатаний лист і став читати його вголос:
— На запитання вашого превосходительства щодо прапорщика Гриньова, який нібито причетний до нинішнього заколоту і вступив у зносини з лиходієм, службою недозволені і обов'язку присяги противні, пояснити маю честь: згаданий прапорщик Гриньов перебував на службі в Оренбурзі від початку жовтня минулого 1773 року до 24 лютого нинішнього року, в котре число він з міста виїхав і з того часу вже в команду мою не з'являвся. А чутно від перебіжчиків, що він був у Пугачова в слободі і з ним разом їздив у Бєлогорську кріпость, в якій раніше був він на службі; щодо його поведінки, то я можу..." Тут він спинив своє читання і сказав мені суворо: "Що ти тепер скажеш на своє виправдання?"
Я хотів був продовжувати, як почав, і розповісти про свої стосунки з Марією Іванівною так само щиро, як і все інше. Але раптом відчув непереборну огиду. Мені спало на думку, що коли назву її, то комісія притягне її до відповідальності; і думка вплутати ім'я її між мерзенні наклепи лиходіїв і її саму привести на очну з ними ставку — ця жахлива думка так мене вразила, що я зам'явся і збився.
Судді мої, що почали, здавалося, вислухувати відповіді мої з деякою прихильністю, були знову упереджені проти мене, побачивши, що я збентежився. Гвардійський офіцер сказав, щоб мене поставили на очну ставку з головним донощиком. Генерал звелів гукнути вчорашнього лиходія. Я жваво обернувся до дверей, ждучи появи свого обвинувача. Через кілька хвилин забряжчали ланцюги, двері відчинилися і ввійшов Швабрін. Я здивувався з того, як вів змінився. Він був страшенно худий і блідий. Волосся його, недавно чорне як смола, зовсім посивіло; довга борода була скуйовджена. Він повторив обвинувачення свої слабим, але сміливим голосом. За його словами, я відряджений був від Пугачова в Оренбург шпигуном; щодня виїжджав на перестрілки, щоб передавати листовні повідомлення про все, що робилося в місті; що нарешті явно перекинувся до самозванця. Їздив з ним з кріпості в кріпость, намагаючись всяке губити своїх товаришів-зрадників, щоб займати їх місця користуватися нагородами, які роздавав самозванець. Я вислухав його мовчки і був задоволений одним: ім'я Марії Іванівни не вимовив мерзенний лиходій, чи не тому ще самолюбство його страждало від думки про ту, яка відвернулася від нього з презирством; чи не тому, що в серці його жевріла іскра того ж почуття, котре і мене змушувало мовчати — як би там не було, ім'я дочки Бєлогорського коменданта не було назване в присутності комісії. Я утвердився ще більше в моєму намірі, і коли судді спитали: чим можу заперечити свідчення Швабріна, я відповів, що додержуюся першого свого пояснення і нічого іншого на своє виправдання сказати не можу. Генерал велів нас вивести. Ми вийшли разом. Я спокійно глянув на Швабріна, але не сказав йому й слова. Він посміхнувся злісною посмішкою і, підібравши свої ланцюги, випередив мене і прискорив свою ходу. Мене знову відвели в тюрму і з того часу уже на допит не викликали.
Я не був свідком усього, про що лишається мені розповісти читачеві: але я так часто чув про це розповіді, що найменші подробиці запали в мою пам'ять і що мені здається, наче я тут же був незримо присутній.
Марію Іванівну прийняли мої батьки з тією щирою привітністю, якою відзначалися люди старого часу. Вони бачили благодать божу в тому, що мали нагоду дати притулок і приголубити бідну сироту. Незабаром вони до неї щиро прив'язалися, бо не можна було її узнати й не полюбити. Моя любов уже не здавалася батечкові пустою дурістю; а матінка тільки того й бажала, щоб її Петруша одружився з милою капітанською дочкою.
