Вони сіли вдвох у маленькій вітальні, де стіни були, як райське видіння, небесно-блакитні з позолотою, а рами всіх картин неприродно блищали, а на меблях не було жодної пилинки,— сіли, щоб разом прочитати цей невеличкий шедевр — заповіт Тімоті. Сомс умостився в кріслі тітоньки Гестер, спиною до світла, а Гредмен сидів обличчям до світла на дивані тітоньки Енн. Поклавши ногу на ногу, Сомс почав:
— "Це є мій заповіт і остання воля, яку висловлюю я, Тімоті Форсайт, що мешкає в будинку "Бауер" на Бейзвотер-род у Лондоні. Я призначаю свого племінника Сомса Форсайта, що мешкає в будинку "Притулок" у Мейплдергемі, і Томаса Гредмена, що мешкає в будинку номер 159 у Гайгейті (далі вони іменуються довіреними особами) бути довіреними особами і виконавцями цього мого заповіту. Вищезгаданому Сомсові Форсайту я відписую одну тисячу фунтів стерлінгів, вільних від податку на спадщину, а вищезгаданому Томасові Гредмену відписую п'ять тисяч фунтів стерлінгів, вільних від податку на спадщину".
Сомс зупинився. Старий Гредмен нахилився вперед, судорожно стиснувши товстими пальцями свої чорні повні коліна; його рот розтулився так широко, що в зубах заблищали три золоті пломби; очі його моргали, з них поволі викотилися дві сльози. Сомс швидко читав далі:
— "Решту моєї власності у будь-якому її вигляді я заповідаю моїм довіреним особам реалізувати і використати на такі потреби: сплатити всі мої борги, похоронні видатки і будь-які витрати, пов'язані з цим заповітом, а решту спадщини зберігати під опікою для того прямого нащадка чоловічої статі мого батька Джоліона Форсайта від його шлюбу з Енн Пірс, який після смерті всіх прямих нащадків — чоловічої чи жіночої статі — вищезгаданого мого батька від його вищезгаданого шлюбу, що будуть живі на час моєї смерті, останнім досягне повноліття, тобто йому сповниться двадцять один рік, причому я висловлюю бажання, щоб моя власність охоронялася до крайніх меж, дозволених законами Англії, на користь такого нащадка чоловічої статі, як зазначено вище".
Сомс прочитав, ким підписаний і завірений документ, і подивився на Гредмена. Старий утирав чоло великою носовою хусточкою, яскраві барви якої несподівано надали цій церемонії святкового відтінку.
— Оце-то заповіт, містере Сомсе — проказав він, і було ясно, що юрист у ньому цілком переважив людину.— Оце-то заповіт! Адже тепер у сім'ї двоє немовлят і кілька малих дітей; якщо один із них доживе до вісімдесяти років — це не таке вже й диво — та додати до цього двадцять один рік, то вийде сто років; а спадщину містера Тімоті слід оцінити не менше як у сто п'ятдесят тисяч фунтів. Складні проценти при п'яти щорічних подвоюють вклад кожні чотирнадцять років. Через чотирнадцять років буде триста тисяч, а через двадцять вісім — шістсот тисяч; через сорок два роки — мільйон двісті тисяч; через п'ятдесят шість років — два мільйони чотириста тисяч; через сімдесят років — чотири мільйони вісімсот тисяч; через вісімдесят чотири роки — дев'ять мільйонів шістсот тисяч... А через сто років вийде цілих двадцять мільйонів! І ніхто з нас не доживе, щоб скористатися ними. Оце-то заповіт!
Сомс сухо сказав:
— До того часу може статися що завгодно. Всі ці гроші може забрати держава; тепер усе можливе.
— П'ять процентів,— сказав сам до себе Гредмен.— Я забув, містер Тімоті вклав свій капітал у консолі; враховуючи прибутковий податок, ми дістанемо не більше двох процентів. Щоб не помилитися, скажемо вісім мільйонів. Усе ж таки це кругленька сума!
Сомс підвівся і простяг йому заповіт.
— Ви поїдете в Сіті. Візьміть на себе цю справу і зробіть усе, що належить. Умістіть оголошення; хоча у нього й немає ніяких боргів. Коли розпродаж?
— Наступного вівторка,— сказав Гредмен.— Доки помруть усі, хто тепер живий, та ще двадцять один рік — доведеться довго чекати. Але я радий, що капітал залишиться в родині...
На розпродаж, який відбувався не у Джобсона — через те, що всі речі були у вікторіанському стилі,— зібралося куди більше людей, ніж на похорон, хоч куховарка і Смізер не прийшли, оскільки Сомс пообіцяв, що сам придбає для них усе, чого, вони бажають. Присутні були Вініфред, Юфімія і Френсі; Юстас прибув теж — у власному автомобілі. Сомс заздалегідь купив мініатюри, барбізонців і малюнки Дж. P.; реліквії, що не мали ринкової вартості, лежали в окремій кімнаті для членів сім'ї, які, може, схочуть узяти що-небудь на згадку. То був єдиний привілей, наданий Форсайтам на цьому аукціоні, який відзначався майже трагічною млявістю. Ніщо з меблів, ні одна картина, ні одна порцелянова статуетка не відповідали сучасним смакам. Колібрі обсипались, як осіннє листя, коли їх дістали з скляної шафки, де вони провисіли на дротиках цілих шістдесят років. Сомсові боляче було дивитись, як крісла, що в них сиділи його тітоньки, невеликий рояль, на якому вони майже ніколи не грали, книжки, оправи яких вони розглядали, порцеляну, з якої вони витирали порох, портьєри, які вони розсували, килимок, що грів їм ноги, і — що найгірше — ліжка, в яких вони спали й помирали,— як усе це ставало власністю дрібних торговців і хатніх господарок із Фулгема. А що можна було зробити? Купити все це і скласти у комірчині? Ні, нехай ці речі спіткає доля всього живого і всіх меблів, хай вони старішають і розвалюються. Але коли виставили канапу тітоньки Енн і вже зібралися були віддати її комусь за тридцять шилінгів, Сомс раптом вигукнув "П'ять фунтів!" Це була справжня сенсація, і він став власником канапи.
