Читав про поля й ниви, про якийсь маєток у березовому гаю, про панича, який повернувся додому, про панянку, яка сиділа з дітьми в саду... і все це було написано так гарно, віршами, достоту як ті молитви, що їх співають з амвона, і йшло просто до серця; не раз хотілося Ягусі зітхнути, перехреститися й заплакати.
В затишку, де сиділи вони з Ясем, було страшенно душно, навколо стояла щільна стіна жита, переплутана волошками, польовим горошком і запашною повитицею. Жоден подих вітерця не охолоджував повітря. У спекотній тиші лише часом шаруділо колосся, цвірінькали горобці в гілках, дзижчала, пролітаючи, бджола та дзвенів сповнений невимовної ніжності голос Яся. Ягна дивилася на нього, не відриваючись, мов на прекрасну картину, і чула кожне його слово, але від спеки її розморило й стало хилити на сон. На щастя, Ясь урвав читання й заглянув їй в очі.
— Краса яка, правда?
— Правда, що краса... наче казання в костьолі слухаєш.
У Яся навіть очі заблищали, і на щоках спалахнув рум'янець, він став захоплено перечитувати їй ті місця, де говорилося про поля й ліси, але Ягуся перебила його:
— Адже й мале дитя знає, що дерева ростуть у лісі, в річках тече вода, а на полях сіють збіжжя. Для чого ж друкувати про все це?
Ясь з подиву аж відсунувся.
— А я люблю тільки розповіді про королів та крилатих зміїв, і про всякі страхіття. Як слухаєш про це — наче мурашки по тілу бігають, ніби жарин тобі хто насипав на груди! Коли Рох розповідає такі історії, я б слухала його день і ніч. А в пана Яся таких книжок немає?
— Та хто ж стане читати такі дурниці? — зневажливо мовив глибоко обурений Ясь.
— Дурниці! Таж це надруковано в книжках, Рох нам читав.
— Дурниці він вам читав, все то брехня!
— Невже ж такі чудеса вигадали, аби тільки людей дурити?
— Авжеж, усе то казки й вигадки.
— І про полудниць неправда? І про зміїв? — дедалі сумніше допитувалась Ягна.
— Неправда, я ж вам кажу! — гостро відрубав Ясь.
— І те, що Ісус мандрував із святим Петром, теж неправда? Ясь не встиг відповісти — біля них раптом, наче з-під землі, виросла Козлова. Стояла і глузливо дивилася на них.
— Таж пана Яся по всьому селу шукають! — сказала вона солоденьким голоском.
— Що там трапилося?
— Аж три брички жандармів приїхали до плебанії! Ясь занепокоєно підхопився і щодуху побіг до села. Ягуся підвелася й пішла за ним, чомусь одразу похмурнівши.
— Певно, перебила я вам ваше моління? — просичала Козлова, ідучи поряд.
— Яке там моління! Він мені з книжки різні історії читав... у віршах.
— Ти бач... А я зовсім інше подумала!.. Органістиха послала мене його шукати... біжу в цей бік, роздивляюсь... ніде нема... аж тут наче осяяло мене щось — заглянула під грушу, а вони сидять та воркочуть, мов два голубки... Звісно, місце гарне — від людських очей далеко!
— Щоб тобі паскудний язик відсох! — спаленіла Ягуся й пішла швидше.
— І буде кому тобі розгрішення давати! — ущипливо гукнула їй вслід Козлова.
X
Увійшовши в село, Ягуся одразу помітила, що діється щось незвичайне: собаки голосно гавкали на подвір'ях, діти ховалися в садах, обережно визираючи з-за дерев і тинів; люди поприходили з поля, хоча сонце було ще високо; жінки збиралися купками і про щось шепотілися, і на всіх обличчях знати було велику тривогу, в усіх очах — страх і чекання.
— Що тут трапилося? — спитала вона, здибавшись на розі з Бальцерківною.
— Не знаю, кажуть, від лісу солдати йдуть.
— Господи милосердний! Солдати! — У Ягни підломилися від страху ноги.
— А Клембів хлопчисько каже, що козаки їдуть з Волі! — гукнула їм, пробігаючи, Причекова дочка.
