Обличчя в нього було бліде, змучене, а очі, облямовані синіми тінями, ще блищали від сліз. Мов крізь туман, бачив він усе навколо: Терезку, що впродовж усієї відправи лежала, розкинувши руки, перед вівтарем, наполохані Ягусині очі, свою матір, яка сиділа на панській лаві, прочан, що підходили до причастя.
Все це, затуманене болем, невиразно маячіло перед ним крізь ледь стримувані сльози, краяло його серце глибоким, смертельним смутком.
Стоячи перед вівтарем, ксьондз прощався з прочанами, і вже на майдані покропив їх свяченою водою та благословив. Підняли корогву, заблищав попереду хрест, хтось заспівав — і прочани рушили в далеку дорогу.
З Ліпців ішли: Ганка, Марися Бальцерківна, Клембова з дочкою, криворотий Гжеля, Терезка з чоловіком — вони дали обітницю всю дорогу не їсти гарячої страви — і кілька халупниць. Разом з людьми з інших сіл усіх зібралося чоловіка сто.
Випроводжали їх усім селом, позаду їхали навантажені клунками підводи. Незважаючи на ранню годину, було вже жарко, сонце сліпило очі, і курява туманом здіймалася в повітрі, так що люди йшли, наче в сірій задушливій хмарі.
З усіма йшла і Ягуся з матір'ю. Вона за ці дні страшенно змарніла. Здригаючись від невимовного болю, ковтаючи гіркі сльози, вона дивилася на Яся, мов на сонце, здалека, бо органістиха з дітьми не відходила від нього ні на мить, і не було змоги поговорити з ним, чи принаймні підійти так близько, щоб він побачив її.
Їй щось говорив Матеуш, заговорювала мати й інші, але вона не відповідала й думала тільки про одне: Ясь іде від неї назавжди, вона його не побачить ніколи, ніколи.
Під хрестом біля лісу всі попрощалися з прочанами; вони попростували, віддаляючись із співом, аж поки не зникли з очей,— тільки в сонячній далечині над дорогою здіймалися клуби куряви.
— Чому? Чому? — стогнала Ягуся, мов нежива, повертаючися до села.
"Зараз упаду й умру!" — думала вона, ніби відчуваючи вже наближення смерті, і йшла дедалі повільніше, зморена спекою, втомою і страшною мукою.
"Що ж мені тепер робити, що?" — запитувала вона себе, вдивляючись у цей такий на диво пустий і боляче яскравий день.
Вона жадібно чекала ночі й тиші, але й ніч не принесла їй полегшення. До самого світанку тупцяла вона навколо хати, блукала вулицями, дійшла навіть аж до лісу, до хреста, де вона востаннє бачила Яся, і застиглими від страждання очима шукала чогось на широкій піщаній дорозі — хоч слідів його, хоч тіні, хоч грудки землі, до якої він доторкнувся ногою.
Не було, не було ніде нічого, не було їй пощади й порятунку!
Під кінець уже й сліз не стало, і повні розпачу сухі очі зяяли, мов бездонні колодязі скорботи.
І тільки іноді під час молитви зривалася з пошерхлих уст гірка скарга:
— За що ж це все, боже мій, за що!
*******
*******
XIII
В Домінікової вже ніхто не міг втриматися в хаті. Ягуся блукала, мов причинна, нічого навкруги не помічаючи, Єнджик робив аби день до вечора, й дедалі частіше сидів у Шимека, і господарство Домінікової зовсім занепало. Траплялося, що корови йшли на пасовисько недоєні, кувікали голодні свині, коні іржали біля порожніх ясел. Стара не могла сама з усім упоратись — вона й досі ще ходила з пов'язкою на очах, спираючись на костур,— тож не дивно, що голова в неї йшла обертом від різних клопотів.
