Вся кімната була встановлена дрібними меблями шифоньєрок, шафок, столиків. З-за ширм виднілися білі покривала високого пухового ліжка. Собачка загавкав.
— Ах, це ви, mon cousin?
Вона встала і поправила волосся, яке у неї завжди, навіть і тепер, було так незвичайно гладке, як ніби воно було зроблене з одного шматка з головою і покрите лаком.
— Що, трапилося що-небудь? — запитала вона. — Я вже так налякалася.
— Нічого, все те ж; я тільки прийшов поговорити з тобою, Катерина, про справу, — промовив князь, втомлено сідаючи на крісло, з якого вона встала. — Як ти нагріла, однак, — сказав він, — ну, сідай сюди, поговоримо. [Causons. ]
— Я думала, чи не сталося що? — сказала княжна і з своїм незмінним, кам'яно-суворим виразом обличчя сіла проти князя, готуючись слухати.
— Хотіла заснути, mon cousin, і не можу.
— Ну, що, моя люба? — сказав князь Василь, узявши руку княжни і пригинаючи її за своєю звичкою донизу.
Видно було, що це "ну, що" відносилося до чого такого, що, не називаючи, вони розуміли обидва.
Княжна, з своєю безглуздо-довгою по ногах, сухою і рівною талією, прямо і безпристрасно дивилася на князя опуклими сірими очима. Вона похитала головою і, зітхнувши, подивилася на образи. Жест її можна було пояснити і як вираз печалі і відданості, і як вираз втоми і надії на швидкий відпочинок. Князь Василь пояснив цей жест як вираз втоми.
— А мені-то, — сказав він, — ти думаєш, легше? Я заморений, як поштова коняка; [Je suis ereinte, comme un cheval de poste; ] А все-таки мені треба з тобою поговорити, Катрин, і дуже серйозно.
Князь Василь замовк, і щоки його починали нервово сіпатися то на одну, то на іншу сторону, надаючи його лицю неприємний вираз, який ніколи не показувався на обличчі князя Василя, коли він бував у вітальнях. Очі його теж були не такі, як завжди: то вони дивилися нахабно-жартівливо, то злякано озиралися.
Княжна, своїми сухими, худими руками притримуючи на колінах собачку, уважно дивилася в очі князеві Василю; але видно було, що вона не перерве мовчання питанням, хоча б їй довелося мовчати до ранку.
— Ось бачте, моя мила княжна і кузина, Катерина Семенівна, — продовжував князь Василь, мабуть, не без внутрішньої боротьби приступаючи до продовження своєї мови, — в такі хвилини, як тепер, про все треба подумати. Треба подумати про майбутнє, про вас ... Я вас всіх люблю, як своїх дітей, ти це знаєш.
Княжна так само тьмяно і нерухомо дивилася на нього.
— Нарешті, треба подумати і про моє сімейство, — сердито відштовхуючи від себе столик і не дивлячись на неї, продовжував князь Василь, — ти знаєш, Кетрин, що ви, три сестри Мамонтови, та ще моя дружина, ми одні прямі спадкоємці графа. Знаю, знаю, як тобі важко говорити і думати про такі речі. І мені не легше; але, друже мій, мені шостий десяток, треба бути до всього готовим. Ти знаєш, що я послав за П'єром, і що граф, прямо вказуючи на його портрет, вимагав його до себе?
Князь Василь запитально подивився на княжну, але не міг зрозуміти, утямила вона те, що він їй сказав, чи просто дивилася на нього ...
— Я про одне не перестаю молити Бога, mon cousin, — відповідала вона, — щоб він помилував його і дав би його прекрасній душі спокійно покинути цю ...
— Так, це так, — нетерпляче продовжував князь Василь, потираючи лисину і знову зі злобою підсовуючи до себе відсунутий столик, — але, нарешті ... нарешті справа в тому, ти сама знаєш, що минулої зими граф написав заповіт, за яким він весь маєток, помимо прямих спадкоємців і нас, віддавав П'єру.