Ягуся заквапилася й прийшла додому дуже стривожена. Мати сиділа на порозі й пряла, а біля неї жваво цокотіло кілька жінок.
— Я їх бачила, оце як вас: сидять на ґанку, а старший — в покоях у ксьондза.
— І Міхала, органістового небожа, послали по війта.
— По війта! Ох, людоньки, значить, щось неабияке! І що воно тільки буде?
— А може, вони приїхали збирати недоїмки?
— Еге, нащо б для цього стільки людей приїжджало? Ні, тут щось інше.
— Що б то не було, але нічого доброго від цього не сподівайтеся! Згадаєте мої слова.
— А я вам скажу, навіщо вони приїхали,— почала Ягустинка, підходячи до них.
Жінки збилися в купку і, мов гуси, повитягали шиї, з жадібним зацікавленням готуючись слухати.
— Позабирають усіх вас у солдати! — Ягустинка залилася своїм рипучим сміхом, але ніхто їй не вторував, а Домінікова сказала ущипливо:
— У вас завжди дурні жарти на думці!
— А ви з голки робите вила! Усі зубами цокотять, а потай кожна радіє такій пригоді. Ото ще велике діло — жандарми!
На подвір'я вкотилася гладка Плошкова і почала розповідати, як вона побачила брички, і тут її наче щось штовхнуло... і як...
— Цитьте! Дивіться-но, Гжеля і війт біжать до плебанії.
Всі глянули на той берег, на дві постаті, які хутко посувалися понад ставом.
— Еге, і Гжелю кличуть!
Але вони не вгадали: Гжеля пропустив брата наперед, а сам глянув на брички, що стояли біля плебанії, розпитав візників, придивився здалека до жандармів на ґанку і, дуже стурбований, побіг до Матеуша, який працював у Стаха. Матеуш сидів верхи на стіні, вирубуючи пази для кроков.
— Ну що, не поїхали ще? — спитав він, не припиняючи роботи.
— Ні. Лихо в тому, що ніхто не знає — нащо вони приїхали.
— Має бути щось недобре! — прошамкав старий Билиця.
— А може, це через зібрання? Начальник погрожував чоловікам, а стражники вже скрізь рознюхували, хто бунтує в Ліпцях,— сказав Матеуш, злазячи долі.
— Тоді, значить, вони по мене,— пошепки мовив Гжеля, неспокійно поглядаючи навколо. Він зблід і важко дихав.
— Мені думається, швидше за Рохом,— зауважив Стах.
— Правда — вони ж про нього розпитували! І як це мені на думку не спало! — Гжеля полегшено зітхнув, але одразу ж знову занепокоївся і сказав сумно: — Авжеж, коли вже когось мають забрати, то тільки Роха.
— Як же ми можемо його виказати? Це ж однаково, що батька рідного! — гукнув Матеуш.
— Таж проти них не підеш, про це й мови бути не може.
— Нехай би десь заховався, треба його попередити,— сказав Билиця.
— А може, тут щось інше? Може, це через війтові штуки? — нерішуче втрутився Стах.
— Хоч би там що, а побіжу попереджу його! — гукнув Гжеля й пірнув у жито, щоб городами пробратися до Борин.
Антек сидів на ґанку і на маленькому ковадлі клепав серпи. Почувши, що сталося, він злякано схопився.
— Старий щойно прийшов. Роху, йдіть-но сюди! — гукнув він.
— Що таке? — спитав Рох, визирнувши з вікна. Але не встигли вони йому відповісти, як прибіг задиханий органістів небіж Міхал.
— Антонію, до вас жандарми йдуть! Вони вже біля ставу.
— Це по мене! — зітхнув Рох, сумно похиливши голову.
— Господи! Матір божа! — зайшовши знадвору до хати, скрикнула Ганка і голосно заплакала.
— Цить! Треба щось зробити! — задумавшись, прошепотів Антек.
— Скличемо все село, і не дамо вас, Роху! — гарячкував Міхал, виламуючи товсту палицю і грізно поводячи очима.
— Не дурій! Роху, біжіть за клуню — і в жито, це перш за все! Посидьте десь у борозні, поки я вас не покличу. Швидше, поки не надійшли!
