серце моє сповнене блаженства... але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати...
– Серденько, що?
Вона поклала свої ніжні руки мені на плечі і спокійно глянула мені в очі.
– Ти ще не здогадуєшся, про що я хочу сказати?
– Я тепер боюся вгадувати. Скажи мені, моя мила.
– Я любила тебе все своє життя!
О, ми були щасливі, ми були такі щасливі! Ми плакали не про минулі страждання (яких вона зазнала більше ніж я), через які прийшли ми до цієї радості; ми плакали від щастя, що вже ніколи більше не розлучимось.
Цього зимового вечора ми разом гуляли полями, і благословенний спокій наших душ, здавалося, поширювався і на морозне повітря. Ранні зірки засяяли, а ми все ще гуляли і, милуючись ними, хвалили бога, який привів нас до цього миру.
Ми стояли разом біля того самого старомодного вікна вночі, місяць сяяв, спокійні очі Агнес звернуті були до місяця, я стежив за її поглядом. Довгі милі важкого шляху розкрилися тоді переді мною, і побачив я обірваного, втомленого хлопчика, занедбаного і безпритульного, який дійшов до того, що може тепер назвати своїм серце, що б'ється поруч!
Наступного дня перед обідом ми з'явилися до моєї бабусі. Вона була в моєму кабінеті, як сказала Пеготті, гордістю якої було тримати в чистоті й охайності всі мої речі. Бабуся, озброєна окулярами, сиділа біля каміна.
– Боже милий! – сказала вона, придивляючись крізь сутінки. – Кого це ти привіз?
– Агнес, – сказав я.
Ми умовилися нічого спочатку не розповідати, а тому моя бабуся була досить збентежена. Коли я сказав "Агнес", вона глянула на мене очима, сповненими надії, але не помітила в мені жодної зміни й у розпачі скинула окуляри та почала ними потирати собі ніс.
Проте вона за своїм звичаєм щиро привітала Агнес, і незабаром ми опинилися внизу, в освітленій їдальні, за обідом. Два чи три рази бабуся одягала окуляри, щоб знову пильно глянути на мене, але щоразу вона знову скидала їх, розчарувавшись, і терла ними собі ніс. Містер Дік був дуже збентежений цими зловісними ознаками, бо знав, що це нічого доброго не віщує.
– До речі, бабусю, – сказав я після обіду, – я розмовляв з Агнес про те, на що ви натякали.
– У такому разі, Троте, – мовила моя бабуся, спалахнувши, – ти вчинив зле і порушив свою обіцянку.
– Але ж ви не гніваєтеся, бабусю? Напевно, ви не станете гніватися, коли довідаєтеся, що Агнес щаслива в своїй любові.
– Нісенітниця! – сказала моя бабуся.
Вона була така роздратована, що я вирішив краще відразу покласти цьому край. Обійнявши Агнес, я підвів її до спинки крісла, де сиділа бабуся, і ми вдвох схилилися над нею. Бабуся моя, сплеснувши руками і подивившись на нас крізь окуляри, негайно впала в істерику – перший і єдиний раз за все моє знайомство з нею.
На істерику прибігла Пеготті. Отямившись, бабуся миттю підскочила до Пеготті і, називаючи її старою дурепою, стиснула з усією міццю, на яку була здатна. Після цього вона схопила в обійми містера Діка (який дуже пишався цим, але був неймовірно здивований) і вже після цього розповіла їм, у чому річ. Всі ми були цілком щасливі.
Я так і не міг довідатися від бабусі, з якою метою вона вела зі мною останню таємничу розмову. Можливо, вона обдурила мене навмисно, але могло бути й так, що вона сама помилялася щодо моїх думок.
– Ну й що ж! Я сказала, що Агнес виходить заміж. Ти краще за інших знаєш, наскільки я була права.
Більше нічого не міг я домогтися від неї.