Коли розпродаж закінчився, розвіявши весь цей вікторіанський порох, Сомс вийшов із задушливого аукціонного залу надвір, де крізь імлу сяяло жовтневе сонце, і йому здалося, що останній затишок цього світу вмер і скрізь висить табличка: "Здаємо в оренду". На обрії — революції; Флер у Іспанії; від Аннет ніякої втіхи; будинку Тімоті на Бейзвотер-род уже немає. Зневірений, самотній Сомс пішов у Гаупенорську галерею. Там була виставка акварелей його кузена Джоліона. Сомс пішов туди, щоб виявити до них свою зневагу: може, йому трохи полегшає. Від Джун до Велової дружини, від неї до Вела, від Вела до його матері, від неї до Сомса просочилася новина, що будинок, той фатальний будинок у Робін-Гілі, продається, і Айріні їде до свого сина в Британську Колумбію чи ще кудись. На одну мить у Сомса промайнула шалена думка: "Чому б мені не купити його? Я будував його для своїх..." Але він одразу ж відігнав цю думку. Надто похмурий був би такий тріумф; надто багато принизливих спогадів викликав той будинок і в нього, і у Флер. Після всього, що сталось, вона ніколи не погодиться там жити. Ні, нехай будинок перейде до рук якого-небудь пера чи спекулянта. Від самого початку він був яблуком незгоди, яйцем, з якого вилупилася змія ворожнечі; а тепер, коли ця жінка виїхала, від нього лишилася тільки порожня шкаралупа. "На продаж або в оренду". Сомс уже бачив в уяві це оголошення на дошці, що височить над повитим плющем муром, який він колись спорудив.
Сомс оглянув перший із двох залів галереї. Так, доробок і справді чималий! Тепер, коли його кузен помер, ці акварелі вже не здавалися такими банальними. Малюнок приємний, в ньому передано навіть повітря, і в манері відчувається якась індивідуальність. "Його батько і мій батько; він і я; його дитина і моя!— думав Сомс.— Так воно й триває. А все через ту жінку!" Перебуваючи під заспокійливим впливом подій минулого тижня, зворушений сумною красою осіннього дня, Сомс ближче, ніж будь-коли, підійшов до усвідомлення істини, якої не дано зрозуміти чистокровному Форсайтові: істини, що тіло краси таїть у собі духовну суть, побачити яку може тільки щира людина, котрій чужі егоїстичні прагнення. Зрештою, саме завдяки своїй любові до дочки йому пощастило наблизитись до цієї істини; можливо, саме ця любов примусила його хоч трохи зрозуміти, чому він випустив з рук своє щастя. І в цій галереї, серед акварелей свого родича, який осягнув те, що для нього залишилося недосяжним, він думав про нього і про неї з вибачливістю, яка здивувала його. Але він не купив жодної акварелі.
І саме тоді, коли він вирішив вийти на свіже повітря і вже рушив до виходу, біля каси сталася зустріч, якої він підсвідомо чекав,— у галерею зайшла Айріні. Отже, вона ще не виїхала і робить прощальні візити останкам його кузена! Сомс придушив мимовільний інстинктивний потяг, машинальну реакцію своїх почуттів на чари цієї жінки, якою він колись володів, і пройшов повз неї, відвернувши погляд. Але коли він минув її, його охопило могутнє, непереборне бажання подивитись на неї ще раз, і він мимохіть озирнувся. Нарешті вже всьому кінець: біль і полум'я його життя, безумство й жага, його єдина поразка — все це буде позаду, коли вона, Айріні, оце зараз зникне з його очей; навіть такі спогади, хоч які вони болісні, мають свою цінність. Айріні теж озирнулася. Несподівано вона підняла руку в рукавичці, її уста ледь усміхнулися, темні очі ніби заговорили. Настала Сомсова черга не відповісти на усмішку і на прощальний помах руки; він вийшов на фешенебельну вулицю, тремтячи з голови до ніг. Він зрозумів, що вона хотіла сказати: "Тепер, коли я йду звідси назавжди і буду вже недосяжна ні для тебе, ні для твоїх родичів, пробач мені; я бажаю тобі всього найкращого". Ось що означав її жест: останній доказ тієї страшної реальності, яка ігнорує моральність, обов'язок, здоровий глузд; огида цієї жінки до нього, хто володів її тілом, але ніколи не доторкнувся ні до її душі, ні до її серця. Він був боляче вражений; так, куди болючіше, аніж тоді, якби вона пройшла повз нього байдужа, наче в масці, і не поворухнула рукою.
Через три дні, в тому самому жовтні, що так швидко жовтів, Сомс узяв таксі й, прибувши на Гайгейтське кладовище, пішов крізь білий ліс надгробків угору — туди, де на пагорбі був склеп Форсайтів. Біля кедра, над катакомбами і колумбарієм, високий, потворний і індивідуальний, цей склеп здавався вершиною системи конкуренції. Сомс пригадав суперечку, в якій Свізін наполягав на пропозиції вирізьбити на фасаді герб з фазаном. Пропозиція була відхилена на користь кам'яного вінка над простим написом: "Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850". Склеп був у доброму стані.