Рох заметушився по хаті, тицьнув Юзі, що лежала в ліжку, якісь папери і шепнув:
— Сховай це під себе і не кажи нікому!
І, як був, без каптана й шапки, вискочив у сад і наче у воду впав — тільки десь за клунею зашелестіло жито.
— Іди звідси, Гжелю! Ганко, роби, що робила. А ти, Міхале, тікай і нікому ані шелесь! — командував Антек, сідаючи і беручися знову до роботи. Він клепав серп так само спокійно, як досі клепав, тільки щохвилини поглядав на лезо проти світла, і очі в нього зиркали на всі боки. Гавкання собак наближалося, і незабаром почулися голоси, важке гупання і брязкання шабель...
В Антека гучно закалатало серце, затремтіли руки, але він і далі клепав рівно, акуратно, не підводячи очей, аж поки жандарми не зупинилися перед ним.
— Рох удома? — спитав війт, видно, дуже переляканий. Антек окинув поглядом увесь гурт і неквапливо відповів:
— На селі, мабуть, бо я його зранку ще не бачив.
— Відчиніть! — гаркнув хтось із жандармів, певне, старший.
— Таж відчинено! — буркнув Антек, підводячись.
Урядник і жандарми увійшли до хати, а стражники залишилися вартувати в саду й на дворі.
На вулиці зібралася мало не половина села. Всі мовчки дивилися, як жандарми перетрушують весь дім, мов копицю сіна. Антека примушували все показувати і відчиняти, а Ганка сиділа біля вікна з дитиною на руках.
Звісно, жандарми нічого не знайшли, хоч і шукали скрізь, не проминаючи жодного кутка, і один навіть поліз під ліжко.
— Еге, сидить він там й вас дожидається! — пробурчала Ганка. Урядник, побачивши на столі під розп'яттям якісь книжки, накинувся на них, як рись, і почав уважно їх гортати.
— Звідки це у вас?
— Мабуть, Рох поклав, от і лежать.
— Боринова неписьменна,— пояснив війт.
— Хто ж із вас уміє читати?
— Ніхто. Нас у школі так учили, що тепер ніхто навіть у молитовнику й слова не розбере,— відповів Антек.
Урядник передав книжки жандармові і пішов на другу половину хати.
— Вона що, хворіє? — Він підійшов до постелі, де лежала Юзька.
— От уже тижнів зо два лежить, віспа в неї.
Урядник поспіхом відступив у сіни.
— А Рох у цій кімнаті жив? — спитав він у війта.
— І в цій, і де попало, як усякий жебрак.
Обшукали всі закутки, навіть за образи заглянули. Юзя, тремтячи від страху, стежила за ними блискучими очима, а коли хтось із стражників підійшов ближче, вона заверещала не своїм голосом:
— Під себе я його заховала, чи що? Шукайте!
Коли обшук скінчився, Антек підійшов до урядника і, кланяючись йому в пояс, покірно спитав:
— А дозвольте спитати, цей Рох щось поцупив?
Урядник зблизька глянув йому в обличчя і сказав з притиском:
— Якщо виявиться, що ти його переховуєш, то удвох з ним підете, чуєш?
— Та чую, тільки ніяк не доберу, що до чого! — Антек заклопотано чухав потилицю. Урядник ще раз пильно глянув на нього й нарешті пішов.
Вони ходили й по інших хатах, зазирали туди-сюди, опитували всіх, кого зустрічали, і тільки коли зайшло сонце і по всіх вулицях вже гнали худобу з пасовиська, поїхали, так нічого й не дізнавшися.
Село зітхнуло вільніше, почалися розмови, кожен поспішав розповісти, як робили обшук у Клембів, у Гжелі, у Матеуша, і кожен оповідач бачив усе найкраще за всіх, найменше боявся і найбільше допікав жандармам.
Антек, коли вони з Ганкою залишилися самі, сказав їй тихо:
— Справа, бачу, обертається так, що не можна нам більше тримати його в себе.
— Як же так! Невже виженеш його? Таку святу людину, благодійника нашого?
— Ех, чорт би їх забрав! — вилаявся Антек, не знаючи, що робити.