За два тижні ми одружилися. Тредльс і Софі, доктор і місіс Стронг були єдиними гостями на нашому скромному весіллі. Ми залишили їх сповненими радості і вдвох поїхали додому. В обіймах своїх я тримав джерело моїх натхнень, центр мене самого і зміст мого життя, мою рідну, мою дружину, любов моя до якої була тверда, як скеля.
– Милий мій, – сказала Агнес. – Тепер, коли я можу так назвати тебе, я мушу розповісти тобі ще одну річ.
– Я слухаю тебе, кохана моя!
– Це пов'язано з тим вечором, коли вмерла Дора. Вона послала тебе за мною?
– Так.
– Вона сказала, що заповідає мені щось. Чи можеш ти здогадатися, що саме?
Здавалося мені, що я здогадуюсь. Я міцніше пригорнув до себе дружину мою, яка так давно любила мене.
– Вона сказала, що звертається до мене з останнім проханням і лишає мені свою останню волю.
– І то було...
– Щоб тільки я зайняла це вільне місце.
І Агнес схилила голову мені на груди і заплакала, і я заплакав разом з нею, хоч ми й були такі щасливі.
XXV. Гість
Все, що я хотів розповісти, вже майже закінчено, але є ще один випадок, незабутній для мене; я часто згадую його з захватом; і без цього епізоду одна з ниток у витканому мною павутинні лишилася би висіти в повітрі.
Слава і добробут мої зростали, сімейні радощі мої були безмежні, і я прожив у шлюбі десять щасливих років. Одного весняного вечора ми з Агнес сиділи біля каміна в нашому лондонському будинку, а троє наших дітей грались у цій кімнаті, коли мені сказали, що якийсь незнайомець бажає бачити мене.
Його спитали, чи він прийшов у справах, але він відповів, що ні. Він прийшов, щоб мати задоволення побачитися зі мною, і прийшов здалека. Був він старий, як сказав мій слуга, і скидався на фермера.
Це здалося моїм дітям загадковим. До того ж це нагадувало їм початок улюбленої казки, яку розповідала їм Агнес – у казці цій з'являлася стара зла чарівниця в плащі, яка ненавиділа всіх. Отже, малята перелякались. Один з наших хлопчиків сховав голову на колінах у матері, маленька Агнес (наша старша дитина) залишила замість себе ляльку на кріслі, а сама сховалася біля вікна за гардинами і раз у раз виставляла звідти свої золоті кучері, тривожно вичікуючи, що буде далі.
– Проведіть його сюди, – сказав я.
Незабаром з'явився, затримавшись у темних дверях, кремезний сивий старий. Маленька Агнес зацікавилася його виглядом і вибігла йому назустріч, а я не встиг як слід розглянути його обличчя, коли дружина моя скочила з місця і радісно скрикнула, що це містер Пеготті!
То справді був містер Пеготті. Він був тепер старий, але рум'яний, бадьорий і міцний. Коли скінчилася радісна метушня, він сів перед каміном, посадив собі на коліна дітей, і я дивився на його обличчя у відблисках вогню. Він здавався мені таким дужим і міцним, і водночас таким гарним, яким я його ніколи раніше не бачив.
– Мастере Деві, – сказав він, і це давнє ім'я знайомим голосом так приємно пролунало для мого слуху. – Мастере Деві, в щасливу годину бачу я вас ще раз, з вірною вашою дружиною.
– Справді щаслива година, старий друже! – сказав я. – А оці красунчики, – сказав містер Пеготті, – справжнісінькі квіточки! А пам'ятаєте, мастере Деві, ви були не вищі за найменшого з них, коли я вперше побачив вас. Тоді й Ем'лі була не більшою, і наш бідолашний хлопець був-таки справді хлопчиком.
– Час змінив мене більше ніж вас, – сказав я. – Але цим пустунам час іти спати. Жоден будинок в Англії, крім цього, не заслужив честі дати вам притулок, тому скажіть мені, куди послати по ваш багаж (цікаво знати, чи є серед ваших речей стара чорна торбинка, що так багато подорожувала?), і тоді, за склянкою ярмутського грогу, ми побалакаємо про те, що сталося за ці десять років.
