Тут десять снарядів картечі, це остання наша надія. Але стріляти картеччю зараз недоречно — німці далеко, треба, щоб вони підійшли ближче, і ми чекаємо.
— Ой Лошка! — оглядається Попов. — Де Лошка? Снаряд мало-мало, наказ треба...
Ми поглядаємо в наш тил — ніде нікого. Скрізь аж до села — безлюдний, розпечений сонцем обшир. За селом точиться бій, там невпинно вибухає, дзвенить, гуркоче, ревуть мотори й безладно розсипається кулеметна тріскотня. Мабуть, німців далі не пустили, і невідомо, що і як діяти нам. Чи Льошку чекати, чи вже забути про нього — з ним теж все могло трапитися, — може, лежить десь убитий? Але знову ж таки, як і відходити: все-таки обіч дорога, якою, певно, підуть німці, і ми могли б допомогти тим, що по той бік села. Якби тільки було більше снарядів.
Але в нас стає тихо. Німці чомусь не поспішають атакувати нас, вони притаїлися коло дороги й чогось чекають. Панасюк тим часом сидить, як і сидів, притулившись спиною до бруствера, тільки голова його схилилася набік, здорова рука бережно підтримує поранену. "Невже спить?" — думається мені, і я смикаю його за ногу.
— Гей, ти! Іди в окоп!
Але Панасюк не ворушиться, сидить, як і раніше, ніби й не чує. Попов теж озирається і, звівшись із станини, кидається до нього.
Наводчик підводить солдатову голову, і по мені ковзає його застиглий нерухомий погляд. У приплющених очах — жодної іскорки життя.
— Що це? — дивуюся я. — Що з ним?
Попов злегенька трясе його за плечі. Я підскакую до піхотинця.
— Вбило, га? Так не стріляли ж...
— Помирав, — каже Попов без будь-якого здивування. — Давно помирав.
Він обережно кладе Панасюка боком на землю, здорова рука, як і раніше, тримає перебиту, ніби в ній ще таїться біль. "Ось тобі й одвоювався, — пригадую я його недавні слова. — Тільки що заспокоював себе: одноруч управлюся, спеціальність є, не пропаду".
Ця смерть незнайомого чоловіка приголомшила мене чомусь не менше, ніж смерть командира. Якийсь час я дивлюся й дивлюся на його задубіле тіло — думаю: як недоречно на війні будувати якісь свої плани, щось задумувати, про щось дбати, коли навколо так густо буяє смерть. Правда, хіба спиниш думки, хіба втримаєшся від бажання, хіба закопаєш у землю свої мрії? Ось хоча б таке тяжке і, може, навіть безглузде на війні явище — кохання, а не виходить з голови Люся, і все думається: а що, коли вона не встигла відійти, попала в руки німцям, а може, її вбито — від цього стає страшно, хочеться покинути все й бігти туди, де наша санчастина, може, її треба рятувати. І тоді знову в думки втручається якийсь чужий глумливий голос: "Раніше треба було дбати про це, тепер там з нею Льошка, він і порятує".
Безглуздо все це, тяжко, а відігнати цих думок не можна.
Певно, так уже воно ведеться на світі, що поки живе людина — відчуває потребу клопотатися, немов їй жити довгі роки. У тому її життєва звичка, навик поколінь. Знову ж таки — на фоні вічності чи така вже велика різниця між кількома десятками років людського віку і тими хвилинами, що відділяють теперішню мить від останньої в житті бійця на війні?
Пригнувшись, я беру неживого Панасюка під пахви й відтягую до сховища. Воно занадто широке для двох, і я кладу до них третього. Лук'янов уже не ворушиться, не дивиться, може, помер? І я гадаю, хто буде наступний? Чи, може, ми загинемо разом і вже нікому буде забрати нас з вогневої до якогось сховища?