Ще б пак: у полі, призначеному під пшеницю, гній висох, і нікому було його заорати, льон аж просився, щоб його вибирали, треба було вдруге полоти й підгортати картоплю. Навіть палити в хаті не мала чим. Реманент псувався, а тим часом надходили жнива, і роботи вистачило б на десять рук, а тут усе — як мокре горить. Домінікова навіть наймичку найняла, і сама працювала з останніх сил, і дітей примушувала працювати, але Ягуся була глуха до всіх благань і умовлянь, а Єнджик у відповідь на погрози зухвало огризався.
— Ось покину все й піду світ за очі! Вигнали Шимека, то робіть тепер самі! Він за вами не плаче — хата в нього є, і гроші є, і корова, і жінка є — господар на всю губу! — дражнив він матір, про всяк випадок тримаючись від неї далі.
— І справді, розбійник цей зумів з усім упоратись! — Домінікова важко зітхнула.
— Ще й як зумів! Настуся аж дивується.
— Треба було б ще когось домовити чи, може, наймита взяти? — вголос міркувала стара.
Єнджик почухав потилицю й несміливо сказав:
— Нащо когось чужого шукати, коли Шимек міг би... вам би тільки йому слово сказати.
— Дурню! Не лізь, куди не просять! — нагримала стара. Її дуже пригнічувала свідомість, що хоч так, хоч сяк, а доведеться поступитися й помиритись із Шимеком.
Але найбільше непокоїла її Ягуся. Марно намагалася вона випитати в дочки, що з нею. Єнджик теж нічого не знав, а кумась вона розпитувати не зважувалась, боячись, щоб вони не набрехали хтозна-чого. Цілих три дні після того, як прочани пішли до Ченстохова, Домінікова мучилася різними здогадами. Тільки в суботу опівдні, доведена до розпачу, вона взяла під пахву жирного гусака й пішла до ксьондза.
Повернулась вона вже надвечір, заплакана, похмура, як осіння ніч. Раз у раз зітхала, ні з ким не говорила, а після вечері, залишившись на самоті з Ягусею, зачинила двері й почала:
— Ти знаєш, що говорять про тебе і Яся?
— Мене плітки не цікавлять! — понуро мовила Ягуся, підводячи гарячкові, блискучі очі.
— Хоч цікавлять, хоч ні, а мусиш знати, що від людей нічого не приховаєш! Хто потай робить, про того голосно славлять! Про тебе таке вигадують, що хай бог боронить!
І вона докладно розповіла дочці те, що чула від ксьондза й органіста з жінкою.
— Тієї ж ночі вчинили над Ясем суд, органіст його відшмагав ременем, а ксьондз від себе чубуком додав, і, щоб уберегти від тебе, спровадили його до Ченстохова. Розумієш? От що ти наробила! — сердито кричала стара.
— Пресвята богородице! Били його! Яся били! — Ягуся схопилася, ладна бігти до нього на допомогу, але отямилась і тільки простогнала крізь зціплені зуби:
— Щоб у них руки повідсихали, щоб на них чума напала!
З її почервонілих очей ринули гіркі сльози, наче всі рани серця відкрились і стікали живою кров'ю.
Але Домінікова, не звертаючи уваги на її розпач, нагадувала їй всі її гріхи й провини, жодного не забувши, дорікала всім тим, що з давніх-давен терзало материнське серце й мучило день і ніч.
— Цьому назавжди треба покласти край! Розумієш? Далі так тобі жити не можна! — гукала вона дедалі запальніше, хоч сльози текли з-під пов'язки на очах.— Це щоб тебе мали на селі за найгіршу, щоб на тебе пальцями тикали! Такий сором на мою старечу голову, такий сором, господи!
— І ви, кажуть, замолоду не кращі були! — люто огризнулася Ягна.
Мати аж захлинулася гнівом й ледве спромоглася вимовити:
— Хоч свята будь — і тоді тебе не минуть!
І більше вона вже не сміла дорікати дочці. Ягуся почала прасувати. Вечір був вітряний, за вікнами шуміли дерева, по небу між дрібними хмарками плив місяць. Десь на селі співали дівчата, і скрипка трепетно виводила сумну ноту.
