Коли наймит погнав коні на пасовисько і Ясь скочив на одного з них, батько гукнув йому:
— Злазь мені зараз же! Не личить ксьондзові без сідла їздити та бути запанібрата з пастухами!
Ясеві дуже хотілося покататися, але він слухняно зліз з коня; вже смеркалося, і він пішов за город читати вечірні молитви.
Але як можна було зосередитись? Десь зовсім поблизу співали дівчата, у сусідньому саду гомоніли жінки, і кожне слово летіло низько по росі. Верещали, купаючись у ставку, діти, звідкілясь долинав сміх, мукали корови, пронизливо кричали ксьондзові цесарки, і все село гуло на різні голоси, мов розтривожений вулик. Ясь раз у раз збивався, а коли нарешті зосередився і, ставши навколішки в житі, побожно втопив очі в зоряне небо, з села долинув такий розпачливий лемент, прокльони й голосіння, що він схопився і побіг додому, дуже стривожений.
Мати саме вийшла, щоб кликати його вечеряти.
— Що там трапилось? Б'ються, чи що?
— Це Юзеф Вахнік повернувся з волості напідпитку і побився зі своєю жінкою. Її давно вже треба було відлупцювати! Не хвилюйся, нічого їй не станеться.
— Але ж вона кричить, наче з неї шкуру деруть.
— Жінки завжди так. Якби він її палицею бив, було б тихо. Нічого, завтра вона йому відплатить! Ходімо, синку, вечеря прохолоне.
Ясь майже нічого не їв і, дуже втомлений, одразу ж після вечері ліг спати. Але рано-вранці, тільки-но зійшло сонце, він уже був на ногах. Оббігав усе поле, приніс коням конюшини, подражнив ксьондзових індиків, що відразу ж ображено забелькотіли, привітався з собаками, які з радощів мало з цепу не позривалися, насипав зерна голубам, допоміг меншому брату вигнати корів, нарубав за Міхала дров, оглянув у саду розквітлі стокротки, погрався з лошам, побував скрізь, все попестив поглядом, мов дорогих друзів,— і мальви, осипані цвітом, і поросят, що грілися на сонці, навіть кропиву й бур'ян, що причаїлися під тинами. Мати стежила за ним закоханими очима й шепотіла, поблажливо всміхаючись:
— Навіжений! От навіжений! А Ясь усе ходив і оглядав та сяяв радістю, мов цей липневий день. Ясний, усміхнений, він наче випромінював сонячне світло й тепло, обіймаючи весь світ сповненою любові душею. Тільки задзвонив малий дзвін, він одразу ж усе кинув і побіг у костьол.
Коли вийшов правити обідню ксьондз, його супроводив Ясь у новому, оздобленому червоними стрічками стихарі. Мелодійно заграв орган, загримів, аж затремтіли вогники свічок, хор, люди опустилися на коліна перед вівтарем, і обідня почалася.
Хоч Ясь прислужував за обіднею, а в перервах палко молився, він одразу ж помітив Ягусю — вона стояла на колінах трохи осторонь,— і щоразу, підіймаючи голову, зустрічав її променисті сині очі, бачив затаєну усмішку на ледь розтулених губах.
Після обідні ксьондз повів його до плебанії і посадив писати, отже, він лише опівдні пішов до села, щоб відвідати знайомих.
Передусім він зайшов до Клембів, які жили найближче, проте не застав нікого в хаті, і тільки в розчинених навстіж сінях щось заворушилось у кутку і чийсь голос захрипів:
— Це я, Агата!
Вона підвелася і здивовано сплеснула руками:
— Господи! Пан Ясь!
— Лежіть, лежіть спокійно! Хворієте? — турботливо спитав Ясь і, присунувши собі чурбачок, сів біля Агати, ледве впізнавши її висохле, як земля, обличчя.
— Чекаю, коли вже господь покличе мене до себе,— урочисто мовила вона.
— А на що ви хворі?