– Ви приїхали самі? – спитала Агнес.
– Так, леді, – сказав він, цілуючи їй руку. – Сам-один.
Ми посадили його між нами і не знали, як ще краще приголубити; прислухаючись до його знайомого голосу, я уявляв собі, що старий усе ще продовжує свої довгі мандри, шукаючи свою милу племінницю.
– Багатенько води переплив, – сказав містер Пеготті, – а лишатися зможу всього кілька тижнів. Але вода (а особливо солона) не новина для мене; і в щасливий час я прибув до вас... Та це ж вірші, – зауважив містер Пеготті, сам здивувавшись. – А я ж таки й не збирався віршувати.
– Невже ви так швидко збираєтесь їхати назад, за тисячі миль? – спитала Агнес.
– Так, леді, – відповів він. – Я це перед від'їздом обіцяв Ем'лі. Бачте, я не молодію з роками, і коли б не вирушив тепер у цей далекий шлях, то, мабуть, ніколи б мені не пощастило цього зробити. А я завжди мав думку, що мушу поїхати і подивитися на мастера Деві та на вас саму, як ви квітнете і які ви щасливі. Бо скоро я вже буду занадто старий.
Він дивився на нас, ніби ніяк не міг наситити нами свої очі. Агнес, сміючись, відгорнула кілька сивих пасом його волосся, щоб він міг краще розглянути нас.
– А тепер розкажіть нам, – попросив я, – усе про ваше життя-буття.
– Про наше життя-буття, мастере Деві, – відповів він, – розповідати недовго. Йшло в нас усе гаразд і щастило нам дуже. В усьому нам щастило. Працювали ми таки добре, і спочатку, звичайно, жилося нам важкенько, але в усьому нам щастило. Овечок розвели, рогату худобу, і за що б ми не бралися, все у нас ішло, як по писаному. Мабуть, якесь благословення було над нами, – сказав містер Пеготті, побожно схиляючи голову, – і справи наші процвітали. Успіхів чекати було недовго. Учора не вийшло, то вийде сьогодні. А коли не сьогодні, то вийде завтра.
– А як Ем'лі? – спитали Агнес і я в один голос.
– Після того, леді, як ви її залишили, Ем'лі спочатку сумувала і журилася дуже, але щоразу біля нашого намету в лісі згадувала вас у своїх вечірніх молитвах. З вами, мастере Деві, якщо пригадаєте, ми попрощалися на сході сонця. Це дуже добре й розумно, що ви приховали від нас ту жахливу таємницю. Ем'лі навряд чи пережила б її, коли б дізналася... Та що й казати, журилася вона, бідолашна, жахливо, аж серце розривалося, дивлячись на неї. Але були на борту бідні люди, які захворіли, і вона доглядала їх. Були й діти в нашій компанії, і за ними теж вона ходила. Отож вона працювала і робила деякі діла, і це допомогло їй.
– Коли ж вона вперше почула про це нещастя? – спитав я.
– Цю таємницю я приховував від неї щось із рік, – сказав містер Пеготті. – Жили ми тоді в самотньому місці, але серед прегарних дерев, і троянди вкривали нашу хатину аж до стріхи. Аж ось, коли працював я на полі, прийшов до нас мандрівник з нашого англійського Норфолка чи Суффолка, не пригадую точно. І, звичайно, ми запросили його до себе, почастували й привітали його, як слід. Так уже повелось у нашій колонії. Була в нього з собою якась стара газета, де надруковано було про бурю. Ось як Ем'лі довідалася про це. Коли я ввечері повернувся додому, вона вже знала все.
Він принизив голос на цих словах, і обличчя його пройнялося добре знайомим мені виразом суворої побожності.
– І це дуже вплинуло на неї? – спитали ми.
– Аякже, і надовго, – сказав він, похитуючи головою, – може, й до теперішньої години вона цим мучиться.