За вікнами почувся голос війтової жінки, що йшла вулицею повз їхню хату:
— Як поїхав учора до канцелярії, так і досі нема...
— Вони з писарем ще вчора ввечері в місто поїхали. Солтис каже, що їх викликав до себе повітовий начальник,— відповів їй Матеушів голос.
Коли вони пройшли, стара озвалася знову, але вже лагідніше:
— А чого це ти прогнала Матеуша?
— Бо він мені набрид, і нічого йому тут стовбичити. Я чоловіка не шукаю!
— А пора б уже й пошукати, пора! Одразу б пащекувати про тебе перестали. Хоч би й Матеуш — чим не хлоп? Розумний, меткий.
Довго ще вона вихваляла Матеуша, але Ягуся не відповідала, зайнята роботою і своїми сумними думками, і мати нарешті дала їй спокій і стала перебирати чотки. На вулиці змовкли голоси, тільки дерева сперечалися з вітром та торохкотів млин. Була вже пізня ніч, місяць зовсім потонув у хмарах, і тільки подекуди вони світилися по краях та просочувались крізь них сріблясті промені.
— Ягусь, треба тобі завтра до сповіді піти. Тобі полегшає, як гріхів збудешся.
— Навіщо це мені? Не піду!
— Не хочеш піти до сповіді? — У Домінікової аж голос охрип від жаху.
— Ні. Ксьондз на покарання швидкий, а допомогти нікому не квапиться.
— Мовчи, щоб тебе Христос не покарав за такі грішні слова! А я тобі кажу: іди на сповідь, покайся та богу молись — тоді ще все може змінитися на краще.
— А в чому я грішна? В чому мені каятись? Хіба мало мені й так покути? Це за моє кохання, за всі муки така мені винагорода! Гіршої, ніж моя доля, і в світі немає! — жалібно сказала Ягуся.
Не передчувала, бідолаха, що впаде на неї щось іще страшніше, несподіваніше і ще несправедливіше.
На ранок, у неділю, до обідні, село раптом приголомшила зовсім неймовірна звістка — наче війт заарештований за нестачу грошей у касі
Ніяк було цьому відразу Повірити, і, хоча мало не щогодини хтось повідомляв дедалі нові й гірші подробиці, люди ще не брали цього близько до серця.
— Вигадають, брехуни, щось таке й базікають для втіхи,— говорили статечніші.
Проте, коли повернувся з міста коваль і підтвердив усе до слова, довелося повірити, а опівдні Янкель сказав привселюдно:
— Все правда! В касі бракує п'яти тисяч, і в нього заберуть усе господарство, а коли й цього не вистачить, доведеться Ліпцям за нього доплатити.
Це страшенно обурило всіх. Ще б пак, людей злидні гризуть, їсти нічого, багато хто вже напозичався, де хто міг, щоб хоч якось дотягти до нового врожаю, а тут плати за злодія! Це вже було понад усяку міру! І не диво, що все село завирувало, і прокляття, погрози, лайки посипалися, мов каміння.
— Щоб ти, паскудо, здох, як собака!
— Я з ним разом не крав, то й платити за нього не буду!
— І я не буду! Він розкошував, гуляв, а ти тепер плати за чуже! — стривожено говорили селяни, мало не плачучи.
— Давно я за ним стежив і казав, до чого це йдеться; не слухали, ось тепер маєте! — з притиском говорив старий Плошка, а жінка йому допомагала, розповідаючи всім, хто тільки хотів слухати:
— Знаєте, мій Антек уже підрахував, що за пана війта доведеться платити по три карбованці з морга! Але за такого приятеля не шкода й по десять заплатити!
І так це всіх приголомшило, що мало хто пішов до костьолу. Люди, збираючись на подвір'ях, біля хат, а найбільше над ставом, радилися та скаржились одне одному.