Як і тоді, вечір був насичений запахом вогкої землі, мокрого листя і шипшини, і здавалося мені, що я чую навіть ті самі звуки, які лунали в моїх вухах під час моїх власних втомних блукань.
Відчинилися маленькі двері у вкритій дубом стіні, я здригнувся і обернувся. Прекрасні ясні очі подруги мого дитинства зустрілися з моїми. Вона спинилася, притиснула руку до грудей, і я схопив її в обійми.
– Агнес! Люба моя дівчинко! Я занадто несподівано з'явився перед вами?
– Ні, ні! Я така рада бачити вас, Тротвуде!
– Мила Агнес, ви й не повірите, який я щасливий, що бачу вас знову!
Я притулив її до свого серця і деякий час ми обоє мовчали. Незабаром ми посідали поруч, її янгольське обличчя обернулося до мене з тією щирою привітністю, про яку я мріяв цілі роки.
Вона була така незмінна, вона була така прекрасна, вона була така добра, і я так багато чим мусив завдячувати їй, така дорога була вона мені, що я не міг знайти слів для своїх почуттів. Я намагався благословити її, намагався дякувати їй, намагався висловити їй (як я це часто робив у своїх листах), який вплив мала вона на мене, але всі мої зусилля були марні. Моя любов і радість були німі.
Зі своєю звичайною лагідністю заспокоїла вона мої хвилювання; згадала час нашої розлуки; заговорила зі мною про Ем'лі, яку вона колись потайки відвідувала багато разів; ніжно заговорила зі мною про могилу Дори. Керована бездоганним інстинктом свого благородного серця, вона торкалася струн моєї пам'яті так тендітно й гармонійно, що жодна з них не застогнала. Я слухав звуки сумної віддаленої музики і не хотів відвертати від себе спогадів, що пробуджувалися. Та й як таке могло бути, коли ця мелодія викликала насамперед образ милої моєї сестри, найкращого янгола мого життя?
– А ви, Агнес? – сказав я згодом. – Розкажіть мені про себе. Ви майже нічого не писали мені про своє власне життя впродовж усього цього часу.
– Що ж мені розповідати? – мовила вона з променистою усмішкою. – Тато здоровий. Ви бачите нас тут, спокійно живемо ми у нашому власному будинку, наші турботи скінчилися, наш дім повернений нам – знаючи це, милий Тротвуде, ви знаєте все.
– Все, Агнес? – спитав я.
Вона глянула на мене, і деяке здивування майнуло на її обличчі.
– І нічого більше, сестро? – наполягав я.
Яскравий рум'янець, який щойно зник з її обличчя, повернувся знову і знову зник. Вона посміхнулася, трохи сумно, як мені здалося, і похитала головою.
Мені хотілося навернути її на ту думку, на яку натякала моя бабуся, бо хоч боляче було мені від викриття такої таємниці, але я мусив приборкати своє серце і виконати свій обов'язок щодо Агнес. Але помітивши, що їй ніяково, я змінив тему розмови.
– Вам доводиться багато працювати, люба Агнес?
– У моїй школі? – спитала вона, знову обернувши на мене спокійний ясний погляд.
– Так. Важкенько чи ні?
– Праця така приємна, – відповіла вона, – що було б невдячно навіть називати її працею.
– Добрі справи ніколи не обтяжують вас, – сказав я.
Рум'янець знову з'явився на її обличчі і зник, і ще раз, коли вона схилила голову, я помітив ту саму сумну усмішку.
– Ви побачитеся з татом, – весело сказала Агнес, – і перебудете день із нами? Може, ви й переночуєте у вашій кімнаті? Ми завжди звемо її вашою.
Цього я не міг зробити, бо обіцяв бабусі повернутися вночі, але я радо погодився лишитись на цілий день.
– Мені доведеться відлучитися на деякий час, – промовила Агнес, – але тут ви знайдете старі книжки, Тротвуде, і старі ноти.
– Навіть старі квіти тут! – сказав я, озираючись. – Або принаймні такі, як і колись.
– Мені було приємно, – відповідала Агнес, усміхаючись, – поки ви були за кордоном, тримати всі речі в старому ладу, як під час нашого дитинства. Бо здається мені, що тоді ми були дуже щасливі.
– Небо знає, які ми були щасливі! – сказав я.
– І для мене була приємним співрозмовником кожна дрібниця, що нагадувала мені про мого названого брата, – продовжувала Агнес, ласкаво поглядаючи на мене. – Навіть це, – вона показала маленьку в'язку ключів, що все ще висіла біля її корсажа, – здається, дзеленчить на старий мотив.
Вона знову всміхнулась і вийшла в ті самі двері, через які ввійшла.
Я повинен був тепер побожно оберігати цю сестринську прихильність. То було все, що я сам залишив собі, і то був скарб. Якщо б я дозволив собі хоч раз схитнути підвалини дружньої довіри, яка виникла від тривалої звички, я втратив би цей скарб неминуче і незворотно. Думка ця тепер глибоко вкоренилась у моєму серці. Що більше я любив Агнес, то більше намагався не забувати про це.
Я пройшовся вулицею та ще раз побачив свого давнього суперника м'ясника, який був тепер констеблем, і в крамниці якого висіла дубинка – символ його влади. Я подивився на поле бою, де відбулась сутичка між нами, згадав про міс Шеферд і про старшу міс Ларкінс, про всі кохання, прихильності і ворожнечі тих часів. Ніщо не пережило цього часу, крім Агнес; а вона, моя незмінна зоря, сяяла дедалі яскравіше.
Коли я повернувся, містер Вікфілд щойно прийшов зі свого саду, що був за кілька миль від міста. Туди ходив він тепер працювати майже щодня. Містер Вікфілд був саме таким, яким змалювала його моя бабуся. Обідати ми сіли з півдюжиною маленьких дівчат. Господар дому здавався мені тінню свого прекрасного портрета, що висів тут на стіні.