— Чи мало він писав заповітів! — спокійно сказала княжна. — Але П'єру він не міг заповідати. П'єр незаконний.
— Ma chere, — сказав раптом князь Василь, притиснувши до себе столик, пожвавішавши і почавши говорити скоріше, — але що, якщо лист написано государю, і граф просить усиновити П'єра? Розумієш, по заслугах графа його прохання буде уважено ...
Княжна посміхнулася, як посміхаються люди, які думають що знають справу більше, ніж ті, з ким розмовляють.
— Я тобі скажу більше, — продовжував князь Василь, хапаючи її за руку, — лист було написано, хоча і не відіслано, і государ знав про нього. Питання тільки в тому, чи знищений він, чи ні. Якщо ні, то як скоро все скінчиться, — князь Василь зітхнув, даючи цим зрозуміти, що він розумів під словами все скінчиться, — і розкриють папери графа, заповіт з листом буде передано государю, і прохання його, напевно, буде уважено. П'єр, як законний син, отримає все.
— А наша частина? — запитала княжна, іронічно посміхаючись так, як ніби все, але тільки не це, могло трапитися.
—.Але, моя дорога Катише, це ясно, як день. [Mais, ma pauvre Catiche, c'est clair, comme le jour] Він один тоді законний спадкоємець усього, а ви не отримаєте нічого. Ти повинна знати, моя мила, чи були написані заповіт і лист, і чи знищені вони. І якщо чому-небудь вони забуті, то ти повинна знати, де вони, і знайти їх, тому що ...
— Цього тільки бракувало! — перебила його княжна, сардонічно посміхаючись і не змінюючи виразу очей. — Я жінка; по-вашому ми все дурні; але я настільки знаю, що незаконний син не може успадковувати ... Незаконний, [Un batard, ]— додала вона, вважаючи цим перекладом остаточно показати князю його безпідставність.
— Як ти не розумієш, нарешті, Котиш! Ти така розумна: як ти не розумієш, — якщо граф написав листа государю, в якому просить його визнати сина законним, стало бути, П'єр вже буде не П'єр, а граф Безухов, і тоді він за заповітом отримає все? І якщо заповіт з листом не знищені, то тобі, крім розради, що ти була доброчесна і всього, що звідси випливає, [et tout ce qui s'en suit,] нічого не залишиться. Це вірно.
— Я знаю, що заповіт написано; але знаю теж, що воно є недійсним, і ви мене, здається, вважаєте за повну дуру, mon cousin, — сказала княжна з тим виразом, з яким говорять жінки, які вважають, що вони сказали щось дотепне і образливе.
— Мила ти моя княжна Катерина Семенівна, — нетерпляче заговорив князь Василь. — Я прийшов до тебе не за тим, щоб сперечатись із тобою, а за тим, щоб як з рідною, гарною, доброю, істино рідною, поговорити про твої ж інтереси. Я тобі кажу десятий раз, що якщо лист до государя і заповіт на користь П'єра є в паперах графа, то ти, моя голубко, і з сестрами, не спадкоємиця. Якщо ти мені не віриш, то повір людям знаючим: я зараз говорив з Дмитром Онуфріїчем (це був адвокат дому), він те ж сказав.
Мабуть, щось раптом змінилося в думках княжни; тонкі губи зблідли (очі залишилися ті ж), і голос, в той час як вона заговорила, проривався такими гуркотом, якого вона, мабуть, сама не очікувала.
— Це було б добре, — сказала вона. — Я нічого не хотіла і не хочу.
Вона скинула свою собачку з колін і поправила складки сукні.
— Ось подяка, ось вдячність людям, які всім пожертвували для нього, — сказала вона. — Чудово! Дуже добре! Мені нічого не потрібно, князь.
— Так, але ти не одна, у тебе сестри, — відповів князь Василь.
