Че шкарб, а не вода.
Андермат раптом обернувся до тестя:
— На сніданок не ждіть мене. Я йду до Оріолів і не знаю, коли звільнюсь. З таким ділом зволікати не можна.
І хутенько пішов, майже побіг, весело вимахуючи паличкою.
Всі інші посідали під вербами край дороги навпроти ями старого Кловіса.
Христіана, сидячи поруч з Полем, дивилася на високий пагорб, звідки вона стежила, як висаджували скелю. Тоді вона була он там нагорі, сиділа на пожовклій траві. Тільки місяць минув відтоді. Місяць! Тільки місяць! їй згадалися різні подробиці — триколірні парасольки, кухарчата, і хто що казав — кожне слово! І песик, бідний песик, розшматований вибухом! І не. знайомий високий молодик, що за єдиним її словом кинувся рятувати тварину! І тепер він її коханець! Її коханець! Так, у неї є коханець! Вона його коханка, коханка! Христіана повторювала в душі це слово — коханка! Яке дивне слово! Цей чоловік, що сидить поруч з нею і обриває одну по одній травинки біля її сукні, намагаючись доторкнутися до неї, тепер зв’язаний з нею близькістю тілесною і душевною, таємничими узами, про які не можна, соромно говорити, тими узами, якими природа єднає жінку і чоловіка.
Подумки, тим німим внутрішнім голосом, що, здається, так гучно лунає серед тиші схвильованих душ, вона безупинно повторювала: "Я його коханка! Його коханка, коханка!" Це було так дивно, несподівано!
"А чи люблю я його?" Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з’єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах.
І вона раптом зрозуміла, що то означає належати коханому, коли любов віддає йому все — твої тіло й душу, думки, волю, кров, нерви, — геть усе, і він хапає тебе як ширококрилий хижий птах хапає мале пташеня.
Маркіз і Гонтран розмовляли про майбутній курорт вони перейнялися захопленням Віля. Обидва відзначили переваги банкіра — ясність його розуму, ділову кмітливість, непомильну передбачливість, сміливість дій, урівноваженість вдачі! Певні успіху Андермата, тесть і шурин в один голос вихваляли його, радіючи, що вони з ним родичі.
Христіана і Поль, захоплені одне одним, здавалося, не чули їх.
Маркіз сказав дочці:
— Знаєш, серденько, ти можеш стати одною з найбагат-ших жінок у Франції, і твоє ім'я буде відоме, як ім'я Ротшільдів. Віль далебі визначна людина, дуже визначна, людина великого розуму.
В серці Поля раптом ворухнулися дивні ревнощі.
— Та, годі вам, — сказав він. — Знаю я розум усіх цих ділків. У них тільки одне в голові — гроші! Всі думки, які ми віддаємо прекрасному, все завзяття, яке витрачаємо на примхи, весь час, який ми кидаємо на розваги, всю силу, яку переводимо на втіху, весь пристрасний і могутній пал душі, що його забирає у нас кохання, божественне кохання, вони використовують, шукаючи золото, мріючи тільки про золото, загрібаючи золото! Людина великого розуму живе безкорисливими, високими інтересами, її радощі — це мистецтво кохання, наука, подорожі, книжки; і якщо вона шукає грошей, то тільки тому, що гроші полегшують їй дорогу до духовних втіх і навіть сердечного щастя. А в них нічого немає ні в розумі, ні в серці, окрім мерзенної пристрасті до гендлярства! Ці здирники так схожі на "порядних людей>, як продавець картин на художника, як видавець на письменника, як директор театру — на драматурга.
Зненацька він замовк, зрозумівши, що надто захопився, і додав уже спокійніше:
— Я не кажу про Андермата, якого вважаю за чудову людину. Він у сто разів вищий за інших і дуже подобається мені…
Христіана прийняла руку. Поль знову замовк.
Гонтран зареготав і промовив єхидним, глузливим тоном, яким у хвилини відвертості міг сказати що завгодно:
— В усякому разі, друже, ці люди мають рідкісну якість: вони одружуються з нашими сестрами й народжують багатих дочок, з якими одружуємось ми.
Маркіз обурено підвівся:
— Ну, Гонтране, ти іноді просто нестерпний!
А Поль, обернувшись до Христіани, прошепотів:
— Чи здатні ці люди вмерти за жінку або хоч віддати їй все своє багатство, геть усе, нічого не залишивши собі?
Ці слова так явно промовляли: "Все, що я маю, належить вам, навіть моє життя", — що Христіана розчулилась і вдалася до хитрощів, аби взяти його за руки:
— Допоможіть мені підвестись. У мене затерпли ноги, не можу поворухнутись.
Він підхопився і, взявши її за руки, поставив край дороги напроти себе. Вона бачила, як уста його шепочуть: "Я люблю вас", — і мерщій одвернулася, щоб мимоволі, пориваючись до нього, не відповісти тими самими трьома словами, які от-от могли злетіти із її уст.
Повернулися до готелю.
Приймати ванни вже було пізно. Діждали сніданку. Пролунав дзвін, що кликав до столу, а Андермата все ще не було. Вони пройшли ще раз по парку і вирішили снідати без нього. Довго сиділи за столом, та ось уже й сніданок закінчився, а банкір не повертався. Знов усі вийшли в парк, посідали під деревами. Одна по одній минали години, сонце торкаючись променями листя дерев, хилилося до гір, а Віль не появлявся.