І тут ми обидва помічаємо, що замовк Кривенок. Трофейний незграбний кулемет його стоїть, де й стояв, на бруствері, а кулеметника ніде не видно. Попов заглядає в окоп, але й там нікого нема. Дивна річ! Ми переглядаємося з наводчиком, і він підозріливо поглядає в ворожий бік.
— До Гітлера ходи? — питає Попов і з наївною тривогою в очах дивиться на мене.
— Дурниці, — кажу я. — Нікуди він не піде.
До німців він не піде, але де ж тоді він подівся? Хоч би сказав або дав якийсь знак, а то зник, і тепер думай, турбуйся за цього затятого, бентежного чоловіка.
Ми сидимо за гарматою — Попов на одній станині, я на другій — і прислухаємося до приглушеного гримотіння бою по той бік села. Попов чомусь хмурнішає, задумується і навіть не поглядає на дорогу, на якій догоряють машини. Інші подалися кудись назад і далі, в об'їзд мінного поля.
Раптом наводчик вдарив об поли.
Ой дурний Попов! Ой дурний! Навіщо послав Лошка? Навіщо?
— А чому? Що таке? — питаю я.
— Ой Лошка хитрий! Лошка не ходи! Покидай Лошка!
Огидне почуття самотності вповзає мені в душу. Впевненість, з якою вимовляє ці слова Попов, впливає, як гіпноз. Тепер і мені стає ясно й зрозуміло, що Задорожний не повернеться не того він пішов. Тут була якась його хитрість, якої він домігся, а ми пошилися в дурні. Проте не хочеться тому вірити, я відганяю погані передчуття: все ж таки він — своя людина, не ворог. Як це він може нас покинути тут? Хочеться якось заспокоїти Попова, і я кажу:
— Нічого. Може, все ж таки прийде.
— Снаряд мало — погано. Лошка не ходи — погано. Кривенок пропав — погано. Три малих погано — один великий погано.
Кривенок, однак, незабаром з'явився.
Спершу звідкись з-за бруствера важко гупає на вогневу закритий ящик із снарядами. Ми схоплюємося, і одночасно з сусідньої вирви перевалюється сюди й Кривенок. Гімнастьорка в нього висмикнута з-під ременя, штани й груди геть у землі, весь він замурзаний і запилений. Одною рукою хлопець тягне за собою моток металевих кулеметних стрічок, у другій тримає за руків'я широкий блискучий кинджал.
— Де, чому ходив? Чого мовчиш? Чому погано робив? — одразу накидається на нього Попов. Кривенок відсапується, зводиться на коліна і починає заправляти в штани гімнастьорку. його серйозні очі з якимсь німим докором позирають в обличчя наводчикові.
— Ось, — киває він на снаряди. — На Скваришовій вогневій узяв. І патрони.
— Скваришов ходи? А де, що Скваришов? — лагіднішає Попов.
— Та вони-то втекли. Встигли, — каже Кривенок. Потім він бере довгий есесівський кинджал, на якому тьмяно виблискує гравіровка: "Deutschland über alles" [1], і заходжується витирати його об землю. На лезі і на руків'ї свіжа кров, і я раптом здогадуюся, де він був і де взяв стрічку.
— Що, на дорогу ходив?
— Де був — там нема. Що вам? вовкувато відповідає Кривенок.
— А це? — киваю я на кинджал. Кривенок всовує його в чорні лаковані піхви і якось допитливо дивиться на мене.
— Ну й що? — нервово кидає він. — І буду! Різати, бити, душити, собак, до останнього! — Потім понуро додає: — Онде піхота пішла, бачили?
— Як пішла? Куди пішла?
Попов непорозуміло кліпає очима й трошки підводиться на колінах. З раптово згаслою надією я теж виглядаю через бруствер. Видно, як удалині з пагорка вниз сунуться зріділі купки людей. Задні несуть ПТР, дехто тягне станковий кулемет, вони переходять відкрите місце і по одному ховаються в ході сполучення, що веде в тил. В першій траншеї вже не видно нікого.
— Ай-яй! — заклопотано каже Попов і замовкає.