— Ніякої хвороби в мене немає, це смерть моя надходить. От Клемби дали мені притулок, щоб я у них померла... Лежу, молитви проказую і дожидаю терпляче тієї години, коли постукає костомаха й скаже: "Ходімо зі мною, змучена душе людська".
— А чому ж вони вас до хати не перенесли?
— Поки ще не прийшов мій час, навіщо я буду місце в них займати? Вже й так довелося теля вивести з сіней. Але вони мені обіцяли, що в останню годину перенесуть до хати, покладуть на ліжко під образами... і свічки засвітять... і ксьондза покличуть. А як умру, одягнуть на мене святкову одежу й похорон справлять як слід... Я ж на все гроші дала, і люди вони добрі, то, може, не скривдять сироту. Недовго я тут їм заважатиму, недовго... Вони мені при свідках обіцяли... при свідках...
— А не сумно вам самій лежати? — голос його тремтів від жалю і стримуваних сліз.
— Ні, мені дуже добре, паничу. Двері відчинені, то мені все видко. Хто вулицею пройде, хто заговорить десь, а хто й сюди загляне, іноді навіть добрим словом обізветься... Наче я по селу ходжу. А підуть усі в поле — кури на подвір'ї в смітті порпаються, свиня за стіною порохкає, собачка забіжить часом або горобці залетять у сіни... А навзаході сонце трохи сюди посвітить, іноді шибеник якийсь камінчиком жбурне... Так непомітно день і минає... А ночами теж... приходять до мене...
— Хто ж це? Хто приходить? — Ясь зблизька зазирнув у її розплющені, але наче невидющі очі.
— Свої... ті, що давно померли, і рідня, і знайомі. Правду кажу, паничику, приходять... А раз,— зашепотіла Агата з усміхом невимовного щастя,— раз прийшла до мене пресвята діва і каже тихенько: "Лежи собі, Агато, Ісус тебе винагородить!" Саме Ченстоховська, я її одразу впізнала... в короні й плащі, вся в золоті й коралах. По голові мене погладила й каже: "Не бійся, сирота, будеш ти першою господинею на небесах, поміщицею будеш, панією..."
Стара бурмотіла, мов засинаюча пташка, а Ясь, нахилившись над нею, слухав, і здавалося йому, що він заглядає у якусь неосяжну глибочінь, де діється щось, зовсім не підвладне людському розуму. Йому стало страшно, але він не міг піти, не міг одірватися од цієї жалюгідної людської істоти, цієї зів'ялої билинки, котра, тремтячи, мовби згасаючий у мороці промінь мріє іще про якесь нове життя. Ясь вперше так зблизька зазирнув у вічі невблаганній людській долі, і не диво, що жах стиснув йому серце, очі набігли слізьми, глибоке співчуття тягарем своїм прихилило його до землі, і палка благальна молитва сама рвалася з тремтячих уст.
Агата отямилась і, піднявши голову, в захваті прошепотіла:
— Ангел найсвятіший! Панотчик ти мій сердечний! Вийшовши від неї, Ясь ще довго стояв під якоюсь стіною, гріючись на сонці і радіючи ясному прекрасному дню, життю, яке вирувало навколо.
Байдуже, що якась душа людська стогне в пазурах смерті.
Сонце так само світило, все так само хвилювали жита, білі хмари пропливали високо в блакиті, на вулицях бавилися діти, рум'яніли в садах яблука, в кузні лунко гупали молоти, хтось лагодив воза, а хтось, готуючись до жнив, клепав косу. Пахло свіжим хлібом, гомоніли жінки, на тинах сушилося полотно, на полях і подвір'ях кипів рух і, як завжди, як день у день, гомонів людський рій у праці й турботах, не думаючи про те, хто перший скотиться в прірву. Та й нащо про це думати?
Отож і Ясь швидко струсив з себе смуток і пішов далі.