Раптом він показався на стежці. Йшов швидко, скинувши капелюха і витираючи піт з лоба, краватка збилася набік, жилет розстебнутий, наче після трудної подорожі чи якоїсь бійки, після величезних і тривалих зусиль.
Побачивши тестя, він гукнув:
— Перемога! Кінець! Але який день, друзі мої! Ну й старий лис, поморочився я з ним!
І одразу ж розповів про свої змагання й труднощі.
Старий Оріоль спершу висунув такі безглузді вимоги, що Андермат, перервавши переговори, пішов. Його завернули. Селянин вирішив не продавати землю, а віддати її в користування акціонерному товариству з правом, на випадок невдачі, забрати її назад. А в разі успіху — зажадав половину прибутків!
Банкірові довелося підраховувати на папері, малювати план ділянок, доводити, що вся земля коштує не більше, як вісімдесят тисяч франків, а витрати акціонерного товариства одразу ж сягнуть мільйона.
Але овернець відповів, що він обчислює вартість своєї землі інакше, що коли на ній побудують лікарню та готелі, то ціна їй буде величезна, тому й рахувати треба не по теперішній вартості земельних ділянок, а по тій, якої вони набудуть згодом.
Тоді Андермат сказав, що можливий великий прибуток буває пропорційним великому ризикові, і настрахав його збитками.
Зрештою дійшли до такої згоди: дядько Оріоль перекидає акціонерному товариству всю землю по берегах струмка, тобто всі ті ділянки, де можна було сподіватися знайти мінеральну воду, а крім того, вершину пагорба для будівництва казино та готелю і ще кілька виноградників на схилі — їх треба буде розбити на ділянки і запропонувати найвідомішим паризьким лікарям.
За цей внесок, оцінений у двісті п’ятдесят тисяч франків, тобто приблизно вчетверо дорожче проти справжньої вартості землі, селянин мав одержувати чверть прибутків товариства. Навколо майбутньої лікарні у нього ще лишалося вдесятеро більше землі, й Оріоль був певен, що в разі успіху розумно продасть цю землю і збере гроші, як він казав, на посаг дочкам.
Як тільки домовились, Андерматові довелося тягти батька й сина до нотаріуса, щоб скласти запродажну, обумовивши в ній, що угода анулюється, якщо потрібної води не знайдуть.
Ускладнення і обговорення кожного пункту, суперечки, нескінченне повторювання одних і тих же доказів та аргументів тривало мало не до вечора.
Тепер, нарешті, все було скінчено. Банкір мав свій курорт. А проте він з жалем повторював:
— Доведеться обмежитись водою, на землі тут не заробиш! Спритний він, старий хитрун!
Потім додав:
— Ба! Та я ж можу купити старе товариство, і на цьому відіграюсь! У всякому разі, сьогодні ввечері мені треба вертатись у Париж.
Маркіз здивовано скрикнув:
— Як — сьогодні ввечері?
— Атож, любий тестю, я маю підготувати остаточний договір, поки Обрі-Пастер зробить тут свердловини. Треба так уладнати все, щоб за два тижні почати роботу. Не можна втрачати жодної години. До речі, попереджаю^ ви — член правління мого товариства, в якому я повинен мати переважну більшість. Даю вам десять акцій. Вам, Гонтране, теж десять.
Гонтран засміявся:
— Дуже дякую, любий. Перепродую їх вам назад. Отже, ви мені винні п’ять тисяч франків.
Але Андермат не любив жартів у таких важливих справах. Він сухо сказав:
— Якщо ви не можете поставитись до цього серйозно, я звернуся до когось іншого.
Гонтран перестав сміятися.
— Ні, ні, дорогенький, ви ж знаєте, що я весь до ваших послуг.
Банкір звернувся до Поля:
— Може, ви, пане Бретіньї, зробите мені дружню послугу — візьмете й собі десяток акцій, увійшовши й до складу правління?
Поль відповів, уклонившись:
— Дозвольте мені, не приймаючи такої люб’язної пропозиції, самому вкласти сто тисяч франків у вашу справу, яку я вважаю прекрасною. Так що це я прошу вас зробити мені честь.
Вільям у захваті стиснув йому руки — ця довіра скорила його. Він, зрештою, завжди відчував непоборне бажання обняти людей, які вкладали гроші в його починання.
Але Христіана вся почервоніла від хвилювання і образи, їй здавалося, що її зараз продали й купили. Якби Поль її не любив, то хіба запропонував би він сто тисяч франків її чоловікові? Ні, звичайно! Тільки ж не треба було цього робити хоча б при ній.
Подзвонили на обід. Усі пішли до готелю. Коли сіли до столу, пані Пай-мати поцікавилася у Андермата:
— Так ви засновуєте новий курорт?
Новина вже облетіла цілу округу, і всі схвильовано обговорювали її.
Вільям відповів:
— Боже мій, ну звісно ж! Адже цей курорт нікуди не годиться.
І звернувся до Обрі-Пастера:
— Даруйте мені, добродію, що я за обідом починаю ділову розмову, але ввечері я їду до Парижа, і час аж ніяк не терпить.