Чутка про мій арешт вразила всю мою сім'ю. Марія Іванівна так просто розповіла моїм батькам про дивне знайомство моє з Пугачовим, що воно не тільки не турбувало їх, але ще й змушувало сміятися часто від щирого серця. Батечко не хотів вірити, щоб я міг бути замішаний в мерзенному бунті, метою якого було повалення престолу і знищення дворянського роду. Він суворо допитав Савельїча. Старий не потаїв, що панич бував в гостях у Ємельки Пугачова і що, мовляв, лиходій таки був прихильний до нього; але клявся, що ні про яку зраду він не чував. Старики заспокоїлись і нетерпляче стали ждати сприятливих звісток. Марія Іванівна дуже була стривожена, але мовчала, бо була обдарована надзвичайною скромністю й обережністю.
Минуло кілька тижнів... Раптом батечко одержує з Петербурга лист від нашого родича князя Б **. Князь писав йому про мене. Після звичайного вступу, він повідомляв його, що підозри щодо участі моєї в замислах бунтівників, на жаль, виявилися надто слушними, для науки іншим мене мали б стратити, але що государиня, зважаючи на заслуги й похилий вік батька, вирішила помилувати злочинного сина і, звільняючи його від ганебної страти, звеліла тільки заслати у віддалений край Сибіру на вічне поселення.
Цей несподіваний удар мало не вбив батька мого. Він втратив свою звичайну твердість, і жаль його (звичайно німий) виливався в гірких скаргах. "Як!—повторював він у нестямі.— Син мій брав участь у замислах Пугачова! Боже праведний, до чого я дожив! Государиня звільняє його від страти! Від цього хіба мені легше? Не кара страшна: пращур мій помер на лобному місці, відстоюючи те, що вважав святинею свого сумління; батько мій постраждав разом з Волинським і Хрущовим. Але дворянинові зрадити свою присягу, з'єднатися з розбійниками, з убивцями, з втеклими холопами!.. Ганьба і сором нашому родові..." Злякана його розпачем матінка не сміла при ньому плакати і намагалася повернути йому бадьорість, кажучи про непевність поговору, про хисткість людської думки. Батько мій був невтішний.
Марія Іванівна мучилася більше за всіх. Впевнена, що я міг виправдатися, коли б тільки схотів, вона догадувалася про істину і вважала себе причиною мого нещастя. Вона ховала від усіх свої сльози й страждання і тимчасом безперервно думала про засоби, як би мене врятувати.
Якось увечері батечко сидів на дивані, перегортаючи сторінки Придворного Календаря; але думки його були далеко, і читання не справляло на нього звичайного свого впливу. Він насвистував старовинний марш. Матінка мовчки в'язала шерстяну фуфайку, і сльози час від часу капали на її роботу. Раптом Марія Іванівна, що тут-таки сиділа з роботою, заявила, що необхідність її змушує їхати в Петербург і що вона просить дати їй змогу відправитися. Матінка дуже засмутилася. "Чого тобі в Петербург?—сказала вона.— Невже, Маріє Іванівно, хочеш і ти нас покинути?" Марія Іванівна відповіла, що вся майбутня доля її залежить від цієї подорожі, що вона їде шукати покровительства і допомоги у сильних людей, як дочка людини, що постраждала за свою вірність.
Батько мій похилив голову: кожне слово, що нагадувало про мнимий злочин сина, було для нього тяжке і здавалося ущипливим докором, "їдь, голубко! — сказав він їй, зітхнувши.— Ми твоєму щастю перешкоджати не хочемо. Дай боже тобі за жениха доброго чоловіка, не ошельмованого зрадника". Він устав і вийшов з кімнати.
Марія Іванівна, залишившися наодинці з матінкою, почасти розповіла про свій намір. Матінка із сльозами обняла її і молила бога про благополучний кінець задуманої справи. Марію Іванівну спорядили, і через кілька днів вона вирушила в дорогу з вірною Палашею і з вірним Савельїчем, який, силою розлучений зі мною, втішався принаймні думкою, що служить моїй нареченій.
Марія Іванівна благополучно прибула в Софію і, довідавшися на поштовому дворі, що двір перебував у той час в Царському Селі, вирішила тут спинитися, їй відвели куточок за перегородкою. Жінка наглядача зразу ж з нею розговорился, сказала, що вона племінниця придворного грубника, і посвятила її у всі таємниці придворного життя.