Він посидів трохи біля Матеуша, який будував Стахові хату і вже підводив зруб під покрівлю. Постояв біля ставу з Плошковою, яка білила полотно, відвідав хвору Юзьку, вислухав усі скарги війтової дружини, подивився в кузні, як коваль гартує коси і гострі серпи, заскочив і на городи, де працювали дівчата й жінки, і скрізь йому були раді, скрізь його приязно вітали й дивилися на нього з гордістю: адже він народився й виріс у Ліпцях, а отже, був для всіх рідний.
Тільки наостанку зайшов Ясь до Домінікової. Стара сиділа біля хати й пряла вовну. Яся це дуже здивувало, бо очі в неї були зав'язані.
— А я пальцями намацую, яка нитка — затонка чи грубша, ніж треба,— пояснювала вона йому, дуже задоволена з того, що він її відвідав, і гукнула до Ягусі, яка поралась на подвір'ї.
Покинувши роботу, Ягуся одразу ж прибігла — не одягнена, в самій тільки спідниці й сорочці, і, побачивши Яся, почервоніла, як вишня, затулила груди руками і втекла до хати.
— Ягусь, принеси-но молока, може, пан Ясь вип'є холодненького.
Ягуся хутко принесла повний глечик молока і кухоль. Вона встигла переодягтися й запнутися хусткою, але чомусь так ніяковіла, що, коли наливала молоко в кухоль, руки в неї тремтіли, і вона то блідла, то червоніла, не зважуючись підвести очей.
Поки Ясь сидів у них, вона не сказала й слова, і коли він ішов — провела його на вулицю і дивилася йому вслід, поки він не зник з очей.
Її раптом охопило таке непереможне бажання бігти за ним, що, боячись піддатися спокусі, вона пішла в сад, обхопила обіруч стовбур яблуні і, притулившись до нього, стояла, майже не дихаючи, у блаженному тремтінні, вкрита, мов плащем, гілками, низько звислими під тягарем яблук. Стояла, опустивши повіки, з усміхом, що вгадувався у кутиках уст, сповнена щастя й страху, почуваючи, що до горла піступають радісні сльози, мов тієї весняної ночі, коли вона дивилася на Яся у вікно.
Та й Яся, видно, вабило до неї, бо він часто заходив до Домінікової і, посидівши хвилину, йшов, охоплений дивною радістю. Він щодня бачив Ягусю в костьолі. Протягом усієї обідні вона стояла на колінах і так ревно молилась, що Ясь зворушено милувався нею і навіть вдома якось згадав про її побожність.
Його мати тільки знизала плечима.
— Має за що просити прощення в бога, має...
Ясь був надто чистий душею, щоб зрозуміти цей натяк. Ягуся бувала в них, її любили всі в домі, він бачив, яка вона побожна, і йому навіть на думку не могла спасти ніяка підозра. Якось він уголос висловив свій подив, що, відколи він приїхав, Ягуся ще ні разу не була в них.
— Я саме сьогодні послала по неї, щоб допомогла мені прасувати, дуже багато білизни набралося,— сказала його мати.
Незабаром прийшла Ягуся, так гарно вбрана, що навіть Ясь здивувався:
— Ви що, мабуть, на весілля йдете?
— А може, до тебе старости приходили, Ягусю? — тоненьким голоском спитала одна з Ясевих сестер.
— Нехай тільки посміють, я їх під чотири вітри вижену! — засміялась Ягуся, зашарівшись, мов троянда, бо на неї всі дивилися.
Стара одразу ж погнала її прасувати, але дівчата і Ясь пішли за нею, і такі почалися в них веселощі, вони так реготали через усякі дурниці й так верещали, що органістиха гримнула на них:
— Цитьте ви, сороки! Ясю, іди-но краще на город, не годиться тобі тут пустувати.
І Ясеві хоч-не-хоч довелося взяти книжку й піти, як завжди, в поле. Там, далеко за селом, під грушами або на межових пагорках, він часто сидів, читаючи або думаючи про що-небудь.
Ягуся добре вже знала всі його схованки, знала, де шукати його тужними очима, куди линути за ним хоча б тільки радісними думками.