Але княжна не слухала його.
— Так, я це давно знала, але забула, що, крім ницості, обману, заздрості, інтриг, крім невдячності, самої чорної невдячності, я нічого не могла очікувати в цьому будинку ...
— Чи знаєш ти або не знаєш, де цей заповіт? — питав князь Василь ще з більшим, ніж раніше, сіпанням щік.
— Так, я була дурна, я ще вірила в людей і любила їх і жертвувала собою. А встигають тільки ті, які підлі і гадки. Я знаю, чиї це інтриги.
Княжна хотіла встати, але князь втримав її за руку. Княжна мала вигляд людини, яка раптом розчарувалася в усьому людському роді; вона злобно дивилася на свого співрозмовника.
— Ще є час, мій друг. Ти пам'ятай, Катиш, що все це сталось ненавмисно, в хвилину гніву, хвороби, і потім забуте. Наш обов'язок, моя мила, виправити його помилку, полегшити його останні хвилини тим, щоб не допустити його зробити цю несправедливість, не дати йому померти в думках, що він зробив нещасними тих людей ...
— Тих людей, які всім пожертвували для нього, — підхопила княжна, пориваючись знову встати, але князь не пустив її, — чого він ніколи не вмів цінувати. Ні, mon cousin, — додала вона, зітхнувши, — я буду пам'ятати, що на цьому світі не можна чекати нагороди, що на цьому світі немає ні честі, ні справедливості. На цьому світі треба бути хитрою і злою.
— Ну, послухай, [voyons, ] заспокойся; я знаю твоє прекрасне серце.
— Ні, у мене зле серце.
— Я знаю твоє серце, — повторив князь, — ціную твою дружбу і бажав би, щоб ти була про мене тієї ж думки. Заспокойся і поговоримо розсудливо, [parlons raison,] поки є час — може, доба, може, година; розкажи мені все, що ти знаєш про заповіт, і, головне, де він: ти повинна знати. Ми тепер же візьмемо його і покажемо графу. Він, мабуть, забув уже про нього і захоче його знищити. Ти розумієш, що моє одне бажання — свято виконати його волю; я потім тільки і приїхав сюди. Я тут тільки для того, щоб допомагати йому і вам.
— Тепер я все зрозуміла. Я знаю, чиї це інтриги. Я знаю, — говорила княжна.
— Не в тому річ, моя душа.
— Це ваша протеже, [protegee,] ваша мила княгиня Друбецка, Ганна Михайлівна, яку я не бажала б мати покоївкою, цю мерзенну, бридку жінку.
— Не будемо втрачати час. [Ne perdons point de temps. ]
— Ax, не кажіть! Минулу зиму вона втерлася сюди і такі гидоти, такі скверноти наговорила графу на всіх нас, особливо на Sophie, — я повторити не можу, — що граф став хворий і два тижні не хотів нас бачити. В цей час, я знаю, що він написав цей бридкий, мерзенний папір; але я думала, що цей папір нічого не означає.
— У цьому-то й річ. [Nous у voila,] Чому ж ти раніше нічого не сказала мені?
— У мозаїковому портфелі, який він тримає під подушкою. Тепер я знаю, — сказала княжна, не відповідаючи. — Так, якщо є за мною гріх, великий гріх, то це ненависть до цієї мерзотниці, — майже прокричала княжна, повністю змінившись. — І навіщо вона втирається сюди? Але я їй висловлю все, все. Прийде час!
XIX
У той час як такі розмови відбувалися в приймальні і в княжниній кімнаті, карета з П'єром (за яким було послано) і з Ганною Михайлівною (яка знайшла за потрібне їхати з ним) в'їжджала в обійстя графа Безухова. Коли колеса карети м'яко зазвучали по соломі, насланій під вікнами, Ганна Михайлівна, звернувшись до свого супутника з втішними словами, переконалася в тому, що він спить в кутку карети, і розбудила його.