Казати більше нічого, ми й без слів добре розуміємо,
що сталося.
— Ой як недобре! Гітлер скоро-скоро іде. Давай земля копай, земля-матінка ховай...
Ми відчуваємо — з кожною хвилиною наше становище гіршає. Тільки тепер нічого не вдієш, тепер треба чекати Льошку або щасливого випадку і готуватися до бою.
Попов залишається на вогневій коло гармати, а ми з Кривенком залазимо в окоп. Окопчик наш змілів, бруствер розбитий, навколо густі віспини мінних вирв, трава сіра від пилу. Кривенок бере лопату з поламаним держаком, а я — обдерту каску Попова з порваним ремінчиком, і заходжуємося поглиблювати окоп.
Піт, перемішаний з пилом, масно блищить на наших обличчях. Сонце, здається, вже хилиться до заходу, але ще палить нещадно. Злегка повіває вітер, але він такий слабенький. Дуже хочеться пити. В голові шумить, немає ніякісінького бажання про щось думати чи дбати якась знеможлива тягуча втома смолою наливає тіло.
Я вигрібаю з окопу грудкувату, з травою, землю, навалену вибухами, і висипаю її на бруствер, Кривенок копає поруч, за три ступні від мене. Він якийсь не зрозумілий мені сьогодні, зникла його проста, стримана товариськість, здається, за цілий день хлопець не сказав жодного доброго слова, тільки на очах худне й чорніє покалічене обличчя. Мені стає ніяково від цієї його непотрібної вовкуватості.
— Слухай, — тихо кажу я. — Ти передчуваєш, що з нами буде?
Він зиркає на мене відчуженим поглядом холодних очей і все поривчасто шпурляє на бруствер землю.
— Ти чуєш?
— Ну й чорт з нами! — буркає Кривенок.
Я придивляюся до хлопця, він — лихий, справді, краще не лізти до нього з розмовами. Але чого це він такий злий на мене сьогодні? Хіба я чим-небудь скривдив його? Якийсь час я думаю, поглядаючи на товариша, і один здогад з'являється в моїй голові.
— Слухай, Кривенок, чого ти злишся?
— А тобі що? — підводить він неласкавий погляд.
— Ні, все ж таки скажи.
Кривенок з лютістю викидає через голову повні лопати землі й тяжко дихає. Але я чекаю, і раптом він випростовується.
— Сам знаєш! Чого на Задорожного кидався? Люсина честь зачепила, еге?
Так ось що! Тепер уже зникає загадковість, тепер мені все зрозуміло. Це трохи бентежить мене, але що я можу сказати йому? Збрехати, що Люся тут ні при чому, язик не повертається, а сказати правду я не хочу.
— Ти ось про що! Тепер зрозуміло...
Кривенок мовчить, у мене теж відпадає бажання розмовляти, і я налягаю на каску.
В кінці окопчика витикається з землі якийсь пожмаканий рукав, я тягну його — виявляється, це бушлат Жовтих. Дивне враження завжди справляють на мене речі вбитих. Бушлат цей старенький, засмальцьований і заляпаний ще весняною грязюкою, один погон на ньому відірваний, а на другому червоніє рівненька смужка сержантської лички. Я пам'ятаю, як Жовтих пришивав її одного разу вранці, в нього не було тоді нитки, і я дав йому свою голку з ниткою. А тепер я думаю: навіщо це?
Всі дріб'язкові клопоти живих тепер здаються якимись незначними і недоречно марними перед могутнім явищем смерті. І невідомо, чому навіть тут, на війні, де вона як ніде врожайна, люди залишаються такими, як завжди, з усіма властивими їм пороками — себелюбством, хтивістю, кар'єризмом, сварливістю. Чи й справді вони впевнені в своїй довговічності, чи, може, просто не хочуть зважати на щось головне, єдино важливе й дуже необхідне в житті, яке не можна забувати й на хвилину?
Під бушлатом Жовтих його речовий мішок.