Спокій і мир запанували знову в старовинному будинку. Коли обід закінчився, ми пішли у вітальню нагору, бо містер Вікфілд не пив більше вина зовсім, а мені теж не хотілось. Агнес та її маленькі вихованки співали, грали і займалися рукоділлям. Після чаю діти залишили нас; ми сиділи втрьох і розмовляли про старі часи.
– Моя роль у цих минулих днях, – сказав містер Вікфілд, похитуючи своєю сивою головою, – була такого роду, що я повинен шкодувати про неї... глибоко шкодувати і глибоко каятись, Тротвуде, ви це добре знаєте. Але я не хотів би закреслити це минуле, якби це й було в моїй владі.
Я охоче міг повірити цим словам, глянувши на обличчя, що було біля старого.
– Разом з цим я мусив би закреслити, – казав він далі, – таке терпіння й самовідданість, таку вірність, таку дитячу любов, що їх я не можу забути... ні! Скоріше я забуду самого себе.
– Я розумію вас, сер, – тихо мовив я. – Я поважаю ваші почуття, як і завжди поважав їх.
– Але ніхто не знає, навіть і ви не знаєте, – відповів він, – як багато вона зробила, як багато вона терпіла, як твердо вона боролася. Мила Агнес!
Агнес благально поклала руку йому на плече, щоб спинити його, і обличчя її дуже-дуже зблідло.
– Гаразд, гаразд! – сказав він із зітханням, оминаючи, як я потім зрозумів, ще деякі випробування, що вона пережила або ще має пережити, пов'язані з бабусиними натяками. – Гаразд. Я ніколи не говорив вам, Тротвуде, про її матір. Може, говорив вам хтось інший?
– Ніхто й ніколи, сер.
– Історія недовга... хоч страждання були довгі. Вона вийшла за мене проти волі свого батька, і він зрікся її. Вона просила його помилувати її, перш ніж моя Агнес з'явилася на світ. Він був дуже суворий чоловік, а мати її вже давно лежала в могилі. Він відштовхнув її, він розбив її серце.
Агнес схилилася йому на плече і обійняла рукою його шию.
– Серце її було ніжне, сповнене любові, – вів він далі, – і воно розбилось. Я знав її ніжну натуру дуже добре. Ніхто не знав її так, як я. Вона глибоко любила мене, але ніколи не була щаслива. Вона завжди таємно страждала від цього горя. Остання відмова невблаганного батька (вона зверталася до нього багато разів) остаточно зруйнувала її слабке здоров'я. Вона зів'яла і вмерла. Вона залишила мені Агнес, якій було тоді два тижні, і сиве волосся, з яким ви пригадуєте мене від першого побачення.
Він поцілував Агнес у щоку.
– Моя любов до милої дитини була, звичайно, немічна, бо моя душа страждала тоді. Більше нічого не скажу про це. Я не про себе говорю, Тротвуде, а про її матір і про неї саму. Якщо я довіряю вам цей вузол мого життя, ви зможете його розплутати, я знаю, і зрозумієте, чому я став такий, яким ви знали мене в ті давноминулі дні. Про якості Агнес нема потреби говорити; в її характері я завжди читав історію її бідолашної матері. Розповідь ця стала в пригоді тепер, коли ми всі троє знову зібралися вкупі після таких великих змін. Я все сказав.
Тепер на мене ще більше враження справляли схилена голова старого і янгольське обличчя його дочки. Якби треба було мені означити особливими рисами цей вечір, то я мусив би намалювати цю картину.
За кілька хвилин Агнес тихо підійшла до фортепіано і зіграла нам кілька старих арій, що їх ми часто слухали в цьому місці.
– Чи не збираєтеся ви знову податися за кордон? – спитала Агнес, коли я став біля неї.
– А як би хотіла моя сестра?
– Сподіваюся, що ви не поїдете.
– Тоді в мене й не може бути такого наміру, Агнес.
– Гадаю, вам не слід цього робити, Тротвуде, якщо ви запитуєте мене, – лагідно сказала вона. – Ваша репутація і успіх зростають і збільшують вам можливість чинити добро; і якби я могла чекати на мого брата, – підвела вона на мене свій погляд, – то, мабуть, час чекати не може.
– Таким, який я тепер, зробили мене ви, Агнес. Вам це краще знати.
– Я зробила вас, Тротвуде?
– Так. Агнес, дівчинко моя, – сказав я, схиляючись над її головою. – Сьогодні, коли ми зустрілись, я намагався розповісти вам про те, що постійно жило в моїх думках, відколи Дора померла. Пригадуєте, як ви тоді ввійшли до нашої кімнати... показуючи рукою на небо, Агнес?
– О, Тротвуде! – відповіла вона зі сльозами на очах. – Вона була така ніжна, така довірлива, така юна. Чи можу я забути це?
– Часто потім думав я, що такою, як тоді, сестро моя, ви були для мене завжди. Завжди показуючи на небо, Агнес, завжди скеровуючи мене на щось краще, завжди навертаючи мене на високі справи!
Вона лише похитала головою; крізь її сльози майнула та сама сумна спокійна усмішка.
– І я такий вдячний вам за це, Агнес, що нема назви для цієї щирої прихильності мого серця. Я хочу, щоб ви зрозуміли, але не знаю, як це сказати вам, що все своє життя дивитимуся на вас, і ви будете вести мене, як провели через минулу темряву. Що б не трапилось, які б нові зв'язки не зав'язали ви, що б не змінилось у нашій долі, але я завжди дивитимуся на вас, любитиму вас, як люблю тепер, як завжди любив.